Глава 8, частина 1
Ти все ще тут?
Діана
Прокинутися о сьомій ранку в неділю – це, як мінімум, насилля над організмом. А, як максимум – над здоровим глуздом, якого в нашій родині (судячи з тих звуків, що лунали за дверима спальні) – не спостерігалося.
Не знаю, як в інших квартирах, але у нас неділя майже завжди починалася однаково:
– Ма-а-а-м! Ти не бачила мої налокітникі? Я на тренування запізнююсь! Вони лежали під ліжком, але зараз їх там нема!
– На балконі, під сушаркою подивися! Або в тебе в рюкзаку! Я їх витерла і поклала, а куди – не пам’ятаю!
– Мам, а в мене є чисті спортивні шорти?
– На сушарці подивися!
– А шкарпетки?
– У комоді шукав?
– Так, їх там нема!
– А під комодом?
– Мам, але ж вони не чисті!
– А що вони тоді там роблять? Гнізда для павуків в’ють?
– Ну, ма-а-ам!
– Стас, візьми нові в тата і розбуди Діану! Дай мені голову вимити!
– А де в тата нові шкарпетки?
– Толику!
– Наталю, я не можу відійти, у мене відбивні згорять!
– Діанко! – двері в мою спальню з шумом відчинилися, і всередину влізла скуйовджена голова брата. – Ти не знаєш, де в тата нові шкарпетки? Я на тренування запізнююсь!
Я відкрила одне око, відірвала щоку від подушки та позіхнула.
– У передпокої, в шафі лежать на нижній полиці, поруч із вітамінами для пам’яті. Тільки червоні не пий – знов усе забудеш, пий сині.
– Дуже смішно! Мама просила тебе розбудити.
– Чула. Вже встаю…
Стас зник, але за секунду обурено вигукнув з коридору:
– Чорт… Ма-а-ам! Ти знову поставила сіль біля дверей? Я її розсипав! І що тепер робити?!
– Зніми штани й сядь зверху – тоді точно на тренування встигнеш! – весело озвався з кухні тато.
– Залиш, я приберу! – втрутилася мама. – Це захист від енергетичних паразитів, щоб не лізли до хати. Твоїй аурі, Стасику, не завадить легке чищення!
– Мам, мені п’ятнадцять. У мене прищі і ніякої аури! Краще скажи, як мені тепер почистити від солі шкарпетки?!
Я перевернулася на бік, натягнула ковдру на голову й уткнулася носом у подушку, мріючи про пару хвилиночок сну. Але щойно за Стасом зачинилися вхідні двері, під подушкою в телефоні заграв будильник, і стало зрозуміло: неділя офіційно настала. Причому для мене – без шансів на втечу.
Боже, як смачно з кухні пахне відбивними! А я така голодна! Все-таки мамі пощастило з татом, а отже і нам із братом. Не хочу ніяких прИнців – дайте хлопця, який готує, як бог, любить мене за мої дивацтва, і я віддам йому руку й серце! І навіть право будувати спільні плани на життя… так і бути!
Не встигла я намацати телефон і вимкнути будильник, як до кімнати зазирнула мама – з рушником на голові та картою Таро в руці. Замахала нею в повітрі, сяючи, наче виграла квиток на концерт K-pop ідолів BTS.
– Діаночко, вставай скоріше! Тільки поглянь, яку карту я витягла тобі з колоди на день!
Я відкинула ковдру, сіла в ліжку й спустила ноги на підлогу. Прибираючи волосся з обличчя, сонно пробурмотіла:
– Мам, тільки не кажи, що це Вежа. Хоча ні – скажи, і я залишуся вдома.
– Ні! Звісно ж, ні! Це – Закохані! – мама підстрибнула. – Приголомшливо, правда?!
Приголомшливо?.. Не те слово. Ось просто зараз і готова вразитися – тільки очі протру.
Погляд упав на сірий піджак, який я ввечері повісила на спинку комп’ютерного крісла, – і весь вчорашній день одразу сплив у пам’яті. Шоу, Демонець, контракт… і обов’язкова явка на друге побачення. Сьогодні!
Захотілося застогнати і знову впасти в постіль, але обличчя в мами світилося таким натхненням, що замість цього я важко зітхнула:
– А ти впевнена, що карта не перевернута?
– Впевнена! Найпряміша, що тільки є!
