Глава 2

Метью говорить, а мою скроню обпікає його дихання. Плечі гріє тепло грудей хлопця, і в цих обіймах я не хочу ворушитися.

— Змерзла?

— Ні. Такої ночі неможливо змерзнути.

— Тоді просто дивись!

Тут немає часу, немає правил і немає умов. Тут навіть слова зникають, втрачаючи будь-яку значущість. Ми зараз ніби самі в усьому світі, і коли губи Метью торкаються мого волосся, а потім щоки… в моєму животі тремтить щось справжнє, дуже схоже на щастя.

Я стою, дивлюся на океан і усміхаюся своєму почуттю, поки Метью мене цілує. Він зняв із мого хвоста резинку й розсипав пасма під пальцями. І я можу стояти так дуже довго, спостерігаючи за народженням світанку, аби тільки ця обережна ласка не закінчувалася. Аби тільки відчувати за спиною тепло його сильних плечей.

Коли край сонячного диска показується з-за горизонту, стрімко роз’єднуючи землю і небо, забарвлюючи хвилі золотим оксамитом, я чую своє ім’я:

— Ешлі… Я покажу тобі, як можна побачити світанок, але тільки довірся мені. Добре? Я ніколи тебе не скривджу.

Від звуків його голосу в мене тілом біжать мурашки, а у відповідь на обіцянку — довірою озивається кожна клітинка.

Звісно ж, я погоджуюся:

— Так!

Він не намагається справити на мене враження ні своєю зовнішністю, ні красномовством, хоча не обділений ні тим, ні іншим. Він просто мене обіймає — хіба можу я не погодитися?

Метью повертає мене обличчям до себе, спиною до океану й просить заплющити очі. Підводить до самого краю — так, що від близькості урвища завмирає дихання і залишається тільки чути вітер, який, ударяючись об скелю, ворушить моє важке волосся. Знявши із себе куртку, кидає її під ноги й повільно опускається разом зі мною на землю. Переконавшись, що я слухаюся, перекидає ногу через мої стегна і притискає їх собою до землі, залишаючи мої долоні у своїх руках.

— Нахилися назад, Ешлі. Не бійся, я тебе тримаю. Сміливіше!

І я нахиляюся. На глибокому вдиху відкидаю плечі над прірвою, від страху розплющивши очі й не стримавши легкого скрику, що вирвався з грудей… І завмираю в захваті, побачивши перед собою світанок.

— Відпускай! — командує Метью, і я відпускаю його пальці, щоб широко розкинути в сторони руки й відчути навколо безодню, яка відкрилася моєму погляду.

Від її краси в мене перехоплює подих і завмирає серце. Від сонця, від світанкових барв, від чистоти повітря й присутності людини, яка це зі мною розділяє.

Я ніби лечу разом зі Скелею, а вітер підхоплює моє вогняне волосся й овіває щоки лагідним диханням.

— Метью, це найпрекрасніше, що я бачила у своєму житті! — радісно кричу хлопцеві. — Як красиво! Невже все небо… переді мною?!

— Воно твоє, Ешлі!

Мені хочеться і сміятися, і плакати. Зараз мене переповнює стільки емоцій, що я почуваюся неймовірно живою. І анітрішечки не страшно. Зовсім! А сонце… воно сходить над нами все вище й вище…

— Час, Еш. Дай руку!

Метью ловить мої пальці, міцно обхоплює їх і підіймає нас. Притягнувши до себе за талію, відходить далі від краю й широко усміхається, побачивши мої очі, повні захвату.

Зараз я дивлюся тільки на нього. А потім… сама тягнуся до нього і сама цілую — він тут же притискає мене міцніше. Обійнявши за шию, знаходжу губи Палмера, і ми довго стоїмо так за два кроки від урвища, цілуючись на Скелі.

Тут немає нікого, хто міг би нам завадити. І немає часу. Є тільки ми й наші почуття, і поцілунок усе не закінчується…

Коли ми все-таки відриваємося одне від одного, я усміхаюся хлопцеві й зізнаюся:

— Метью, цей світанок приголомшливий! І ти приголомшливий, чуєш? Я хочу сказати тобі це, поки мені вистачає сміливості. Я не забуду цей ранок ніколи! Я така рада, що знаю тебе таким!

