Глава 1

В ігровій кімнаті незвично тихо. Усі пішли надвір, лише нянечка порається в сусідній спальні, наводячи чистоту, та дві старші дівчинки сидять за столом і щось малюють. Помітивши мене, обидві з цікавістю підіймають голови й відриваються від заняття. Проводжають допитливими поглядами.

Я заходжу й помічаю Андрійка в кутку, біля великого конструктора, з машинкою в руці – п’ятирічного хлопчика, тендітного, схожого на гутаперчеву фігурку.

Як завжди, він сидить сам, грається з іграшками і, почувши мене, не підіймає очей.

Дуже закрита дитина, зі своїми душевними травмами, мовчазна й тиха, як тінь. Довгий час він зовсім не розмовляв, я була першою, кому він назвав своє ім’я, і досі залишилася єдиною, з ким він говорить.

– Вітаю, Андрійку.

Хлопчик не відповідає, але гратися припиняє. Підіймає очі, щоб побачити мене, і відразу опускає погляд у підлогу. Він радий – я вже навчилася розпізнавати його настрій за найменшими ознаками (хвилювання немає, улюблена іграшка забута, а пальчики, немов до вогню, ковзають підлогою в мій бік), але решта дітей дуже уважні, і не прощають турботи, і він своєю чергою навчився приховувати радість.

– Погуляєш зі мною?

Знову мовчання і лише кивок у відповідь.

Я підходжу і, не втримавшись, проводжу рукою по темноволосій голівці. Затримавши пальці біля потилиці, тихо прошу:

– Ну, біжи, одягайся. Я тебе почекаю.

Андрійко підхоплюється і, накульгуючи, спираючись на носочок ноги, дуже-дуже швидко біжить у спальню, забувши про іграшку. Я піднімаю її й озираюся. Бачу, як він зупиняється на порозі спальні й озирається, ніби боїться, що я піду. Завмирає натягнутим ґнотиком, потягнувшись до мене.

Ця мить повторюється знову і знову, наче моїх слів мало, і щоразу йому страшно втратити мене з поля зору.

Цей страх взаємний. Він відбивається в очах хлопчика й озивається болем у моїй душі. Я не знаю, чи пам’ятає він своїх батьків – найімовірніше, лише образи, але пам’ять утрати живе в ньому темним монстром, у цьому маленькому, сумному чоловічку, який раптом опинився сам на сам із величезним світом, і я розумію: самому йому не впоратися.

Я теж боюся його втратити й поспішаю прогнати страх із очей дитини спокійною усмішкою. Він чекав мене, і радість від цього розуміння проганяє тривогу й наповнює серце теплом і любов’ю. Він бачить це тепло в моїх очах, жадібно вбирає, і тільки переконавшись, що за день воно нікуди не зникло, біжить одягатися.

Мій хлопчик. Мій!

Чому саме він? Чому Андрійко Сомов? Не знаю.

Я пам’ятаю свій перший робочий день, дитбудинкову метушню, кабінети, теки, особові справи вихованців. І обличчя дітей. Тоді я занурилася в новий для себе світ і думала, що затримаюся в ньому всього на три місяці, відгукнувшись на прохання знайомої. Цей світ лякав колючою щетиною й розбитими долями.

А залишилася на рік і навіть більше.

Важкий випадок, перший настільки складний у моїй практиці. Смерть обох батьків на очах дитини, больовий шок, найсильніший стрес і повна психологічна ізоляція останньої від світу.

Хлопчика взяли на виховання далекі родичі, але не впоралися, підозрюючи, що після травми в його нервовій системі сталися незворотні зміни. Через пів року після аварії Андрійко Сомов потрапив до дитячого будинку з підозрою на діагноз «Аутизм», який, можливо, був у нього від народження – сім’я зовсім недавно переїхала з віддаленого містечка. А я… Я його знайшла.

Вони помилялися, всі помилялися. Нехай це була інтуїція, але вона не обманула, діагноз не підтвердився.

Спочатку він справді був настільки закритий, що не реагував на запитання, не грався, не просив допомоги, не відгукувався на звуки свого імені й не розмовляв. Сидів цілодобово, наче застигла фігурка в скляному кубі. Дітям властиво багато що забувати, добре адаптуватися в новому товаристві, шукати друзів і тягнутися до тепла, але Андрійко став винятком. Він не хотів. Він беріг шматочок тепла в собі самому і відчайдушно, як умів, намагався його зберегти.

Термін моєї тимчасової роботи добіг кінця, але піти з дитячого будинку я не змогла.

Мені знадобився не один день, багато-багато тихих слів і годин тиші, щоб одного разу, коли долоня хлопчика опинилася в моїй, його маленькі пальці стиснулися.

Андрійко одягається, я беру його за руку, і ми виходимо надвір. Мені так само, як і йому, хочеться сховатися від цікавих очей, від зайвих запитань і людей, і я виводжу його за ворота інтернату. Веду далі, туди, де ми можемо цілу годину побути просто вдвох.

Опинившись під шатами кленової алеї, не втримавшись, сідаю навпочіпки й притискаю хлопчика до себе – я щодня чекаю цієї хвилини.

– Ну, привіт, мій хороший. Привіт, сонечку! Я так скучила!

І, потягнувшись до мене, Андрійко міцно-міцно обіймає мене за шию і зізнається:

– Я теж!