Розділ 6, частина 1

Колесо Купідона і тотальне невезіння

Діана

Ну ось і настав день суботи. Спочатку пізній ранок, що пахнув маминими млинцями, потім нервовий полудень, у який абсолютно нічого не клеїлося: дівчата без кінця строчили в чат, Стас замість мене тренувався дихати животом, Зодіак плутався під ногами, а я вдесяте намагалася дочитати статтю про «ідеальне перше побачення», вирішити, що взути – кросівки чи кеди, – і повторити завчені фрази-рятувалки.

Але нарешті годинник показав четверту, мама приготувалася вийти в онлайн-ефір, а тато посадив мене у своє таксі й повіз у центр міста – до будівлі, де розташовувалося кілька телевізійних каналів і знімальних студій.

В інструкції з листа чітко йшлося, що з'явитися в потрібний павільйон я маю за дві години до початку зйомок. Без макіяжу, без укладки, без супроводжуючих людей та… охорони. Хм. Тільки сонцезахисні окуляри, кепка з низьким козирком і спортивний костюм. Я все чесно натягнула, сховала хвіст у капюшон, сукню повісила в чохол і взяла з собою. Туфлі, косметичку та ще три кілограми потрібних речей, які могли знадобитися – поклала в рюкзак і наділа на плечі. І все одно він виявився легшим, ніж клубок нервів у мене в животі.

– Ну що, Діано, готова до зоряного часу? – обережно запитав тато, вирулюючи з мосту на центральний проспект і поглядаючи в мій бік. – Ще не пізно повернутися додому. Я на твоєму боці, якщо що.

– Пізно, тату, контракт підписаний, – невесело нагадала. – І ні, я зовсім не готова, але в мене є нова сукня, – з надією зітхнула, – раптом вона допоможе почуватися впевненіше?

– Обов'язково допоможе!

Не допомогла.

Перше, що я почула, опинившись у павільйоні за дверима з написом «Вхід для дівчат-учасниць!», було бадьоре:

– Телефони, речі, сумки – залишаємо в гардеробі! Принесені з собою вбрання віддаємо на зберігання костюмеру! Вони вам не знадобляться!

Я застигла, наче вкопана.

– У сенсі… не знадобляться? – тихо здивувалася. – Я сукню два вечори вибирала. Вона мені ідеально підходить!

Поруч дві незнайомі дівчини обурювалися ще голосніше.

– Що це ще за правила? – дівчина в білому худі так розійшлася, що відкинула капюшон. – Я свою сукню в Монако купила, спеціально під мальтійську засмагу! Тягла валізу через увесь аеропорт, щоб вона була зі мною, а тепер ви хочете, щоб я її навіть не вдягнула? Та ви знущаєтеся!

– Так, знущаєтеся! – підтакнула інша.

– Вибачте, правила шоу! – без тіні сумніву відповіла гостроноса дівчина з короткими рудими кучерями й написом на бейджику «асистент координатора». Після чого вправно відібрала в нас весь одяг. – На перше побачення всі учасники йдуть в образах, підібраних стилістами, – урочисто повідомила. – Це надасть шоу єдиного стилю, а не перетворить на парад самовиражень на сільському ярмарку!

– Ну знаєте…

Залишившись із порожніми руками, я відчула, як мій контроль над ситуацією розсипається під вітром обставин, мов картковий будиночок під вентилятором. А ще ж навіть нічого не почалося.

Дівчина з рудими кучерями виявилася тією самою Ритою Горностай, яка надіслала мені лист. Вона пояснила, що всіх учасників розділили на вході не просто так. Ми всі конкуренти й маємо про це пам'ятати. Для хлопців обладнали одну гримерку з костюмерною кімнатою, для дівчат – іншу. І спонсори в нашому проєкті дуже серйозні!

Ми з дівчатами все ще залишалися в сонцезахисних окулярах і, опинившись у просторій гримерці, розділеній на зони спеціальними ширмами, я тут же потрапила до рук кремезного візажиста на імʼя Гриня – навіть пискнути не встигла!

Зростом під метр дев'яносто, широкоплечий, із ідеально поголеною головою й масивними сережками-кафами у вухах, із нігтями, пофарбованими в чорний колір і чорним перснем – він виглядав вражаюче, наче дилер-бармен із бандитського трилера. На шиї виднілося татуювання у вигляді лілії та акуратний напис «Shine», сітчаста футболка облягала м'язисте тіло, а поверх усього цього на шиї у Грині сиділа класична чорна краватка-метелик.

Не дивно, що я оніміла, як риба.

Він вмить стягнув із мене кепку з окулярами, роздягнув зверху до футболки й роздивився з усіх боків. Після чого ось уже більше години я проводила в його товаристві, слухаючи твердження з легким шиплячим «с», що мої брови…

– …Прекрасні! Це пісня, а не форма! А тепер, сонце, закрий очі, треба зафіксувати досконалість!

