Розділ 1

Твій герой

Зроби тихіше звук плеєра, вимкни в кімнаті світ,

Не говори зі стінами,

Поговори зі мною,

У ці миті Вічність диктує коханню сюжет,

Ти не одна в цій Вічності…

Я з тобою.

Не засинай невкрита, не на моїх руках,

У присмерку блукають монстри,

Я чую їхній моторошний вий.

Казку розповість нам вітер у сонячних хмарах,

Я обіцяю бути поруч,

Тільки засни зі мною.

Мороком і холодом укритий твій світ зі сталевих дзеркал,

Тіні ковзають, мов скальпелі…

Я вийду з ними на бій.

Тільки скажи, що кохаєш, я тебе все життя чекав.

Дай мені повірити, що я —

Твій герой.

Приспів:

Я стану, ким ти захочеш, — лицарем островів,

Вершителем тисячі доль, підкорювачем берегів.

Стану тим, з ким прокинешся, одного дня рушиш до мрії.

Тільки скажи, що кохаєш, що віриш мені.

Suspense (с)

***

За стіною почулася чоловіча лайка, пролунав жіночий скрик, і відразу за ним глухо вдарило. Сашка підвела голову від письмового стола, за яким робила домашнє завдання, відклала ручку вбік і озирнулася. Скрик повторився. І, здається, впав і розбився настінний годинник.

– Ти мене знаєш, Вітко… Уб’ю!

– Дімо, не треба!

Вони завжди кричали й тікали від нього — численні подруги батька. Проклинали і знову велися на міцну статуру та привабливу зовнішність. А отже, і ця втече. Недовго затрималася, навіть місяця не минуло.

Сашка встала з-за стола й підійшла до вікна. Простягнувши худеньку руку, відсмикнула вбік стару фіранку. Щоб не чути криків із батькової спальні, прикрила вуха долонями й притиснула лоба до холодного скла…

Треба ж, зима тепер, а снігу немає. Усе мжичить і мжичить, наче на календарі не грудень, а кінець жовтня. От і зараз у світлі вуличних ліхтарів дрібна мжичка сипала на землю майже прямовисно, змушуючи перехожих щулитися, піднімати коміри й ховатися під каптурами. Зима… Сашка видихнула на скло й на запітнілій плямці пальцем намалювала сніжинку. Зітхнула й приготувалася чекати. Ліхтар навпроти вікна добре освітлював під’їзд, і дівчинці хотілося побачити, як вона піде, — та, чиє схлипування зараз долинало вже з передпокою. Піде з їхнього життя, щоб усього за місяць знову стати вільною. Сашка всією своєю юною душею їй заздрила.

До першої сніжинки додалася друга, а потім плямка збільшилася, і на склі з’явилася третя — гарна, з мереживною бахромою. Сашка вміла малювати й чомусь цієї осені все чекала й чекала першого снігу, ніби разом із ним у її житті неодмінно мало статися щось особливе. Справжнє.

До скла несподівано прилипла біла крупинка — крихітна сніжинка. Вона впала на краплі мжички й одразу розтанула. Сашка здивовано кліпнула й широко розплющила очі. Приклала долоні до скла, вдивляючись у вечірні сутінки. Невже до ранку буде сніг?

У двір в’їхав легковик, а відразу за ним показався великий довгий фургон із написом «Вантажоперевезення». Він заторохтів, забухтів двигуном, пробираючись між будинками, і слідом за машиною зупинився навпроти їхнього під’їзду. З обох автомобілів вийшли люди, і ще хвилину тому порожній двір несподівано ожив.

Нові мешканці, промайнула в дівчинки думка. Напевно, у дванадцяту квартиру, що на третьому — поверхом нижче. Сашка знала, що в квартирі вже рік, як ніхто не жив. Сусіди казали, ніби нові господарі приїхали з півночі. Чи то викладачі, чи то лікарі. Інтелігенція, як висловилася баба Ліда — місцева пліткарка. Коли з фургона почали виносити меблі — гарні й за Сашчиними мірками страшенно дорогі, стало навіть шкода, що так густо сипле мжичка.

