Глава 3
POV Андрій Шибуєв
Дим у вузьку стулку вікна виходить повільно, клубочиться біля капронової сітки, не поспішаючи просочується крізь пори, не бажаючи виповзати з тепла в сирі сутінки ранку. Дим такий самий сизий і щільний, як ранковий туман. Я розстібаю халат, затягуюся сигаретою і виганяю його з кімнати важким подихом. Звільняю легені, щоб натомість ковтнути хоч трохи прохолодної свіжості, просякнутої тишею весняного ранку й ароматом квітучих яблунь, що проникає в задушливу ординаторську.
За чверть шоста. Ранок. Позаду ще одна доба чергування в хірургічному відділенні швидкої допомоги, дві планові операції й одна позапланова, що тривала більше чотирьох годин. Рутинна робота, яка вимотала мене до біса, забрала сили й сон, але хлопчина житиме, а це головне. І його мати житиме, чиї сльози змусили зробити неможливе й приміряти на себе роль Бога. Холоднокровної істоти, що шматує плоть, зшиває м’язи й з’єднує судини заради однієї мети – будь-що втримати в зламаному тілі душу. Невидиму матерію, для якої природа створила досконалий і водночас такий крихкий футляр.
Як шкода, що в п’ятнадцять років цим футляром майже не дорожиш, вважаючи себе безсмертним і недоторканним.
Як шкода, що у двадцять сім не лишається місця мріям та ілюзіям.
Я піднімаю пляшку й роблю довгий ковток, вбираючи сухим горлом бурштинову рідину. Майже відразу відчуваю, як вона, пекуча й терпка, обпалюючи груди, розтікається всередині приємним теплом. Мій особистий поріг свободи, за який я дозволяю собі піти. День ледь почався, а я вже п’ю п’ятизірковий коньяк. Паскудно.
Позаду лунають кроки, і на талію лягають руки – такі самі втомлені, як мої. Спраглі свого порога свободи. Вони впевнено ковзають під розстебнутий білий халат, забираються під сорочку й жадібно гладять пояс штанів, точно знаючи, що мені потрібно. Шиї торкаються теплі губи.
– Андрію Павловичу, у нас є п’ятнадцять хвилин, щоб забути ще один день. Тож, якщо ти хочеш повторити вчорашній ранок, нам слід поквапитися. Я зачинила двері, але ти ж пам’ятаєш, у якому місці ми працюємо – тиша не триватиме вічно. Скоро заявиться Павлюкін і все зіпсує своєю понурою фізіономією.
Рита – моя операційна сестра. Диво, а не дівчина.
– Андрюше, ну правда, операційна прибрана, шовно-перев’язувальний матеріал на місці, апаратура справна й готова до нового дня. Та нехай Павлюкін тільки пискне! Він тобі заздрить, якщо хочеш знати.
– Чому? Тому, що в мене є ти? Так це було твоє рішення – працювати зі мною.
– І цьому теж, – я відчуваю підборіддя на своєму плечі й чую смішок. – Але більше твоєму кричущому везінню й чарівним рукам. Тому, що він такий самий, як усі, а ти – ні. У вас, у Шибуєвих, якийсь особливий ген у крові, який робить вас унікальними. От є музиканти з унікальним слухом, а є лікарі. Ти Моцарт лікарської справи, і мені подобається працювати під твоїм керівництвом. Я знаю, що на тебе чекає велике майбутнє. Павлюкін старший, але досвідченіший тільки в інтригах, не слухай його.
– Рито, тобі точно час додому. Шоста ранку – не найкращий час для філософських думок.
– Можливо.
– Краще скажи, ти підготувала для шефа історії хвороб, як я просив? На моєму столі результат томографії Суконкіна – хворого з четвертої палати, сьогодні до вечора мені потрібні нові результати аналізів – біохімія крові й печінковий комплекс. Передай сестричкам, нехай усе зроблять і скинуть роздруківку мені на пошту. Хочу знати, до чого готуватися.
– На перше запитання відповідь «Так», на друге «Слухаюся, Андрію Павловичу!».
Губи гріють шию, а я усміхаюся. Добре, коли тебе розуміють.
А коли розуміють із пів слова – майже щастя.
– Ти справжня знахідка, Ритулю.