Я слухняно заплющила, і в обличчя тут же пшикнуло чимось солодким, схожим на сироп із карамелі та кориці. Щедро пшикнуло!

– Тьху! А…

– Сидіти, не рухатися! – гримнув Гриня, вправно орудуючи серветкою, й повідомив: – малюватимемо стрілки!

Кави не дали. Нервувати заборонили.

Я навіть поворухнутися не могла. А коли спитала, чи можна мені втекти? Просто вийти з павільйону й зробити вигляд, що мене тут ніколи не було, – Гриня розігнув могутні плечі, навис горою і серьозно погрозив пензликом. Промовив тихо, але так переконливо, що одразу захотілося послухатися:

– Зірки не бігають, крихітко. Вони сяють! Навіть якщо їм хочеться плакати, а туфлі натерли мозолі – вони йдуть до кінця! І ти підеш!

Я відкинулася на спинку крісла і глянула на хлопця з пересторогою. Зірка, ага. Без кави, без сукні й, схоже, без права голосу. Десь у рюкзаку залишилися лежати мої нові туфлі, які я, звісно, не встигла розносити, тож слова візажиста досягли цілі: от тільки мозолів мені й бракувало!

Правильно прочитавши мій страх, Гриня схилився нижче й змовницьки прошепотів в обличчя, обдаючи ароматом класних чоловічих парфумів:

– Хочеш відкрию секрет?

– Н-не дуже.

Але хто б мене слухав?

– У нас тут своє змагання – між стилістами, тож я зроблю все можливе, щоб тебе запалити! Ми тепер із тобою одна команда від першого ефіру й до останнього. На нас зробили ставки – дивись, не підведи! Якщо хтось засяє яскравіше за тебе, я програю. А Гриня ніколи не програє, запам'ятай!

У мене очі стали круглими.

– Ви з глузду з'їхали? Я… не впевнена. Я тут майже випадково, чесне слово!

– Випадково в це крісло не потрапляють, сонце, повір на слово. А тепер закрий очі й не смикайся, я клеїтиму вії. Якщо кліпнеш і хоч один пучок сповзе – ти мене розчаруєш і засмутиш. Нам це треба?

Сваритися з такою горою м'язів було останнє, чого мені зараз хотілося. Я заперечно хитнула головою.

– Н-ні, не треба.

– Розумниця! – Гриня випрямився, поправив метелика й розчулено на мене подивився. – Запам'ятай, зірками не народжуються, їх створюють. І я тут, щоб створити тебе!

Не знаю, що саме в цей момент казали іншим дівчатам їхні стилісти, але підозрюю, що щось схоже. Вони ж теж підписали контракти і пройшли свій інструктаж. Тому я замовкла, вирішивши не випробовувати долю, і слухняно заплющилася. Спершу дозволила себе нафарбувати, а потім зачесати й одягнути.

– Як тебе хоч звуть, моя принадо? – запитав Гриня. – Усі ви були в окулярах і кепках, але тільки ти одна не лізла вперед. То кого «з натовпу» я собі вихопив?

– Діана. Кошкіна, – чомусь додала й одразу ж пошкодувала: прозвучало надто нервово.

– Розкішно! – захопився Гриня і помчав у костюмерну. Повернувшись, закудкудакав наді мною, мов квочка: – Ні, ці туфлі тобі не підійдуть, тримай ось ці босоніжки! А сукню я сам застебну… І не смій псувати зачіску, вона ідеальна!

За вузькою шторкою в темній кутовій примірочній я майже не розгледіла сукню, яку Гриня мені всунув. Тому, опинившись перед високим дзеркалом у нашій відгородженій кімнатці, я спершу двічі кліпнула і ледве не впустила разом із щелепою наклеєні вії, побачивши в дзеркалі власне відображення.

Замість звичного хвоста моє густе волосся лежало ідеально рівним, блискучим полотном до самої талії – і присягаюся, це виглядало куди ефектніше, ніж будь-які локони. На мені була суперкоротка смарагдова сукня з м'яким блиском під колір очей, з відкритими плечима й вузькими рукавами, яку я сама б ніколи не обрала, але ноги в ній здавалися нескінченними. Гриня додав до образу босоніжки на високих підборах «під золото» та тонкий золотий браслет на зап'ясті. І більше ніяких прикрас, лише ланцюжок на шиї.

Макіяж був вище за всі похвали – із викликом, глибиною зелених розкосих очей, з алою свіжістю губ, але не зухвалий, а в міру провокативний. Я стояла, дивилася на іншу версію себе, і єдине, що змогла промовити, смикнувши поділ сукні, це:

– Така коротка. Вона ж ледь прикриває попу…

– Те, що має прикрити, прикриє, – впевнено відрізав стиліст-візажист, легенько ляснувши мене по руці. – Під софітами світитиметься, як лазер! Все інше – інтрига! Не думай, що над вами так кожне побачення корпітимуть, тож сьогодні використай шанс показати себе! Ти Діана, а не фон для чужої історії!

