Глава 12, частина 1

Стріла довіри або золотий шанс усе зіпсувати

Нове місце випробувань виявилося поблизу, буквально рукою подати, і за десять хвилин усі пари вже вишикувалися на краю засніженої галявини, перетвореної на мисливське стрільбище.

На білому снігу височіли стійки з круглими мішенями, по боках розтягнулися захисні сітки, а перед нами акуратним рядом стояли стійки з довгими луками.

Я сповільнила крок і подумки спіткнулася.

Луки? Справжні? З тятивами?

І що від нас вимагатимуть — із цих луків стріляти? Пари навколо теж здивовано перезиралися й перешіптувалися, вочевидь не очікуючи нічого подібного. А я засмутилася: та що ж у них за квести такі, один небезпечніший за інший!

І лише один Валентин виглядав як людина, якій відверто подобається чужий стрес. Він знову променів величчю і помахом руки змусив усіх замовкнути.

— Отже, друзі! — проголосив, явно не бажаючи збавляти градус пафосу. — Ви підійшли до третього етапу побачення, романтичного квесту «Стріла довіри!» Ваше завдання — вразити мішень одним пострілом на двох. Один учасник тримає лук, другий допомагає цілитися. Тільки синхронність, тільки витримка і спільна мета приведуть пару до успіху! Один постріл — і заповітні бали у вашій скарбничці! Одне влучання — і, можливо, саме вам дістануться симпатії глядачів до самого фіналу!

Сказавши це, він змовницьки усміхнувся і попросив пари зайняти свої місця біля рубежу стрільби — шести квадратів, розташованих в одну лінію навпроти мішеней.

— Ну що, перевіримо, наскільки ви готові довіряти одне одному?

Чоловік несподівано зняв капелюха і разом із тростиною передав асистентові. Обернувшись, клацнув у повітрі пальцями.

— Але перш ніж ви зважитеся на постріл, я покажу на особистому прикладі, як це має виглядати.

Валентин підійшов до стійки, вибрав лук, потім узяв стрілу. Ставши біля лінії стрільби між центральними квадратами, упевненим рухом наклав стрілу, зачепив тятиву і підняв зброю перед собою.

Ми всі помітили між основними круглими мішенями ще одну — сьому, у формі яскраво-червоного серця. Саме в нього Валентин і вистрелив. Натягнувши тятиву, відпустив її із сухим клацанням, і стріла влучила точно в ціль. Тепер у центрі галявини красувалося пронизане серце, як знак Купідона.

Галявиною прокотився схвальний гул, і всі навколо зааплодували ведучому. Я теж ввічливо поплескала. А хлопці по сусідству, Влад і Марк, нетерпляче присвиснули, оцінюючи потужність зброї та відстань до цілей.

— Ось так і ваші серця, леді та джентльмени, одного разу прониже довіра, якщо ви будете дивитися в одному напрямку і бачити спільну мету, — з апломбом вимовив Валентин. — Бо стріла, як продовження ваших прагнень, завжди летить туди, куди ви хочете потрапити разом.

Він передав лук ще одному помічнику і плеснув у долоні.

— А тепер, пари, ваша черга! Беремо луки й займаємо позиції. І пам'ятайте: другий учасник не спостерігач. Він частина пострілу, а отже — половина спільного успіху. Вперед!

Я ковтнула хвилювання, що підкотило до горла, і подивилася на Демонця. Той стояв поруч із таким виразом обличчя, наче не міг згадати причину, навіщо взагалі прийшов на шоу, і тепер думав, як звідси накивати п’ятами. Придумати не зміг і звів на мене спантеличений погляд.

— Тільки не дивись на мене так, Кошкіна, ніби в мене є план, — тихо і не без роздратування попередив. — Його немає. Я вперше бачу луки так близько і поняття не маю, як із них стріляти.

— Невже ти ніколи не був у тирі? Ну хоч разок! Демонцю, будь ласка, — з надією прошепотіла я, відчуваючи наближення паніки, — скажи, що був. Ви, хлопці, маєте любити всі ці небезпечні штуки.

