Глава 2

Я прощаюся з дівчатами біля дому й відходжу до алеї. Озирнувшись на дорогу, наважуюся помахати Метью рукою. Він теж зупинився віддалік і чекає, поки я дійду до котеджу, і, побачивши мотоцикліста в чорній куртці, моє серце б’ється як божевільне!

Він усміхається, я це відчуваю, але вже пізно, і мені час повертатися. Умова з батьками була повернутися до півночі, а вже трохи більше.

Я скидаю з ніг підбори й іду вимощеною плиткою доріжкою босоніж. Іду до дому спиною вперед, так і не відриваючи погляду від хлопця. І тільки біля самих дверей обертаюся, змахнувши волоссям…

— Привіт, Ешлі. Повернулася? Ну, як погуляли?

У вітальні батько з Патрицією. Вони сидять на великому дивані й дивляться нічні новини (як завжди, про щось тихо перемовляючись). Але з моєю появою замовкають і приглушують звук на телевізорі.

— Добре!

— І це все? — дивується батько моїй короткій відповіді, але зараз я здатна тільки дурнувато усміхатися, тому, наблизившись до батьків, знизую плечима:

— Вечірка пройшла просто чудово!

— Ти бачила Кетрін? Їй уже теж час повертатися.

— Бачила. Вона була з Шоном і його друзями.

— Ох, Ешлі… — стурбовано видихає мачуха, відкладаючи вбік робочі документи, з якими зазвичай засиджується допізна, але я поспішаю її заспокоїти.

— Та мені байдуже, Пейт! Шон давно в минулому. Можна я піду? Я вас люблю! — цілую обох батьків у щоку і, прокружлявши кімнатою, йду до сходів.

— Хм. Мені здається, Браяне, чи це твоя донька закохалася?

— Я все чую!

— Схоже на те, — звучить серйозне за моєю спиною, але заперечити на це мені зовсім нічого.

Зараз у моїй голові стільки різних думок, що я намагаюся вхопитися за найголовнішу з них, аби не продовжити танцювати, збігаючи сходами, — мені час спати!

***

Однак заснути не виходить. Горять щоки, вуха, губи… і продовжує стукати серце. Я давно прийняла душ, змила з себе макіяж і навіть висушила волосся. Надягла піжаму й залізла під ковдру… А Метью все одно продовжує стояти перед очима.

Метью… Метью… Метью…

Оце вечір! Не знаю, чи буде в моєму житті ще один такий, але цей я запам’ятаю назавжди!

Я ще довго лежу з розплющеними очима, відкинувши ковдру вбік, і дивлюся в стелю. Усміхаюся, почуваючись щасливою. Ні, я не можу заснути — не сьогодні, не зараз, коли всі мої думки про дивовижного Палмера.

А що, як уранці я прокинуся, а все залишиться, як було раніше?

Тоді я не хочу такого ранку. Нехай краще якомога довше триває ця неймовірна ніч!

Коли в месенджер падає вхідне повідомлення, я тут же сідаю в ліжку й беру в руки телефон.

«Спиш?.. Міс Усмішко, не відповідай. Такої темної ночі всі хороші дівчатка мають спати. Скоро світанок, а я не можу перестати думати про тебе…»

«Привіт) Ні, не сплю. Я теж… не можу перестати)»

«Ешлі, ти зможеш непомітно вийти з дому? Я хочу показати тобі одне місце»

«Думаю, так»

«Тільки вдягнися тепліше. Якщо ти змерзнеш, я собі не пробачу»

«Коли мені вийти?»

«Чекаю. Я вже тут»

Змерзну? Та в мене все палає всередині й ще не скоро охолоне!

Я підскакую з ліжка, вмикаю світло й швидко збираюся. Надягаю футболку, світшот із капюшоном, спортивні штани й кросівки. З волоссям возитися ніколи, і я просто зав’язую його в невисокий хвіст, відкинувши на спину. Побачивши себе в дзеркалі, прикладаю долоні до щік — вони горять, і добре було б остудити їх холодною водою, але Метью чекає на мене, і, зрештою, я здаюся.

Кейт повернулася додому з вечірки невдовзі після мене. Я чула внизу її невдоволений голос, але зараз пів на п’яту ранку, і мені хочеться вірити, що всі домочадці міцно сплять. І батько теж — твердо впевнений у тому, що його донька вдома.

