Глава 2

– О, Свєта прийшла! Полю, чуєш? Наша старша донька повернулася! Свєт, ну чому так пізно? Ти що, у дві зміни працюєш? Ні, ну що за стахановські нормативи? У тебе взагалі є особисте життя чи ні?

– Немає його, тату, і ти це чудово знаєш.

Я заходжу до квартири й роздягаюся. Скидаю з утомлених плечей плащ, з ніг – туфлі на шпильках, прибираю одяг до шафи й підходжу до батька. Цілую його в щоку і прямую до своєї спальні, щоб переодягнутися й залишити сумку.

– Все одно! – батько йде слідом. – Мені тут проєкт прислали для нового готелю, а порадитися ні з ким! У матері голова болить – їй усе подобається, Лялька досі гуляє, а Умка сьогодні знову повернулася в печалі. Здається, щось сталося з її доповіддю, і вона засмучена.

– Тату, не бузь. Краще постав чайник і що там у нас смачненького є? Я голодна – жах!

– Полю! – підвищує голос батько, озирнувшись. – Що в нас є на вечерю? Твоя дитина голодна!

– Світуль, здається, котлети лишилися! – відповідає із зали мама. – Якщо Оля з Костиком не з’їли. Я чула, вони годину тому на кухні товклися, тож не впевнена.

– З’їли! – приклавши долоню до рота, доповідає тато. – І навіть підливу. У Костика нині апетит – мужик! Загалом, вівсянка з шинкою піде? – питає співчутливо. – Я приготую!

Кухар із нього не бозна-який, але коли в тебе три доньки, а в дружини – три ветеринарні клініки, доводиться хоч чогось та навчитися. І не важливо, що старшій із доньок уже двадцять сім. Відповідальність – така штука: якщо вона є – з роками не минає!

– А як щодо солоної рибки, доню? – на обличчі батька з’являється хитра посмішка кота, що налигався вершків. – Мені тут друзі таку рибку презентували – закачаєшся! Хочеш?

– Звісно, тату!

– Тоді я швидко! Свєт?

– А? – я озираюся на порозі.

– А може, по келиху пивка зміркуємо на двох? Ну, якщо вже в нас є рибка?

Я усміхаюся і на секунду заплющую очі, даючи зрозуміти, що згодна.

– Можна й по келиху. Але не більше, Уфимцев, – суворо погрожую батькові пальцем, – мені завтра на роботу!

– Зрозумів, Світуль! Зараз усе оформлю!

Мій батько – відомий у місті бізнесмен. Власник мережі ветеринарних аптек і зоомагазинів у великому обласному центрі. Співвласник кількох готелів на узбережжі й курортних комплексів. Дядько цікавий і важливий, усе як належить. Зі шкіряним портфелем, особистим водієм, автомобілем останньої моделі «Лексус», трьома виконавчими директорами й п’ятикімнатною квартирою в найдорожчому житловому комплексі міста – відомій висотці «Сьоме небо».

Але все це лишається у великому світі за дверима. Коли він удома, він звичайний сорокашестирічний мужик. Усе той самий Толик Уфимцев, у минулому здібний студент, який у дев’ятнадцять років одружився, а в двадцять два катав мене на спині й кричав веселим коником: «І-го-го! Світлячку, тримайся!»

Форель справді виявилася ніжна й смачна, а пиво – моє улюблене, баварське.

Ми сидимо з батьком на кухні за столом, на стіні беззвучно працює телевізор, і гортаємо презентаційний проєкт нового, поліпшеного інтер’єру vip-залу приморського готелю.

– Ну і як тобі, доню? Дизайнер обіцяє, що вийде достойно. Матері подобається.

– А тебе що бентежить, тату? Ти ж сам хотів зал у світлих тонах.

– Так, але я уявляв собі, що буде дерево. Щось у дусі англійської провінції або в стилі Провансу.

– Я тебе прошу, тату. Давай тільки без квіточок і рюшів. Усіх цих віньєток і лаванди, що лишилися в минулому столітті.

– Але блакитний і салатовий, Свєт! – сумнівається батько. – Незвичне поєднання! Навіть не знаю, що думати. Я якось більше звик до класики.