Денис стиснув губи й чесно видихнув:

— А я не люблю. І уяви собі, не був. Не бачу сенсу в подібних розвагах.

— Ну звісно! — я надула щоки. — У стрибках із дахів і лазінні по деревах, як мавпочка, сенсу набагато більше?!

— Як сказати, — напружився Демонець. — Там я хоча б ризикую своєю шиєю, а не шансом прострелити комусь кросівок. Якийсь дурнуватий квест… Який сенс стріляти в картон, тим паче вдвох?

Ну як він не розуміє? І хоча я теж не була в захваті, проте очевидну паралель розгледіла. Правда, відмінну від версії ведучого.

— Та хоча б у символізмі! Чужі серця теж спочатку здаються картонними… поки не починають тріскатися і битися, як скло!

Денис примружився і подивився на мене уважніше, ніж слід було:

— Ну ти й загнула, Кошкіна. На щось натякаєш? Я особисто нічиїх сердець не розбивав.

— Ой, та ще не вечір, — не втрималася я від шпильки. — У тебе все попереду. Ось зараз відточиш майстерність на мішені й підеш практикуватися на людях!

— Щось не хочеться… ганьбитися.

Ми ще кілька секунд посвердлили одне одного сердитими поглядами, поки не збагнули, що залишилися біля краю галявини самі, і замовкли.

Гаразд. Я повільно видихнула, розвернулася і слідом за іншими учасниками підійшла до стійки з луками. Взяла один. Він виявився несподівано важким і довгим, майже з мене на зріст. Слідом узяла першу-ліпшу стрілу. Поруч бармен Артур із виглядом знавця крутив свою стрілу в пальцях, перевіряючи на око рівність древка. Я теж покрутила свою для вигляду, оглянула наконечник і, не знайшовши вад, відійшла вбік.

Ми з Демонцем зайняли крайній квадрат біля лінії стрільби, і майже відразу ж поруч стали Марго і Влад, перебуваючи в рідкісній для них ідилії. Цього разу дівчина не зазіхала на лук у руках хлопця, і Влад щосили готувався відірвати у шоу свій шматок слави, красуючись зі зброєю і приймаючи мужні пози.

Марго за його плечем ліниво струсила сніг із рукава шубки й мазнула по нас нудьгуючим поглядом. Із фальшивим подивом протягнула:

— О, ви теж тут. Яка несподіванка. А я так сподівалася, що вас здує вітром і ви загубитеся. Невже ні?

Я вже відкрила рота, щоб висловити цій лаху… підлій фарбованій видрі все, що про неї думаю, як Демонець відсунув мене вбік і став між нами. Кинув байдуже, не дивлячись на сусідню пару:

— Як здуло, так і принесло. Не твоя печаль, змійко. Зроби ласку, не підповзай зі своїми вірусами, ти нам сонце заступаєш.

Ми з Марго охнули одночасно. Тільки вона від обурення, а я від захоплення.

Тобто, я теж від обурення! Ні, ну який же Демонець грубія-я-ян!

— Кретин! Щоб ви промазали! — кинула блондинка ображено, стиснула губи й демонстративно відвернулася, а Демонець знизав плечима:

— Ось бачиш, Кошкіна, не ти одна про мене не найкращої думки. Хочеш щось додати? Чи поки вистачить і символу з рогами?

— Поки вистачить, — буркнула я розгублено.

— Чудово. Тоді забудь про неї, вона просто заздрить. Краще давай вирішимо, як нам не зганьбитися перед камерами. У нас є максимум пара хвилин, щоб усе обговорити.

Збоку долинув роздратований голос Влада, звернений до блондинки:

— Марго, може, вже перестанеш теревенити й зосередишся на мені? Камера знімає! Я що, сам лук тримати маю? Я й так через тебе весь мокрий! Наступного разу сама полізеш у воду!