— Ешлі, я б зараз стрибнув униз, щоб після твоїх слів трохи остудити голову.

— Ти з глузду з’їхав!

— Я вже стрибав звідси, і не раз, але не хочу залишати тебе саму. Поїхали, міс Усмішко!

— Куди?

— Вниз. До океану! Я поки не готовий тебе відпустити!

Ми сідаємо на мотоцикл і їдемо зі Скелі. Спускаємося до широкого берега, на якому теж безлюдно, не рахуючи сріблясто-білих чайок, що злетілися до прибою, і нас.

Уже достатньо розвиднілося, і я можу бачити, що не тільки в мене горять щоки й очі. У темно-бурштинових очах Палмера плавиться вогонь, і я із задоволенням дивлюся на хлопця.

— О ні, Метью! — вигукую зі сміхом, здогадавшись, що він збирається зробити, коли його куртка летить на пісок, а в погляді з’являється рішучість.

— Так. Мені це потрібно, Ешлі, інакше я втрачу голову й нароблю дурниць! Але не здумай нікуди зникнути!

— Божевільний! Вода ж холодна!

Він з усмішкою роздягається, не соромлячись мене, знімає футболку, черевики й джинси, залишившись в одних боксерах. Відступаючи спиною до океану, робить кілька кроків, потім повертається й біжить — стрункий і сильний хлопець, із засмаглою шкірою й темним волоссям. Піднявши ногами хмару бризок, із розбігу пірнає у воду, і я задивляюся на нього, притиснувши руки до щік.

Зараз початок листопада, і океан холодний. Це відчувається в його диханні й пінистому прибої, що злизав усі водорості. Але, мабуть, недостатньо холодний, щоб зупинити Метью. І він ще якийсь час зникає у хвилях, поки не повертається назад.

Виходить на берег, розтинаючи хвилі сильними ногами, відкидає рукою волосся з лоба й прямує до мене з голодною усмішкою на губах.

— Змерз?

— Скоріше охолов. Але не сподівайся, що це надовго!

— Тоді, думаю, тобі буде корисно зігрітися, містере Досконалість. Наздоганяй!

Я зриваюся з місця й мчу вздовж берега щосили, розлякуючи чайок і змушуючи їх зграйками з гучним криком здійматися вгору. Регочу, волосся розлітається за спиною, але, звісно ж, змагатися у швидкості з Палмером нерозумно, і він невдовзі наздоганяє мене. Легко впіймавши за талію, підкидає на руки й кружляє, поки ми, сміючись, не валимося на пісок. Я падаю на спину, а він зверху, обхопивши мої стегна руками й уткнувшись обличчям у груди. Так і лежимо, відсміявшись і затихаючи.

Від бігу моя кофта задерлася, і живіт високо оголився. Метью піднімає голову й переводить погляд на мою шкіру — від його прохолоди вона вкрилася мурашками й зараз у дрібних краплях води. Але мені не холодно, мені й досі жарко, і коли губи хлопця торкаються мого живота, я уривчасто вдихаю й завмираю під цим дотиком — настільки він мене знерухомлює. Водночас бентежить і хвилює.

Але я не відчуваю сорому. Це зовсім інше почуття. Це зустріч із одкровенням іншого порядку, і поцілунки Метью змушують моє жіноче начало гостро озватися на чоловічу ласку, а серце — забитися частіше.

Прохолодні губи й гаряче дихання. Ми мовчимо, і я дозволяю Метью вивчати мене. Збирати язиком бризки, зав’язуючи вузол бажання в моєму животі. Він піднімає руку з мого стегна на талію й несильно стискає пальці на голій шкірі, ніби боїться, що я можу втекти. Проводить розтуленими губами по животу, опускаючи голову нижче, обережно піднімаючи пальці під груди, але не торкаючись їх.

— Ешлі… ти пахнеш теплим бурштином і сонцем. Морською сіллю й червоними яблуками. Дуже стиглими й соковитими. Так і хочеться тебе… з’їсти!

Я не знаю, що відповісти. Здається, я не здатна сказати ні слова, і Метью просить:

— Еш, зупини мене.

Океанський бриз нікуди не зник і овіває спину Палмера листопадовою прохолодою. Я опускаю руку на голе плече хлопця й гладжу його.

— Ти змерзнеш, а я цього не хочу.