– І? – протягнула я, вже здогадавшись, що це не все.
– І разом із нею ось! Вісімка жезлів! – Мама, як фокусник, витягла з повітря другу карту, і уявних квитків на концерт стало два. – Діаночко, можеш не хвилюватися! – заторохтіла лагідно. – На тебе чекає вибір, доленосні почуття і… міцний зв’язок! Я його прямо відчуваю! Щоправда… – мама запнулася, – третя карта була Колісниця, тож, здається… легко сьогодні не буде.
– Чудово. Просто ідеально! Тільки складнощів у житті мені зараз і не вистачає.
На маминому обличчі відбилося хвилювання.
– Ну, я можу ще подивитися. Хочеш?
Я встала, позіхнула, цмокнула маму в щоку й попрямувала у ванну.
Вже зачиняючи за собою двері, попросила:
– Я впораюся, мам, не хвилюйся. Тільки, будь ласка, більше не діставай ніяких карт! Хоча б до обіду, гаразд?
***
Близько дев’ятої ранку я вже стояла біля знімального павільйону, біля входу для дівчат, у шапці, з рюкзаком за плечима, і монотонно наступала підборами черевиків на підмерзлу за ніч калюжу, що встигла вкритися тонким шаром льоду. Лід під підборами хрумтів, і це було куди цікавіше, ніж слухати манірну балаканину та сміх ретро-білявки Марго, яка зібрала навколо себе компанію з інших дівчат. І сухі, зарозумілі репліки її подруги Іветти.
Нарешті під’їхали невеликі пасажирські мікроавтобуси (з логотипом шоу на дверях), і нашу присутність звірили за списком. Після чого розсадили разом із супровідною командою по місцях і повезли за місто.
Їхати довелося близько години, тож, коли ми під’їхали до гарного особняка з башточками (як із реклами британського чаю), пейзаж за вікном встиг змінитися з багатоповерхівок і міської забудови на лісосмугу, а потім і на засніжені поля із сосновими перелісками.
Я дістала телефон і тільки зібралася всю цю красу сфотографувати, як мікроавтобуси заїхали на обгороджену територію під назвою «Палац Плезанвіля», і телефони в нас відібрали. А потім відвели в один із кількох трейлерів телекомпанії, які вже стояли на місці.
Трейлер виявився пересувною гримеркою, де нас уже чекали стилісти – попиваючи каву й щось обговорюючи. Всередині все виглядало, як у кіно – кілька окремо розташованих крісел, дзеркала з підсвічуванням, стійки з одягом і столик зі снеками – який стилісти вже встигли наполовину спустошити. Гриня опинився серед них найвищим і знову побачив мене першим. Одягнений у чорну сорочку із закоченими рукавами та вузькі штани в дрібну клітинку, він помітно виділявся м’язистою фігурою і темними татуюваннями на шиї та руках. І дівчата, що піднялися в трейлер, одразу почали озиратися на нього й поправляти волосся – наче побачили перед собою Джейсона Стетхема з пензликом для макіяжу замість пістолета.
Я усміхнулася молодому чоловікові й трохи ніяково помахала рукою, на свій подив зрадівши новій зустрічі.
– Привіт, Гриня!
– Виспалася? – одразу поцікавився стиліст, потягнувши мене за плечі до свого крісла. Подивився уважно в обличчя. – Бачу, що так, – задоволено кивнув, знімаючи з мене рюкзак і куртку. – Сідай, – посадив у крісло, повертаючи до дзеркала, і позначив загальний темп: – У нас є година, щоб створити образ, тож сиди тихо, не заважай роботі й пам’ятай: час не терпить!
Я помилилася, ширми тут таки були – у вигляді розсувної шторки-жалюзі. Гриня висунув складану ширму від стіни, потер руки, дивлячись на моє волосся, і поцокав язиком.
– Гарна Діана, хоч портрет пиши. Але залишити розпущеним не можна! Хвіст, коса, мушля, локони? – запропонував серйозно.
– А ти що ж, все можеш?
– Можу.
– Тоді мені просто капюшон і режим невидимки. Можна? Це мій фінальний вибір.
Гриня широко посміхнувся, показуючи ідеальні зуби, і взявся за гребінець.
– Це тобі до гримерів на кіностудію, мала. А в мене сьогодні за планом – класичний лондонський шик із нальотом модерну. Ти готова?
– Що? Н-ні!