Дівчинка не відразу помітила в наростаючій метушні повнуватого хлопчиська. Вибравшись із батькової машини, він кружляв біля невисокої жінки й радісно озирався довкола. Ухилившись від материнської ласки, несподівано відбіг убік і розсміявся. Ставши під ліхтарем, розкинув руки, підняв голову… і раптом їхні очі зустрілися.

Дурненький. Ну й навіщо так довго дивитися? Промокне ж.

За Сашчиною спиною, у передпокої, грюкнули двері, і дівчинка здригнулася. У коридорі пролунали важкі кроки, і на стіну звично обрушився батьків кулак.

– Сашко! Сашко, твою мать! Виходь! Прибери там усе… Якщо ця сука повернеться — задавлю!

Дівчинка засунула штору й відвернулася від вікна. Подивилася в бік причинених дверей. Не повернеться. До нього ніхто ніколи не повертався. З ним незмінно залишалася тільки вона — його донька.

– Зараз… Уже йду, тату!

– Алько Шевцова! Алько! З глузду з’їхала? Злізай, розіб’єшся! Я все Тамарі Михайлівні розповім! Це стара теплиця, тут же написано, що за огороджену територію заходити не можна! Хочеш, щоб через тебе покарали весь клас?!

– А ти, Крапівіна, ще голосніше горлай, тоді точно покарають.

До занедбаної цегляної будівлі на шкільних задвірках Ігнат прибіг останнім і тепер зупинився, розглядаючи своїх нових однокласників. Велика перерва ще не закінчилася, двері чорного ходу біля спортзалу виявилися відчиненими, і всі гуртом висипали надвір. Це був його другий навчальний день у новій школі, він ще не встиг ні з ким здружитися й намагався триматися класу.

– Шевцова, ти ж обіцяла Тамарі Михайлівні, що більше не будеш сюди забиратися. Нікуди не будеш! Ми ж хотіли обговорити виступ дівчат на новорічному вечорі! Так нечесно! Я не можу сама за всіх вирішувати!

– Це ти, Крапівіна, була там і давала слово. Я нікому нічого не обіцяла. І перестань уже бігати за мною. Не танцюватиму я ваші дурнуваті танці!

До теплиці підійшли старші хлопці, хтось із них черкнув запальничкою, і шестикласники відступили вбік. Діти не одного покоління збиралися тут, дирекції школи давно час було руба поставити питання про знесення теплиці.

Один із тих, хто підійшов, високий темноволосий хлопець, раптом, засміявшись, гукнув дівчинку:

– Чайко! Гей, Чайко! Що так низько літаєш? А вище слабо?

Легка й прудка, дівчинка перестрибнула через віконний провал і збігла вгору металевим каркасом. Розкинувши руки, балансуючи за три метри над землею, озирнулася.

– Не слабо. А тобі? – відставивши ногу вбік, захиталася на тонкій рейці, провокуючи хлопчиська. Цього грудневого дня вона була без шапки, і світло-каштанове волосся до плечей тріпав вітер. Вона не всміхалася, але на губах з’явилася усмішка, коли дівчинка простягнула руку й показала хлопцеві середній палець.

– Я знаю, що слабо, Чвирєв, інакше ти б ще минулого разу довів. Гей, це, здається, твоє? – вона зняла з плеча спортивну сумку й підняла її вгору. Замахнувшись над головою, кинула в бік тополі. Зачепившись за голий сучок, сумка гойднула гілку й повисла. Із проріхи в блискавці випав кед, та так і залишився теліпатися на довгому шнурку високо над землею.

– Гей… ти! – здивовано й безпорадно видихнув темноволосий хлопець під загальний сміх, але зробити нічого не міг.

– Не плач, Чвирєв! У сторожа є драбина, дістанеш. Тільки не забудь сказати людині чарівне слово «Будь ла-ааска!», – порадила Сашка. – І зізнатися, що це ти вчора розбив вікно в роздягальні!

– Закрий рота, Чайко! Я тебе вб’ю!

– Спершу впіймай! І не лізь до мене, я тебе попереджала!