Розділ 6, частина 1

Колесо Купідона і тотальне невезіння

Діана

Ну ось і настав день суботи. Спочатку пізній ранок, що пахнув маминими млинцями, потім нервовий полудень, у який абсолютно нічого не клеїлося: дівчата без кінця строчили в чат, Стас замість мене тренувався дихати животом, Зодіак плутався під ногами, а я вдесяте намагалася дочитати статтю про «ідеальне перше побачення», вирішити, що взути – кросівки чи кеди, – і повторити завчені фрази-рятувалки.

Але нарешті годинник показав четверту, мама приготувалася вийти в онлайн-ефір, а тато посадив мене у своє таксі й повіз у центр міста – до будівлі, де розташовувалося кілька телевізійних каналів і знімальних студій.

В інструкції з листа чітко йшлося, що з'явитися в потрібний павільйон я маю за дві години до початку зйомок. Без макіяжу, без укладки, без супроводжуючих людей та… охорони. Хм. Тільки сонцезахисні окуляри, кепка з низьким козирком і спортивний костюм. Я все чесно натягнула, сховала хвіст у капюшон, сукню повісила в чохол і взяла з собою. Туфлі, косметичку та ще три кілограми потрібних речей, які могли знадобитися – поклала в рюкзак і наділа на плечі. І все одно він виявився легшим, ніж клубок нервів у мене в животі.

– Ну що, Діано, готова до зоряного часу? – обережно запитав тато, вирулюючи з мосту на центральний проспект і поглядаючи в мій бік. – Ще не пізно повернутися додому. Я на твоєму боці, якщо що.

– Пізно, тату, контракт підписаний, – невесело нагадала. – І ні, я зовсім не готова, але в мене є нова сукня, – з надією зітхнула, – раптом вона допоможе почуватися впевненіше?

– Обов'язково допоможе!

Не допомогла.

Перше, що я почула, опинившись у павільйоні за дверима з написом «Вхід для дівчат-учасниць!», було бадьоре:

– Телефони, речі, сумки – залишаємо в гардеробі! Принесені з собою вбрання віддаємо на зберігання костюмеру! Вони вам не знадобляться!

Я застигла, наче вкопана.

– У сенсі… не знадобляться? – тихо здивувалася. – Я сукню два вечори вибирала. Вона мені ідеально підходить!

Поруч дві незнайомі дівчини обурювалися ще голосніше.

– Що це ще за правила? – дівчина в білому худі так розійшлася, що відкинула капюшон. – Я свою сукню в Монако купила, спеціально під мальтійську засмагу! Тягла валізу через увесь аеропорт, щоб вона була зі мною, а тепер ви хочете, щоб я її навіть не вдягнула? Та ви знущаєтеся!

– Так, знущаєтеся! – підтакнула інша.

– Вибачте, правила шоу! – без тіні сумніву відповіла гостроноса дівчина з короткими рудими кучерями й написом на бейджику «асистент координатора». Після чого вправно відібрала в нас весь одяг. – На перше побачення всі учасники йдуть в образах, підібраних стилістами, – урочисто повідомила. – Це надасть шоу єдиного стилю, а не перетворить на парад самовиражень на сільському ярмарку!

– Ну знаєте…

Залишившись із порожніми руками, я відчула, як мій контроль над ситуацією розсипається під вітром обставин, мов картковий будиночок під вентилятором. А ще ж навіть нічого не почалося.

Дівчина з рудими кучерями виявилася тією самою Ритою Горностай, яка надіслала мені лист. Вона пояснила, що всіх учасників розділили на вході не просто так. Ми всі конкуренти й маємо про це пам'ятати. Для хлопців обладнали одну гримерку з костюмерною кімнатою, для дівчат – іншу. І спонсори в нашому проєкті дуже серйозні!

Ми з дівчатами все ще залишалися в сонцезахисних окулярах і, опинившись у просторій гримерці, розділеній на зони спеціальними ширмами, я тут же потрапила до рук кремезного візажиста на імʼя Гриня – навіть пискнути не встигла!