Я спускаюся вниз, крадуся темним холом і тихо вислизаю на вулицю. Виходжу алеєю до дороги й одразу бачу його — молодшого Палмера.

Чорний мотоцикл стоїть біля узбіччя, наче тінь, і хлопець не ворушиться весь той час, поки я до нього наближаюся.

— Привіт, Метью!

— Привіт, нічна красуне.

Завжди, коли ми зустрічаємося, ми дивимося одне на одного. Зараз наших облич майже не розгледіти, але все одно є секунда, яка знову нас поєднує.

У руці в Метью ще один шолом. Він простягає його мені й посувається на сидінні.

— Сідай. Впораєшся?

— Так!

Я сідаю позаду хлопця й обіймаю його під грудьми. Питаю неголосно, відчуваючи, як моїм рукам приємні ці обійми.

— Куди ми їдемо?

І знову я знаю, що він усміхається, хоча не можу бачити його обличчя.

— Нізащо не здогадаєшся!

— А може, я люблю сюрпризи.

— Тоді, Еш, нам краще швидше забратися звідси, поки твій батько не прокинувся й не розрядив дробовик у мою дупу! Не впевнений, що вибрав найкращий час, аби тебе викрасти. Тримайся!

Навколо всі сплять, а ми зриваємося з пагорба. Підозрюю, що сам Метью звик розганяти свій чорний «Кавасакі» ще швидше — до межі, але зі мною не ризикує. І все ж на шосе він набирає достатню швидкість, щоб я відчула вітер на обличчі й обхопила його міцніше.

Учорашній вечір не забуто, і близькість хлопця паморочить голову. Ми пролітаємо містом і спускаємося до узбережжя. Знову піднімаємося на дорогу, що межує з лісом. Однак я не одразу впізнаю те місце, куди він мене привіз, а тільки тоді, коли ми зупиняємося на великій галявині й двигун «Кавасакі» затихає, раптом розумію.

Здивування складно приховати, та й емоції теж. Вставши з мотоцикла, я знімаю з голови шолом і озираюся навколо.

— Почекай, Метью. Але це ж… Скеля?! — Обернувшись до свого викрадача, здивовано видихаю: — І це справді сюрприз!

Хлопець теж встає з мотоцикла й ставить його на підніжку. Знімає свій шолом, проводить рукою по волоссю і разом із моїм шоломом залишає на кермі. Підійшовши до мене ближче, знаходить мої пальці.

— Так, це Скеля, Еш. Але не бійся, ти тут зі мною.

— Я не боюся, — відповідаю, і це справді так, інакше я б йому сказала.

— Це місце може бути дуже красивим, якщо дозволити йому бути собою. Шкода, що майже ніхто не бачить Скелю справжньою. Ходімо!

Я чую спокійний гуркіт океану і його солоне дихання. Але крім цих звуків, тут так тихо, наче сюди ніколи не ступала нога людини.

Метью бере мене за руку, веде за собою, і я старанно обходжу ті місця, які могли б із цим посперечатися і біля яких ще недавно хтось був.

Ми підходимо майже до самого краю скелястого виступу Скелі, якій уже стільки сотень років, що її поверхню давно стесав вітер, а птахи засіяли рідкою травою. І Палмер притягує мене до себе. Повернувши обличчям до океану, притискає до грудей, упевнено обіймаючи.

Колись перше, що я відчула, опинившись у Сендфілд-Року, було вологе дихання океанського бризу. І ось я знову його відчуваю — запах солі, озону, пінистого прибою й особливої неповторної свіжості, яку відчуваєш, ступивши босими ногами на вологий пісок. Він торкається моїх ніздрів, входить у легені, і я вдихаю його глибше, зустрічаючи немиготливим поглядом величезну чашу океану, що розкинулася під нами.

Тонку смугу горизонту освітлює легка рожева заграва. Ще неясна, вона вже невідворотно проганяє сутінок ночі, обіцяючи близький світанок і ясний ранок. Мине зовсім небагато часу, і ця заграва розгориться багаттям. Розфарбує небо й океан у тисячі яскравих відтінків нового дня — і я, здається, побачу це першою.

— Тут так спокійно, наче іншого світу не існує, — нарешті захоплено кажу. — Яка ж вона красива… Скеля!

— Це місце псують люди. Коли я це зрозумів, то перестав його ненавидіти. Воно інше, і я хочу, щоб ти це побачила.