Він без церемоній притягнув до себе блондинку за талію і заповзявся їй щось вичитувати, тицяючи міцним пальцем у бік мішеней. Я відвернулася від пари й перевела погляд спочатку на лук, а потім на Демонця.

— Слухай, раз потрібно цілитися вдвох, давай так, — запропонувала, — я тримаю лук, а ти натягуєш тятиву і стріляєш. У мене хороший зір, я постараюся точно прицілитися, а ти на рахунок «три» відпускай тятиву. Згода?

Денис скептично подивився на мої тонкі пальці в рукавичках, потім на лук і замислено прикусив губу.

— Ти його взагалі-то втримаєш, Кошкіна? Лук пружний. Валентин тягнув без шансів, що завдання легке.

— Ну зараз же тримаю, — вказала я на очевидний факт, — а ти допоможеш.

— Гаразд, — знехотя погодився хлопець. — Думаю, це не найкраща ідея, але давай спробуємо.

Я відірвала лук від землі й ступила до краю квадрата. З іншого боку галявини Валентин саме підняв руку, даючи парам знак, що момент «стати єдиним цілим» настав. Чудово, можна починати панікувати. Хвилювання тут же здавило горло, і в повітрі відчутно запахло провалом.

— Ти головне стій міцно, — похмуро промовив Денис, стаючи за моєю спиною. — А я спробую не вцілити в оператора, — озвучив він наші спільні думки.

— Обнадіяв, — видихнула я.

— Так ніхто не обіцяв, что на шоу буде легко.

— Ох, краще не починай.

Я підняла лук вище, примружилася і якраз спробувала натягнути тятиву, коли Денис підійшов впритул, поклав руку мені на талію і впевненим рухом притягнув мене до себе. Міцні груди торкнулися спини, гарячий подих обпік маківку, і мені раптом у цьому зимовому дні стало надто… тепло.

Ще жоден хлопець не обіймав мене так власницьки, і я завмерла, гостро відчувши, що моє напівпальто — надто тонка перешкода між нами. Не допомогло навіть те, що Денис мене відпустив. Піднявши руки, він перехопив лук поверх моїх долонь, і гарячі пальці повністю накрили мої.

— Кошкіна, ти дихаєш? — запитав Демонець просто над вухом, ворухнувши моє волосся, і мені здалося, що в нього самого збилося дихання.

Замість відповіді я ледь помітно кивнула, не розуміючи, чому повітря раптом застрягло в легенях, а погляд розсередився. Денис спробував зігнути лук.

— Чорт… — стиха вилаявся він. — Так і думав, що він пружний. Діано, уприся в сніг, ти стоїш нестійко. Лук я зігну, але тебе може вдарити віддачею.

Я слухняно поставила ноги ширше, почуваючись максимально дивно під знерухомлюючою близькістю Демонця та його гарячим подихом біля самого вуха. Мозок відмовлявся генерувати шпильки й розмив мішень перед очима, переключившись у режим «просто виконуй команди й дихай».

У цей момент Валентин завмер із піднятою рукою, приготувавшись дати команду до пострілу, і тиша на галявині стала майже фізичною, яку порушував лише рипіння снігу під ногами операторів та далеке щебетання якогось зимового птаха.

— Увага, пари… цілься… Вперед, стріла! — вигукнув Валентин, різко опустивши руку, і на галявині пролунали перші хлопки тятиви.

Я відчула, як тіло Дениса напружилося навколо мене, груди сильніше притиснулися до моєї спини, а міцні руки натягнули пружне дерево…

— Раз, — видихнула я, як ми домовлялися. — Два…

…губи Дениса мимоволі торкнулися місця над вухом… і в цю мить світ вирішив збожеволіти.

Мені раптом стало душно і тісно — буквально. Серце помчало в галоп, ціль перед очима попливла, і хвиля необ’яснимої паніки змусила сіпнутися вперед у спробі вдихнути повітря глибше.

— Кошкіна, стій… — спробував зупинити мене Денис… але було пізно.

