Глава 1

Метью

Іноді мені здається, що я її пам’ятаю. У голові невиразно стоїть туманний образ, і все-таки.

А іноді — що я сам собі малюю ці спогади. Навчився малювати ще в дитинстві, коли так хотілося заповнити порожнечу материнської присутності хоч чим-небудь — навіть вигаданим образом молодої й доброї жінки.

У неї було пишне каштанове волосся й тонкі руки, на яких ніколи не було обручки. Коли я народився, Лукасу тільки виповнилося три, а Крістіану — шість, їхня мати ще не була розлучена з нашим батьком і з’являлася в домі час від часу, тож мої брати теж погано запам’ятали Джослін. Але навіть вони змогли сказати мені значно більше, ніж батько.

Джослін Сміт. Легше було відшукати голку в копиці сіна, ніж знайти її. Вона прожила в домі Палмерів менше року після мого народження, перш ніж пішла. І коли це сталося, Кріс божився, що на той момент їй було не більше дев’ятнадцяти і що вони з батьком увесь час сварилися.

Пізніше все, що мені вдалося дізнатися від батька про матір, це те, що він підчепив її біля якогось мотелю, коли її кинув там хлопець на ім’я Курт, з яким вона до того два місяці подорожувала країною, втікши від суворих батьків. І що повірити їй та пригріти хитру змію біля грудей було його найбільшою помилкою.

Коли я був маленьким, я не міг зрозуміти, чому мати не взяла мене із собою. Не вкрала так само вправно, як батьків гаманець із його кишені з усією наявною в сім’ї готівкою. Я виріс у цьому домі, я ріс поруч із братами, але довгий час не почувався у сім’ї своїм. Я продовжував чекати її вечорами біля вікна й вірити, що одного дня добра жінка з каштановим волоссям з’явиться і забере мене в дім, де дітям на ніч розповідають казки, тепло обіймають і годують тістечками.

Адже вона була першою, хто вимовив моє ім’я — Метью. Вона не могла мене не любити!

Усе пояснив батько після нашої з Лукасом чергової бійки. Думаю, на той момент я вже встиг добряче набриднути їм обом своїми очікуваннями. Він просто взяв мене за вухо, протягнув через пів дому й поставив перед дзеркалом.

А точніше, добряче ткнув мене в нього носом, змусивши роздивитися своє відображення:

— Бо ти народився Палмером, сраний ти невдячний вилупку! Подивися на себе — та кому ти потрібен?! І краще перестань розмазувати соплі, Мете. Не перестанеш — клянуся, я тобі сам дупу ременем посмугую! Здалися тобі ці книжечки, і чути не хочу про таке лайно! Мрії та казки вигадали багатенькі, щоб годувати байками таких ідіотів, як ти, а потім усе життя водити їх за носа. Але я не дам тебе обдурити! Ти такий самий, як ми, і колись це зрозумієш!

Так, такий самий. І Лукас із Крісом постаралися, щоб я як слід це собі затямив, — їм подобалося вчити мене життю, доки я сам не навчився давати здачі й показувати зуби. І поступово я перестав вірити й чекати.

Так, я народився Палмером, і в мене не могло бути іншого майбутнього, ніж те, яке містив у собі код моєї крові. Часом я навіть намагався ловити кайф від небезпеки, що мене оточувала. Але минали дні й тижні, і раптом за сірим безпросвітним сьогоденням наставав ранок, у який я прокидався іншою людиною. З відчуттям порожнечі в грудях і думками, яких не мало бути в моїй голові.

Я не любив такі дні. Вони ламали мене гірше за Скелю й виїдали душу паростками дурної надії, змушуючи бачити світ інакше. Сподіватися, що ще можливо все змінити. Що ще не пізно.