– Тут салатовий не домінує, дивись. Він практично розчинений в обіллі кремового й чудово поєднується з блакитними портьєрами та рівними лініями. Ти тільки уяви – море, сонце, простір і чисте повітря. Таке саме чисте, як ці кольори. Великий світлий зал, залитий світлом, відкрита тераса. І людей, які приїхали відпочити й розслабитися. Тату, чудовий проєкт і чудова атмосфера, повір! Мені подобається.

– Ну, якщо ти так кажеш… Значить, погоджуємося?

Я підіймаю келих і обережно торкаюся краєм батькового. Усміхаюся втомлено.

– Значить.

Ми трохи мовчимо, поки батько догризає рибку. Потім – балакаємо про робочий день. Я розповідаю про Андрійка й про Білугу. Батько – про зустріч із партнерами та нові плани. Як завжди бурчить, що мама багато працює, і йому це не подобається. А тепер ще й я повертаюся пізно.

– Свєт, ну і чого ти другий день мовчиш? – питає з обережною докоризною, коли ми все-таки вирішуємо розпити по другому келиху – пиво сьогодні вище за всякі похвали. Чи це день був важким? – Думаєш, якщо не розкажеш, то тобі легше, чи що, стане? Ну, що там вирішили органи опіки? Суд знову не дав добро?

Я втомлено поводжу плечима.

– Ні. На повне усиновлення не дав.

– Відмовили? Ти ж зібрала всі необхідні документи!

– Відхилили.

– І що їх не влаштовує цього разу?

Подих із грудей виривається сам собою. Говорити про це важко.

– Багато що.

– Свєта…

– Тату? – я встаю, беру зі столу обидва келихи й відношу до мийки. Споліскую їх, а потім повертаю на місце. – Тобі що, своїх турбот мало? Он у тебе Лялька з Коте підростають, за ними око та око потрібне. Катя вчиться. Мати з такою роботою скоро себе зажене. Я обов’язково спробую щось сама придумати, обіцяю!

– Мої головні турботи – це мої діти, – заперечує батько, стаючи серйозним. – Я ж бачу, що в тебе серце не на місці, і хочу знати, що відбувається. Чому відмовили? Юрист нас запевняв, що все буде гаразд! – обурено підтискає рот. – Зараз навіть самотні жінки можуть усиновити дитину. То чому ні? Що вони там собі надумали?!

– Є нюанси, тату. Не все так просто.

– Але я ж сказав, що допоможу з операцією. Може, вони там не в курсі, у своїх важливих опікунських кабінетах, що Андрійкові потрібна допомога? Чи забули? Він, між іншим, щодня росте. Скільки можна відкладати?

– Ні, не забули. Вони в курсі. А також у курсі розміру моєї низької зарплати й відсутності власного житла. Але найголовніше навіть не це.

– А що ж?

– Андрійко не звичайна дитина. Це дитина, яка перенесла фізичну й психологічну травми. Йому необхідне тривале лікування й допомога психолога. На думку опікунської ради, він має виховуватися в повній сім’ї. У сім’ї, де є мати й батько. Де є всі умови для його здорового й повноцінного розвитку.

– Та ти ж і є психолог! І ти його любиш! Якого біса їм іще треба?!

– На жаль, це не аргумент, і я їх розумію. Їм потрібні гарантії, що дитина буде соціально захищена не на один рік і не на два.

Тато мовчить, я теж. Ми обмінюємося усмішками – сумними й водночас проникливими. Це дуже важливо – побачити на обличчі рідної людини ось таку участь.

– Свєта, ти ж розумієш, що завжди можеш повернутися до мене на роботу.

– Розумію, тату, але зараз не можу. Я повинна бачити Андрійка щодня, а він – бачити мене. Знати, що я поруч і одного дня не зникну, так йому легше. Знав би ти, як важко він мене відпускає. Ні про що не просить, просто мовчить, але це його мовчання…

У мене не виходить договорити. Клубок перехоплює горло, і я відвертаюся.

– Давай завтра поговоримо, – тільки й прошу.

– Свєточко, доню, ти тільки не засмучуйся! – тато встає й опускає долоні на мої плечі. – Я щось придумаю! Завтра ж поговорю зі своїм юристом. Зрештою, я можу перевести на тебе частину бізнесу. Упевнений, ми знайдемо вихід!