Фоном бути не хотілося. Я ж не для цього добре вчилася і була відмінницею. Але…

– Використай? Мені страшно, Гриню, – чесно зізналася.

Гриня підійшов і став за моєю спиною – вищий за голову й удвічі ширший. Обхопив великими руками за плечі й зсунув брови до перенісся.

– А так?

– Д-дякую, вже легше.

Під стелею заблимала червона лампочка, і молодий чоловік примружився. Піднявши руку, подивився на годинник і розвернув мене до виходу.

– Час! Я зробив із тебе зброю, тож іди й вистріли! Покажи грацію Кішки, і нехай тобі трапиться не йолоп.

– Що? Стривайте!

– Вперед!


Подякувати за таке напуття візажиста не встигла. Разом з іншими дівчатами нас провели за лаштунки великої сцени. Поставили в ряд у напівтемну зону, де м'яке світло підсвічувало тільки триярусну підлогу і наші ноги. Ми стояли на її верхній сходинці, кожна на своєму місці-таблетці, і слухали в навушник настанову від помічниці режисера:

– Дівчата, прошу зайняти вигідну позу, яку ви відрепетирували, посміхатися і по можливості менше рухатися. Хлопці стоять з іншого боку сцени на такому ж узвишші. І ви, і вони у дзеркальному затіненні, тож ніхто нікого не побачить до моменту зустрічі. Увага, шоу ось-ось почнеться…

«Відрепетирували?!»

Жах! Думки в голові заштовхалися і помчали по колу зі швидкістю світла.

Як стати? Прямо? Боком? А якщо сукня задереться, і я засвічу все шоу? Руки куди – на талію? Уздовж тіла? Крізь волосся провести? Ні, так я виглядатиму, як манекен у вітрині. Ноги… Я натягнула сукню на стегна й подивилася вниз – підлога блищала, мов скляна. Хоч би каблук не зісковзнув! Я такі шпильки в житті не носила! Ще бракувало гепнутися вниз у найвідповідальніший момент – просто під об'єктиви камер!

Стоп, це істерика.

Я мимоволі скосила погляд на сусідку зліва: висока брюнетка вже витягнула шию і застигла в позі «крижана богиня». Справа блондинка злегка присіла на стегно і кокетливо торкнула локон – наслідуючи Мерилін Монро. І тільки я стояла, ніби стажерка з театрального, яку забули попередити про виставу.

Вдих. Видих. Я підняла руку до тонкого ланцюжка на шиї й торкнулася кулона у формі крил фенікса – подарунка батьків, який знайшла в дірявій шкарпетці. Зараз я була готова повірити у що завгодно: у феніксів, у чакри, в єдинорогів, аби тільки це допомогло мені встояти на підборах і не зірватися на втечу.

Я раптом несподівано зловила на собі холодний погляд брюнетки зліва. Усього секунду, але цього вистачило, щоб зрозуміти: вона дивилася на мене, як на суперницю. Серйозно? Ми тут взагалі-то не на кастинг «міс Всесвіт» прийшли. Або… я помиляюся?

Непривітний погляд незнайомки спрацював несподівано, ніби клацнув тумблер. А от блондинка справа, навпаки, подивилася на мене, як на порожнє місце. Підібгала пишні губки і ще вище задерла носа, немов підкреслюючи свою перевагу. Я внутрішньо пирхнула. Ого, які пристрасті – і це нас навіть ще не почали знімати.

Вихор із думок у голові миттєво завмер… і розклався по поличках. Паніка поступилася місцем дивному впертому запалу, і до мене нарешті дійшли слова Грині.

Не суперниця?!

Я випросталася, розправила плечі й відчула, як підбори перестали бути прокляттям. Труснула волоссям, підняла підборіддя, а руки опустила на стегна. Встала так, ніби всередині прокинулася кішка: граціозна, обережна, але готова стрибнути будь-якої миті.

Ні вже. Чорта з два! Я не програю, навіть якщо зганьблюся на всю країну!

Вже починали б вони скоріше, чи що, бо набридло чекати!

У навушнику ввімкнувся голос помічниці режисера.

– Усім приготуватися! Три… два… І пішов знімальний дубль номер один!

Тієї ж миті спалахнули софіти, заграло музичне прев'ю, шум тисячі оплесків заповнив зал, і на сцені з хмари диму з'явився ведучий – той самий усміхнений Валентин. У білосніжному костюмі, з червоною трояндою в петлиці й з мікрофоном, що наче народився в його руці.

– Пані та панове! – красивий голос Валентина оксамитовою енергетикою пронизав простір навколо сцени і наші напружені фігури, змусивши напружитися ще більше. – Ласкаво просимо у перший випуск романтичного шоу «Кохання з першого Валентина»! Де почуття – справжні, сюжети – непередбачувані, а зірки зійшлися, щоб поєднати серця!