Я вливаю в себе ще один ковток коньяку, глибоко затягуюся, але не поспішаю гасити сигарету об попільничку. Якийсь час задумливо розминаю її в руках, думаючи про хлопчину… Стрибок із поїзда на спір. Як результат – розрив селезінки, пошкодження внутрішніх органів, внутрішня кровотеча, численні переломи й втрата ступні.
Перші шість годин минули в стабільному стані, і це обнадіює. Я зробив усе, що міг, і навіть більше. Ми не Боги, ми люди, але як же дорого обходиться нам втручання у справи Всевишнього. Сил майже немає. Наче вигорів зсередини або віддав частину власного життя.
Я повертаюся, і Рита тут-таки підхоплює фільтр губами. Жадібно затягується, розтуляє рот, дозволяючи диму клубочитися біля обличчя. Чорт, як же я люблю розумних жінок! Вона розуміє, вона все розуміє…
– Заради тебе, Андрію, я готова навіть стати на коліна, – усміхається, знімаючи з себе медичну шапочку, сповзає вниз і дозволяє моїм пальцям увійти в її волосся.
– Ох, давай без патетики, Зайцю, – я допомагаю їй розстебнути пояс штанів. – Просто зробимо це. Ми обоє втомилися, була до біса складна ніч.
– Дивись, залишишся моїм боржником…
– Домовилися, – обіцяю своїй помічниці, а сам думаю про те, щоб не пропустити нічого важливого на планірці й попередити Павлюкіна про хлопчину. Перша доба – найскладніша.
А ще на горизонті виникла Уфимцева. Майже чотири роки не бачилися, але голос упізнав одразу, щойно вона подзвонила й попросила про зустріч. Дивне прохання, зовсім на неї не схоже.
Свєтка. Староста класу.
Посмішка сама ковзає на губи. Ну треба ж. Моє перше шкільне кохання.
***
Ми домовляємося зустрітися в центрі міста, у невеликій кав’ярні, де подають каву, гарячі круасани й смачний вишневий штрудель. У старі добрі часи ми любили збиратися тут нашою компанією і вже звідси йти в кіно.
Я поспішаю, але все одно запізнююсь на пів години – діалог із Павлюкіним затягнувся. Увесь цей час Уфимцева не дзвонить, але я знаю, що побачу її.
Я зупиняю таксі біля входу в кав’ярню, розраховуюся з водієм готівкою і заходжу до приміщення, у якому витає запах свіжозмелених кавових зерен, ванілі й кориці.
Свєта сидить за столиком у кутку й дивиться на мене, напевно помітивши ще у вікно – гарненька блондинка в темному плащі. Я відзначаю поглядом стрункі щиколотки й підбори. Акуратні пальці мнуть серветку… Щойно бачу її, то одразу розумію: скучив.
Мені б згребти її в оберемок, я раптом відчуваю приплив радості від зустрічі – це все одно що побачити старого друга, але щось у її обличчі мене зупиняє. Тому я просто підходжу, нахиляюся над столиком і цілую її в щоку – у цьому теплому приміщенні несподівано прохолодну й ніжну.
– Як швидко летить час. Ти все така сама красуня. Привіт, Уфимцева!
Від неї пахне запаморочливо. Свєтка жінка до останньої клітинки, завжди була такою, і я не поспішаю відривати губи. Проводжу носом по скроні, згадуючи, як ця дівчина колись зводила мене з розуму.
Вона теж зволікає. Тепло торкається долонею моєї потилиці й цілує в щоку.
– Привіт, Шибуєв. Ти знаєш, що пахнеш цукерками й коньяком, дорогий докторе?
Вона дивиться на мене радісно, великі блакитні очі горять, і водночас ніби вивчає поглядом. І тільки вивчивши, усміхається.
– А ти нітрохи не змінився, Андрію!
Я відпускаю її, знімаю куртку, і ми сідаємо за столик.
– Ні, Уфимцева, я все той самий Шибуєв, – визнаю очевидне, – який у батьковому кабінеті вчив тебе пити віскі й ліз цілуватися.
Вона все-таки ніяковіє. Трохи, але дивиться вже завзятіше.
– Я пам’ятаю. Тоді ти відхопив від мене знатного ляща. І, між іншим, отримав по заслузі!
Свєтка не бреше. Рука в неї завжди була важка, але характер справедливий. Колись нам було весело разом.