Що змінити? Моє майбутнє чи моє минуле? Мою сім’ю, кожного члена якої поліція знала в обличчя? Смішно думати, що мені дозволили б стати іншим там, де кожен, поки я ріс, повторював: «Помовч, Метью, ти один із нас! І краще забудь про те, що бачив! Завтра з Ролі прийде фургон, підготуй гараж, на нас чекає безсонна ніч…», «Мовчи, Мете! Навіть якщо копи голими руками почнуть відкручувати тобі яйця, краще запхай язик у горлянку й проковтни, інакше я сам вирву тобі його з коренем! Ти — Палмер, а ми ніколи не плещемо зайвого, якщо не хочемо неприємностей…»

Кожна з таких ночей, коли мій батько й брати фарбували або розбирали крадену тачку чи мотоцикл, краще за крижаний душ повертала до реальності. Ця реальність навчила мене поводитися з технікою раніше, ніж я почав розуміти, навіщо мені це потрібно. Вона ж навчила відчувати присутність копів ще до того, як їхні поліцейські «Б’юїки» гальмували біля нашого порога, вмикалася рація і лунав важкий стукіт у двері.

У ці секунди не існувало ні шансу, ні майбутнього, лише голос свідомості шепотів у потилицю, змушуючи шкіру вкриватися липким потом: «Чувак, ну от і все. Ти по вуха в лайні!».

Після таких ночей я знав, що надія не варта нічого. Батько мав рацію, я народився кмітливим хлопцем і добре засвоїв уроки дитинства. Тож кожен такий день, у який я прокидався іншим, для мене завжди закінчувався однаково — металевим присмаком крові в роті й усвідомленням того, хто я є.

Школа — ось що поки стримувало батька від того, щоб звести мене з потрібними людьми, яким були потрібні ми. Несподівано, але у міської влади виявилося на мене більше прав, ніж у нього. А ще — моя впертість і гра в команді «Беркути», на яку йому, по великому рахунку, завжди було начхати.

Спиваючись у своєму гаражі й дозволяючи мені робити роботу за нього, Маріо Палмер продовжував вірити, що його молодший син достатньо розумний, щоб ніколи не попастися так само безглуздо, як Кріс. Забороняючи мені мріяти, він сам у це вірив, тоді як уже другий його син, Лукас, ходив по краю.

Ні, Ешлі Вілсон не мала й не могла мати з моїм життям нічого спільного. Я це добре розумів. Кожен із нас жив у своєму світі з його законами, дотримувався своїх правил, і ці світи не мали перетнутися. Ні на старій парковці, ні на давно забутому літньому ярмарку. Мій батько міг вірити в що завгодно, але я й без нього знав, що слідом за Лукасом настане і моя черга.

Не мали, але перетнулися завдяки випадку. І якби все закінчилося ночівлею в ліжку Вілсон, я б отямився. Змусив би себе отямитися, згадавши, чия вона донька. Але наша зустріч на Скелі знову зіткнула наші світи й перекреслила всі правила.

Я не міг забути Ешлі. Ні її голосу, ні сміливого дотику її губ до моїх, ні слів, що дістали до самого нутра: «Ти… вбиваєш мене, Палмере!». Ні того, як сильно билося її серце під моєю рукою, коли я цілував її, притискаючи до себе. Зовсім не від страху перед незнайомим місцем чи мною, а тому, що ми обоє відчували.

Тоді її щирість і сміливість вразили мене. Так, я хотів її, і це не стало новиною, хоча того вечора з Габріель я несподівано виявився чеснішим, ніж перед самим собою. Але я не очікував, що, випустивши Ешлі з рук… уже не зможу відпустити з думок.

Не тоді, коли дізнався, який смак у її ніжних губ, і запам’ятав ласку її пальців на своїй шиї. Я міг хоч тисячу разів наказати собі триматися осторонь і не помічати руду дівчину Вілсон, але варто було побачити її навіть здалеку, і всі заборони зникали, а погляд тягнувся за нею. За життєрадісною міс Усмішкою, яка запросто прийшла в мій дім і намалювала у своїй уяві моє майбутнє, ніби воно реальне — залишилося тільки його дочекатися. За стрункою дівчиною, чиє ім’я могло бути Радість.

Мені подобалося в ній усе — голос, сміх, усмішка. Сіра, ваблива глибина розумних очей і чесність, із якою вони дивилися на мене. Наче Ешлі бачила мене іншим.