Глава 6

— Що з тобою, Ешлі? — батько простягає до мене руки, змінюючись на обличчі. Раптом стаючи собою колишнім. — Де твої очі й голова? Де моя розумна дівчинка? Цього хлопця я сам заарештував у вашій школі за те, що він влаштував жорстоку бійку, і сам відвіз у відділок. Я говорив із ним, і скажу, що він не каявся. Такі сучі діти ніколи не каються. Ні в чому!

Батько повертається й знову застигає каменем, звертаючись до мого супутника крижаним тоном:

— Що тобі потрібно від моєї доньки, Метью Палмере? Навіщо ти до неї підкрався? Я підняв усю інформацію про твою сім’ю. Викрадення машин, крадіжки, збут наркотиків і посередництво в продажу краденого. Не все доведено, але підозр достатньо, щоб я зрозумів, із ким маю справу. Де тут пункт, який підходить під «найкращий хлопець»? Може, ти й затуманив мізки моїй Ешлі, але я ще при своєму розумі, щоб тримати тебе на відстані. Підійдеш до неї — пошкодуєш! Ти все зрозумів?!

— Так, сер.

— І щоб я тебе тут ніколи більше не бачив! Моя зброя завжди заряджена, май це на увазі!

— Тату, ти… з глузду з’їхав? — кров і зовсім відливає від мого обличчя. Ще нікому й ніколи він не погрожував у моїй присутності. — Я не вірю, що це говориш… ти!

Я роблю крок назад і впираюся в груди Палмера. Я й сама не помітила, як стала між ними.

— Живо в дім, Ешлі! Негайно! — командує батько. — Не змушуй мене застосовувати силу!

— Іди, Еш.

— Але, Метью…

Господи, яка жахлива ситуація! Після такого чудового дня просто потворна! Я повертаюся до хлопця, щоб вибачитися перед ним, і ще встигаю помітити біль у світло-карих очах, перш ніж його погляд стає непроникним. Наче щось кам’яне опускається на обличчя, віддаляючи його від мене.

— Я знав, що ця розмова буде, Ешлі, — вимовляє Метью. — Іди додому, тобі час!

— Ти подзвониш?

— Тільки посмій морочити їй голову й дзвонити, Палмере! Ешлі, сьогодні ж віддаси мені телефон! Кетрін усе розповіла нам із Патрицією, і ми обоє засмучені. Як ти могла підвести нашу довіру? Я був першим, хто тобі завжди довіряв!

Це неможливо! Усе, що зараз відбувається, — несправедливо й неправильно, і мої образа та здивування такі великі, що горло перехоплює німота, а на очах виступають сльози.

Мені доводиться піти, щоб припинити це приниження Метью перед моїм батьком і закінчити їхню жахливу зустріч. І щоб не розридатися в присутності хлопця. Він зовні  спокійний і холодний, але я ніколи не повірю, що він оглух.

Батько знову підганяє мене, і, задихнувшись, я вбігаю в дім.

У холі сидять Патриція з Кейт, і якщо мачуха, побачивши мене, підводиться назустріч, то її донька залишається сидіти. Тільки відвертається, щоб не зустрітися зі мною поглядом.

Я знаю, хто в усьому винен, і тут же підходжу до неї.

— Це ти! Що я тобі зробила? Ненавиджу тебе, чуєш?! Ти гірша за всіх! Ти така ж мерзотна й черства, як… як твій батько! І якщо думаєш, що будеш щасливою, роблячи іншим підлості, — ти помиляєшся!

Патриція скрикує від подиву, а я тікаю до себе, не бажаючи їх бачити. Відчуваючи, як цієї самої секунди щось безповоротно руйнується між усіма нами, але не хочу це зупиняти.

Зачинившись у своїй кімнаті, підбігаю до вікна, відсуваю жалюзі й бачу, як Метью сідає в машину й від’їжджає. Зірвавшись із місця, зникає з поля зору на своєму старому «Доджі» так само швидко, як вітерець щастя вивітрюється з мого серця.

О ні. Ні, ні, ні!

Я відходжу до ліжка й сідаю на нього, почуваючись ніби в тумані. Піднявши долоні до скронь, обхоплюю голову й стискаю їх, заплющивши очі.

Цей рік — просто жахливий! Випускний клас жахливий! І я сама теж, бо не можу нічого зробити, щоб це змінити.

У двері спальні стукають батько з Патрицією, але я не хочу їх ні бачити, ні говорити.

— Ешлі, відчини! — вимагає батько, але вже спокійніше. — Ми хочемо з тобою поговорити!

— Ні!

— Ешлі, будь ласка, — я чую добре поставлений голос мачухи. — Відчини нам. Це важливо! Ми твої батьки й діємо заради твого блага! Обіцяю, ми просто сядемо й у всьому спокійно розберемося. Ешлі?

— Не зараз. Ідіть, обоє!

— Ешлі, донечко? — озивається батько, і його знайомий і такий рідний голос зараз звучить найболючіше. — Відчини, я хочу сказати!

Я підходжу до дверей, але не відчиняю їх. Кажу, знаючи, що він мене почує.

— Ти вже сказав усе, що хотів. Але головне, ти сказав, що я тобі брехала. Будь ласка, тату, ідіть і залиште мене саму.

— Але ми поговоримо?

— Не сьогодні.

— Чому, доню?

Ще ніколи я не казала батькові те, що збираюся сказати зараз:

— Бо сьогодні я не хочу тебе бачити!

Пізніше я дзвоню Метью, але він не відповідає на мій дзвінок. Ні за годину. Ні за дві.

Я так і засинаю, почуваючись морально зламаною й неживою.