Розділ 5

І ось знову ці дві сім’ї стояли в кабінеті директора. По один бік холодна, немов нежива Сашка з батьком, по другий — батьки Савіна. Сам Ігнат перебував у шкільному медпункті, де сердобольна фельдшерка надавала йому першу медичну допомогу. Сказавши, що Шевцова ні до чого, він відмовився розмовляти з батьками. Ще одного хлопця відразу після конфлікту забрала до лікарні швидка допомога.

Сашка й сама не знала, навіщо прийшла на Травневий бал. Усе обіцяло бути нудним і передбачуваним — вечір, танці, ошатні дівчата й хлопці, сміливі старшокласники. Усе це було їй нецікаво, крім одного. На цьому шкільному балу зі сцени вперше мав заспівати й зіграти на гітарі Ігнат Савін, а їй дуже хотілося його почути. Дуже.

Сукню з новою подругою батька вони купили найпростішу — світлу, трохи вище колін, та й годі, і туфлі-човники без підборів. Волосся в Сашки відросло до талії, на дорогі укладки все одно грошей не знайшлося, ну й начхати. Сьогодні вона могла дивитися на Ігната разом з усіма, не прикриваючись байдужістю, а більшого Сашці й не хотілося. Зрештою, з танців завжди можна піти.

От тільки чому не пішла?

Символічно віддзвенів останній дзвоник навчального року, і зал наповнився магією вечора. Виступила ведуча — гарненька дівчина-старшокласниця, хлопці з десятого показали смішні сценки. Хтось прочитав реп — ламким хлопчачим криком, не дуже вдало, і залом прокотилися смішки. Усім було весело, але коли на сцені з’явився Ігнат із гітарою, школярам стало по-справжньому цікаво.

Він навчився грати. Не збрехав. Не просто рубати акорди, а ніжно перебирати струни пальцями, даючи слово кожній ноті, видобуваючи їх із гітари без видимих зусиль і вбираючи у звуки. За ці три роки його мрія здійснилася, і Сашка від захвату разом з усіма затамувала подих, почувши його голос. Він виявився таким же красивим і чистим, як серце Пуха.

Ігнат заспівав три пісні замість однієї. Першу, ніяковіючи, співав, утупившись у підлогу, а дві останні — дивлячись на Сашку. Просто знайшов у натовпі її очі й більше не відпустив.

– Що він тягне, як кота за яйця? – озвався за спиною Чвирєв, і дівчина невдоволено цитьнула:

– Заткнись! Тобі так ніколи не заспівати.

– А ти що, Чайко, закохалася? У цього придурка?

– Сам ти придурок! Відвали, Чвирєв! Набрид…

Наприкінці свого виступу Савін усміхнувся, і губи Сашки теж здригнулися у відповідній усмішці, побачивши на смаглявих щоках знайомі ямочки. Дівчата стояли ошатні, Ігнат був добре вдягненим симпатичним хлопцем, уже давно не пухлячком, і після гри на гітарі з нього не зводили захоплених очей.

У Сашки в грудях раптом защеміло, у душі розлилося почуття гордості за Пуха. Вона завжди знала, що він найкращий, а тепер це змогли побачити й інші.

Почалися танці, і в залі пригасили світло. Сашка танцювати не збиралася. Вона взагалі думала піти і просто стояла в натовпі дівчат, слухаючи їхній веселий лепет, поки її не знайшов Ігнат. Два роки — надто великий строк, щоб по-справжньому скучити за людиною і хоч на короткий час забути про слово «не можна». Цього вечора вони наважилися про нього забути.

Сашка й сама не зрозуміла, як услід за поглядами зустрілися руки. І знову не було ніяковості. Тільки бажання й подив, що вони поруч. Незвично близько, обличчям до обличчя. Але танець закінчився, а руки, зустрівшись, так і не розчепилися.

Вони, не змовляючись, вийшли із залу й опинилися на задньому дворі школи. Уже встигли згуститися перші сутінки, звуки музики й близькість одне до одного приємно паморочили голову. Двоє підлітків потягнулися одне до одного, і слідом за руками несподівано зустрілися губи — юні й несміливі. Спершу торкнулися обережно, ніби пробуючи смак поцілунку, запам’ятовуючи взаємне дихання, відчуття радості й трепет у серцях, і тільки розсмакувавши, відчувши, що хочеться більшого, наважилися на це більше, тісніше притиснувшись тілами.