Зростом під метр дев'яносто, широкоплечий, із ідеально поголеною головою й масивними сережками-кафами у вухах, із нігтями, пофарбованими в чорний колір і чорним перснем – він виглядав вражаюче, наче дилер-бармен із бандитського трилера. На шиї виднілося татуювання у вигляді лілії та акуратний напис «Shine», сітчаста футболка облягала м'язисте тіло, а поверх усього цього на шиї у Грині сиділа класична чорна краватка-метелик.

Не дивно, що я оніміла, як риба.

Він вмить стягнув із мене кепку з окулярами, роздягнув зверху до футболки й роздивився з усіх боків. Після чого ось уже більше години я проводила в його товаристві, слухаючи твердження з легким шиплячим «с», що мої брови…

– …Прекрасні! Це пісня, а не форма! А тепер, сонце, закрий очі, треба зафіксувати досконалість!

Я слухняно заплющила, і в обличчя тут же пшикнуло чимось солодким, схожим на сироп із карамелі та кориці. Щедро пшикнуло!

– Тьху! А…

– Сидіти, не рухатися! – гримнув Гриня, вправно орудуючи серветкою, й повідомив: – малюватимемо стрілки!

Кави не дали. Нервувати заборонили.

Я навіть поворухнутися не могла. А коли спитала, чи можна мені втекти? Просто вийти з павільйону й зробити вигляд, що мене тут ніколи не було, – Гриня розігнув могутні плечі, навис горою і серьозно погрозив пензликом. Промовив тихо, але так переконливо, що одразу захотілося послухатися:

– Зірки не бігають, крихітко. Вони сяють! Навіть якщо їм хочеться плакати, а туфлі натерли мозолі – вони йдуть до кінця! І ти підеш!

Я відкинулася на спинку крісла і глянула на хлопця з пересторогою. Зірка, ага. Без кави, без сукні й, схоже, без права голосу. Десь у рюкзаку залишилися лежати мої нові туфлі, які я, звісно, не встигла розносити, тож слова візажиста досягли цілі: от тільки мозолів мені й бракувало!

Правильно прочитавши мій страх, Гриня схилився нижче й змовницьки прошепотів в обличчя, обдаючи ароматом класних чоловічих парфумів:

– Хочеш відкрию секрет?

– Н-не дуже.

Але хто б мене слухав?

– У нас тут своє змагання – між стилістами, тож я зроблю все можливе, щоб тебе запалити! Ми тепер із тобою одна команда від першого ефіру й до останнього. На нас зробили ставки – дивись, не підведи! Якщо хтось засяє яскравіше за тебе, я програю. А Гриня ніколи не програє, запам'ятай!

У мене очі стали круглими.

– Ви з глузду з'їхали? Я… не впевнена. Я тут майже випадково, чесне слово!

– Випадково в це крісло не потрапляють, сонце, повір на слово. А тепер закрий очі й не смикайся, я клеїтиму вії. Якщо кліпнеш і хоч один пучок сповзе – ти мене розчаруєш і засмутиш. Нам це треба?

Сваритися з такою горою м'язів було останнє, чого мені зараз хотілося. Я заперечно хитнула головою.

– Н-ні, не треба.

– Розумниця! – Гриня випрямився, поправив метелика й розчулено на мене подивився. – Запам'ятай, зірками не народжуються, їх створюють. І я тут, щоб створити тебе!

Не знаю, що саме в цей момент казали іншим дівчатам їхні стилісти, але підозрюю, що щось схоже. Вони ж теж підписали контракти і пройшли свій інструктаж. Тому я замовкла, вирішивши не випробовувати долю, і слухняно заплющилася. Спершу дозволила себе нафарбувати, а потім зачесати й одягнути.

– Як тебе хоч звуть, моя принадо? – запитав Гриня. – Усі ви були в окулярах і кепках, але тільки ти одна не лізла вперед. То кого «з натовпу» я собі вихопив?

– Діана. Кошкіна, – чомусь додала й одразу ж пошкодувала: прозвучало надто нервово.

– Розкішно! – захопився Гриня і помчав у костюмерну. Повернувшись, закудкудакав наді мною, мов квочка: – Ні, ці туфлі тобі не підійдуть, тримай ось ці босоніжки! А сукню я сам застебну… І не смій псувати зачіску, вона ідеальна!