Розділ 6, частина 1

За вузькою шторкою в темній кутовій примірочній я майже не розгледіла сукню, яку Гриня мені всунув. Тому, опинившись перед високим дзеркалом у нашій відгородженій кімнатці, я спершу двічі кліпнула і ледве не впустила разом із щелепою наклеєні вії, побачивши в дзеркалі власне відображення.

Замість звичного хвоста моє густе волосся лежало ідеально рівним, блискучим полотном до самої талії – і присягаюся, це виглядало куди ефектніше, ніж будь-які локони. На мені була суперкоротка смарагдова сукня з м'яким блиском під колір очей, з відкритими плечима й вузькими рукавами, яку я сама б ніколи не обрала, але ноги в ній здавалися нескінченними. Гриня додав до образу босоніжки на високих підборах «під золото» та тонкий золотий браслет на зап'ясті. І більше ніяких прикрас, лише ланцюжок на шиї.

Макіяж був вище за всі похвали – із викликом, глибиною зелених розкосих очей, з алою свіжістю губ, але не зухвалий, а в міру провокативний. Я стояла, дивилася на іншу версію себе, і єдине, що змогла промовити, смикнувши поділ сукні, це:

– Така коротка. Вона ж ледь прикриває попу…

– Те, що має прикрити, прикриє, – впевнено відрізав стиліст-візажист, легенько ляснувши мене по руці. – Під софітами світитиметься, як лазер! Все інше – інтрига! Не думай, що над вами так кожне побачення корпітимуть, тож сьогодні використай шанс показати себе! Ти Діана, а не фон для чужої історії!

Фоном бути не хотілося. Я ж не для цього добре вчилася і була відмінницею. Але…

– Використай? Мені страшно, Гриню, – чесно зізналася.

Гриня підійшов і став за моєю спиною – вищий за голову й удвічі ширший. Обхопив великими руками за плечі й зсунув брови до перенісся.

– А так?

– Д-дякую, вже легше.

Під стелею заблимала червона лампочка, і молодий чоловік примружився. Піднявши руку, подивився на годинник і розвернув мене до виходу.

– Час! Я зробив із тебе зброю, тож іди й вистріли! Покажи грацію Кішки, і нехай тобі трапиться не йолоп.

– Що? Стривайте!

– Вперед!


Подякувати за таке напуття візажиста не встигла. Разом з іншими дівчатами нас провели за лаштунки великої сцени. Поставили в ряд у напівтемну зону, де м'яке світло підсвічувало тільки триярусну підлогу і наші ноги. Ми стояли на її верхній сходинці, кожна на своєму місці-таблетці, і слухали в навушник настанову від помічниці режисера:

– Дівчата, прошу зайняти вигідну позу, яку ви відрепетирували, посміхатися і по можливості менше рухатися. Хлопці стоять з іншого боку сцени на такому ж узвишші. І ви, і вони у дзеркальному затіненні, тож ніхто нікого не побачить до моменту зустрічі. Увага, шоу ось-ось почнеться…

«Відрепетирували?!»

Жах! Думки в голові заштовхалися і помчали по колу зі швидкістю світла.

Як стати? Прямо? Боком? А якщо сукня задереться, і я засвічу все шоу? Руки куди – на талію? Уздовж тіла? Крізь волосся провести? Ні, так я виглядатиму, як манекен у вітрині. Ноги… Я натягнула сукню на стегна й подивилася вниз – підлога блищала, мов скляна. Хоч би каблук не зісковзнув! Я такі шпильки в житті не носила! Ще бракувало гепнутися вниз у найвідповідальніший момент – просто під об'єктиви камер!

Стоп, це істерика.

Я мимоволі скосила погляд на сусідку зліва: висока брюнетка вже витягнула шию і застигла в позі «крижана богиня». Справа блондинка злегка присіла на стегно і кокетливо торкнула локон – наслідуючи Мерилін Монро. І тільки я стояла, ніби стажерка з театрального, яку забули попередити про виставу.

Вдих. Видих. Я підняла руку до тонкого ланцюжка на шиї й торкнулася кулона у формі крил фенікса – подарунка батьків, який знайшла в дірявій шкарпетці. Зараз я була готова повірити у що завгодно: у феніксів, у чакри, в єдинорогів, аби тільки це допомогло мені встояти на підборах і не зірватися на втечу.

Я раптом несподівано зловила на собі холодний погляд брюнетки зліва. Усього секунду, але цього вистачило, щоб зрозуміти: вона дивилася на мене, як на суперницю. Серйозно? Ми тут взагалі-то не на кастинг «міс Всесвіт» прийшли. Або… я помиляюся?

Непривітний погляд незнайомки спрацював несподівано, ніби клацнув тумблер. А от блондинка справа, навпаки, подивилася на мене, як на порожнє місце. Підібгала пишні губки і ще вище задерла носа, немов підкреслюючи свою перевагу. Я внутрішньо пирхнула. Ого, які пристрасті – і це нас навіть ще не почали знімати.

Вихор із думок у голові миттєво завмер… і розклався по поличках. Паніка поступилася місцем дивному впертому запалу, і до мене нарешті дійшли слова Грині.

Не суперниця?!

Я випросталася, розправила плечі й відчула, як підбори перестали бути прокляттям. Труснула волоссям, підняла підборіддя, а руки опустила на стегна. Встала так, ніби всередині прокинулася кішка: граціозна, обережна, але готова стрибнути будь-якої миті.

Ні вже. Чорта з два! Я не програю, навіть якщо зганьблюся на всю країну!

Вже починали б вони скоріше, чи що, бо набридло чекати!

У навушнику ввімкнувся голос помічниці режисера.

– Усім приготуватися! Три… два… І пішов знімальний дубль номер один!

Тієї ж миті спалахнули софіти, заграло музичне прев'ю, шум тисячі оплесків заповнив зал, і на сцені з хмари диму з'явився ведучий – той самий усміхнений Валентин. У білосніжному костюмі, з червоною трояндою в петлиці й з мікрофоном, що наче народився в його руці.

– Пані та панове! – красивий голос Валентина оксамитовою енергетикою пронизав простір навколо сцени і наші напружені фігури, змусивши напружитися ще більше. – Ласкаво просимо у перший випуск романтичного шоу «Кохання з першого Валентина»! Де почуття – справжні, сюжети – непередбачувані, а зірки зійшлися, щоб поєднати серця!