Розділ 1

Сьогодні в їдальні було гамірно, семикласники за столами веселилися. Ніхто й не помітив, як один із них, спритно вивернувшись, штовхнув іншого, і той упав спиною на дівчинку, що обідала за сусіднім столиком. Ніхто не постраждав, крім її тарілки з їжею, в якій раптом опинилися компот із булочкою. Ігнат у цей момент дивився на свою однокласницю й чув, як цей Чвирєв реготав. Учителька була всього за кілька метрів, хлопчисько був упевнений: поскаржся Сашка Шевцова на жартівника — того відразу суворо осадять, але вона просто встала й мовчки пішла. А зараз…

А зараз дівчинка легко спустилася каркасом з іншого боку теплиці, птахом злетіла на землю з півтораметрового цегляного виступу й побігла до школи…

– Відійди, Пухкий! – темноволосий хлопець, врізавшись у нього, відштовхнув убік. – Чого став! Чайко, стій! – крикнув кривдниці в спину, кидаючись навздогін. – Усе одно не втечеш!

Усі діти дивилися їм услід, й Ігнат теж. Він навмисне ступив хлопцеві навперейми, але на більше сміливості не вистачило. Йому дуже не хотілося, щоб цей мерзотний тип Чвирєв наздогнав Сашку.

– Ти ж живеш у моєму будинку, так?

Вона не відповіла, навіть не подивилася в його бік. Просто відкрила зошит і записала дату та тему уроку.

– Я бачив тебе. А мене звати Ігнат. Ігнат Савін. Ми нещодавно переїхали у ваше місто.

– Знаю, я не глуха, – не підводячи голови, відповіла Сашка. – Тамара Михайлівна тебе всім представила.

– І я твій сусід. Тільки живу на третьому поверсі, а ти на четвертому.

– Навіщо ти сів до мене, Савін?

Ось тепер Сашка підвела погляд від зошита й подивилася на хлопчиська. Він сидів за пів метра, дуже близько, і його сині очі з живою цікавістю її розглядали — тонке худеньке обличчя з правильними рисами й ледь помітними веснянками на носі. Якесь відсторонене, чи що. Закрите.

– Не знаю. Мені захотілося, – чесно зізнався Ігнат. Він раптом відчув, що Сашці брехати не можна.

Коли почався урок англійської, і всі зайшли до класу, Ігнат залишився стояти біля порога в очікуванні вчительки. Та увійшла до кабінету, поважно цокаючи підборами, — тонка, висока, неусміхнена жінка середніх років — і зверхньо привіталася з учнями.

– Good afternoon, children! Sit down, please. We begin our lesson[*].

Повернувшись до хлопчиська, відповіла сухим кивком.

– Мене звати Венера Ігорівна. Я говорила з твоїми батьками, Савін. Дуже сподіваюся, що в тебе не виникне труднощів із виконанням домашніх завдань із мого предмета. Як кожен педагог, що себе поважає, я вітаю в учнях старанність і сумлінність. І не терплю запізнень. Усе ясно?

– Так, Венеро Ігорівно.

Ігнат був єдиною дитиною в сім’ї, пізньою дитиною, він із дитинства звик до любові й опіки, а тому нітрохи не здивувався, коли дізнався, що мама з татом уже встигли поговорити з викладачкою. Так було завжди — батьки на крок попереду. Але під смішки хлопчаків, кинутими в його бік: «Дивіться, Пухкого матуся за ручку привела», – він знітився й почервонів.

– Беленко, тихо мені! – суворо обірвала учня «англійка». – А ти, Савін, не стій біля порога й не затримуй урок.

Учителька запропонувала сісти, й Ігнат знову помітив, як невдоволено стиснулися губи у світловолосої дівчинки за другою партою — Вероніки Маршавіної. Класна керівниця першого ж дня посадила їх разом, пояснивши це тим, що дівчинка має авторитет у класі, але пихата відмінниця хлопчиськові не сподобалася. Анітрохи. Він почув, як вона прошепотіла в бік сусіднього ряду:

– Набрид! Ще й на англійській мені з цим товстуном сидіти?