Що говорити, не знали. Здається, звук її імені — Алька — пояснював усе. А ще руки на тонкій талії майже обпікали, і хотілося пробувати губи одне одного знову й знову. В Ігната сп’яніла свідомість і пішла з-під ніг земля. Повні ніжні губи Сашки виявилися солодкими, волосся шовковим, а долоні на його плечах гарячими.

– Заспівай мені, Пуху, будь ласка, – раптом попросила вона.

І він заспівав. Тихо, на вухо, притиснувши дівчину до себе.

– Тобі обов’язково треба співати. Я думаю, голос — це найчарівніше, що в тобі є, – зізналася Сашка. – Ти маєш ділитися цим дивом з іншими, розумієш?

Замість відповіді він знову поцілував її. Не міг не цілувати. Вона сама була для нього музикою.

– Ти скоро знову поїдеш, так? – спитав.

– Так. Завтра.

– Ненавиджу літо. Ненавиджу, коли не бачу тебе! Я чекатиму…

– Я теж.

– Алько, чому? Кому ми робимо погано? – він осмілів і обійняв її, притиснув до себе сильніше, так, як хотілося, ховаючи обличчя в м’якому волоссі. – Якби я міг, то нікуди б тебе не відпустив!

Сашка розуміла, але відповідати не стала. Не хотілося зараз ні про що думати. Особливо про те, що їй, можливо, зовсім не місце біля нього.

Ігнат неохоче відсторонився.

– Зачекай, я зараз заберу гітару, і ми підемо. Добре? Не хочу бути тут.

– Добре.

– Я швидко!

Коли Ігнат не з’явився за п’ять хвилин, ніби щось відчувши, Сашка зірвалася з місця й влетіла до школи. Вони побили його в коридорі — Чвирєв із двома друзями. Розбили обличчя й місили ногами його та гітару, виміщаючи на герої вечора власну нікчемність і малодушну заздрість. Як уміли, мстили за те, що вся увага дісталася йому.

Не дарма Шевцов натаскував доньку. Вона вміла говорити мовою помсти — і заговорила. Лють може бути тихою й стрімкою, без крику й істерики, і водночас накривати з головою. От і Сашка била, як відчувала і як уміла. Не попереджаючи, обираючи вразливі точки — в обличчя, в пах, жорстоко, не шкодуючи рук і ніг, не відчуваючи болю. Стираючи невеликими, але влучними кулаками переможні посмішки із самовпевнених облич. Звісно, усі вони напевно впоралися б із нею, але втрутилися несподіванка, здивування й обличчя дівчини — бліде, з твердо стиснутими губами. А ще кров, що потоком хлинула зі зламаного носа Чвирєва, а потім і з вуха одного з друзів. Ще один хлопець зі стогоном корчився під вікном, притискаючи руки до паху.

«Пам’ятай, Санько, спершу бий, і тільки потім говори. Бо запізнишся».

Запізнилася, але говорити не дозволила. Крикнула, копнувши Артура ногою в бік. Тільки зараз дозволяючи почуттю прорватися назовні:

– Пішли геть! Усі! Чортів Чмир! Ненавиджу!

Коли забралися, притулилася до стіни й сповзла вниз. Руки тремтіли так, що довелося їх, збиті до крові, притиснути до грудей і відкинути потилицю, притулившись до прохолодної панелі. Лють теж має свою віддачу, і найчастіше це боляче.

– Алько, – Ігнат поворухнувся. – Ти зійшла з глузду.

Точно, вона божевільна. Тепер і він це знає. Але, дивлячись на нього, про себе не думала, було просто прикро від того, що чарівний вечір для них, щойно почавшись, уже закінчився, — у кінці коридору вже чувся тупіт ніг і учительський окрик. І все ж сказала, не могла не сказати.

– Пуху, тобі треба стати сильнішим. Я не зможу вічно захищати тебе, розумієш? Колись моїх сил виявиться недостатньо, а я не хочу, щоб такі гади одного дня зламали тебе так само легко, як твою гітару.