От уже ні! Ігнат і сам не радів вимушеному сусідству. На уроці іноземної мови учні поділилися на дві групи, і вільних місць у класі виявилося достатньо. Очі самі відшукали Сашку, і хлопчисько з обережною радістю в душі відзначив, що вона сидить сама. Утім, за два дні навчання він устиг помітити: Шевцова завжди сиділа сама. Незмінно в ряду біля вікна й за останньою партою.

Ігнат пройшов повз Маршавіну й сів за парту до Сашки. Мабуть, уперше в житті відчуваючи, що йому байдуже, що подумають інші. Класом полетіли здивовані шепотіння.

– Ну все! Зараз Чайка його шугане! – долинуло до нього смішливе, і Ігнат затамував подих.

Не шуганула. Навіть уваги не звернула. Хлопчисько видихнув і відкрив шкільний рюкзак. Розклав на столі нове учнівське приладдя й притих, поглядаючи в бік сусідки.

– Отже, тема сьогоднішнього уроку — «Прислівники» (Adverbs), – тим часом озвалася вчителька, виводячи на дошці слово гарним почерком. – Сьогодні ми з вами дізнаємося, на які питання відповідають прислівники, що вони описують, а також розглянемо на конкретних прикладах, як прислівники утворюються й уживаються в англійському мовленні. А почнемо ми, мабуть, із того, що всі дістанемо підручники й відкриємо їх на сторінці… Крапівіна! Я сказала відкрити підручник, а не рота! Зараз же!

– Вибачте, Венеро Ігорівно. Але це все Беленко! Він говорить про мене гидоту!

– Ябеда!

– Сам дурень!

Сашка сиділа нерухомо, втупившись у зошит, ніби й не чула прохання вчительки.

– Гей! – тихенько гукнув її Ігнат. Він дістав книжку й поклав перед собою, розгорнув на потрібній сторінці. – Венера Ігорівна сказала всім відкрити підручники, – нагадав дівчинці.

Вона напружилася, але до рюкзака не потягнулася. Тільки коротко глянула.

– Я ж сказала, що не глуха, – різкувато відповіла. – У мене чудовий слух.

– У мене теж. Музичний, – не розгубився хлопчисько й раптом несміливо всміхнувся Сашці.

Він не був товстим, зовсім ні. Може, трохи повнуватим, невисоким і незграбно ввічливим з усіма, як і належить домашньому хлопчикові. Темно-русяве волосся трохи кучерявилося над чолом, великі сині очі дивилися відкрито, а губи усміхалися… Сашка не хотіла, але зачепилася поглядом за його усмішку — незвичайну й якусь чисту, чи що. Задивилася. На повних щоках хлопчиська з’явилися ямочки.

– Чому ти весь час дивишся на мене? – несподівано для себе спитала, чи то з подивом, чи то з докором. – Наче ми знайомі, але ж це не так?

– Ні, – похитав головою Ігнат і очікувано зніяковів. Він і сам не міг сказати «чому». Просто дивився, та й усе. Не міг не дивитися, щойно вперше побачив Сашку.

– Шевцова! – несподівано суворо пролунало від дошки, і вони обоє здригнулися.

Сашка повільно підвелася.

– Шевцова! – повторила англійка. – Я не бачу на столі твого підручника. Де він?

– Я забула його вдома, Венеро Ігорівно.

– Як? Знову? – здивувалася жінка. – Шевцова, це триває не перший місяць і не перший рік. Я взагалі не розумію, як ти з таким ставленням до предмета примудряєшся вчитися. Передай мені свій щоденник, будь ласка, – вона поважно випросталася й у вимогливому жесті простягла руку. – Я змушена написати зауваження твоїм батькам.

– Ні.

– Що ні? – здивовано видихнула англійка.

– У мене немає щоденника.

– Тобто як це? Теж забула?

– Так.

Учителька підійшла до першої парти й насупилася.

– Немислимо! Якщо в тебе зараз не виявиться виконаного домашнього завдання, я буду змушена виставити тебе з класу й поговорити з Тамарою Михайлівною.

– Є! Воно в мене є! – Сашка простягнула зошит, і підбори поважно процокали між рядами. Англійка взяла зошит, погортала… Залишивши відкритим, повернула, поклавши на стіл перед дівчинкою.

– Ти якийсь унікум, Олександро, їй-богу, – похитала головою, уважно дивлячись на ученицю, що відвернула обличчя до вікна. – Навіть не знаю, що мені з тобою робити…