Ш-ш-шах! Тятива зірвалася, і стріла, замість того щоб красиво пронизати повітря, встромилася в землю за п’ять метрів від нас, здійнявши хмаринку снігового пилу.

Ми завмерли. Поруч переможно скрикнули Марго і Влад: їхня стріла влучила в самий край мішені. І майже відразу трохи далі радісно закричали Настя та Артур — у них вийшло поцілити якраз у «яблучко».

— Вітаю, кішко, — озвався Демонець, не поспішаючи відсторонятися. — Ми щойно вчинили замах на крота. Сподіваюся, він вижив.

— Я… я не спеціально, — тільки й змогла пролепетати.

Я стояла червона, як помідор, не знаючи, що сказати, і відмовляючись розуміти, що сталося. Поруч хтось сміявся, оператор професійно знімав наші обличчя, а Валентин уже театрально зітхав, оголошуючи в мікрофон результати квесту. Я його не чула. Денис нарешті відпустив лук і відступив, і раптово все стало тільки гірше.

Мене ніби всі кинули, залишивши стояти саму на чужому холодному стрільбищі.

— Не страшно, лише двоє влучили в ціль, ми не виняток, — почула я глухий голос Дениса. — Давай мені лук, а то вростеш із ним у землю.

Я віддала лук і зняла рукавички — пальці під ними не слухалися. Сунувши їх у кишеню пальта, вже збиралася відійти до краю галявини (на Демонця я дивитися не могла), коли помітила, що до нас прямує Валентин.

— Що ж, на ваших очах, шановні глядачі, виняток стає традицією. Пара номер два вміє дивувати! — гучно вимовив ведучий. — Це був най… оригінальніший постріл сезону! Однак… — він наблизився і витримав ефектну паузу, — удача сьогодні на вашому боці. Отже, Денисе та Діано! Ви можете визнати поразку й отримати нуль балів за цей квест, або використати своє право на Золотий шанс і спробувати вразити мішень ще раз. Вирішувати вам!

Ми з Демонцем переглянулися. Мені анітрохи не хотілося знову пережити незрозумілий ступор і знову ж опинитися затиснутою в хлопця в руках, але ми промахнулися з моєї вини, і Денис правильно зчитав відповідь з мого обличчя.

— Ми використаємо свій Золотий шанс, — впевнено промовив до ведучого. — Зараз.

Валентин просяяв, передчуваючи рейтинги та непередбачуваність шоу. Підкинувши руку, жестом наказав нам готуватися, а сам відійшов убік. Денис подивився на мене.

— Цього разу, Кошкіна, — сказав по-чоловічому твердо, — лук тримаю я…

— Так, краще ти! — і не подумала сперечатися.

— …сам стріляю, а ти стоїш ззаду і…

— Що «і»? — видихнула я, кліпнувши очима.

— …створюєш моральну підтримку. І не смикайся, я не кусаюся. — Демонець похмуро глянув на мої губи. — Принаймні вдень.

Я натягнуто усміхнулася. Моральна підтримка — це я можу. Напевно. Ось із близьким контактом справа була геть складнішою.

Денис підійшов до стійки і взяв нову стрілу. Повернувшись, зняв куртку, кинув її на сніг і зайняв місце біля краю квадрата. Наклавши стрілу на лук, обернувся через плече, навіть не натякаючи, а прямо поглядом запитуючи: «ти де?»

Я була тут. Щоправда, поки що за два кроки. Довелося підійти до нього ближче і стати за спиною. А ставши, замислитися: ну і за що його брати? Куди подіти руки?!

Спина у Демонця була струнка, широкоплеча і міцна. Особливо в тонкому гольфі. Я тисячу разів бачила її з боку, але навіть припустити не могла, що одного разу мені доведеться до неї притиснутися. Серйозно? О ні! Та я потім від сорому згорю, коли мої подруги все це побачать по телевізору.

— Так, Кошкіна, — ніби прочитав мої думки Денис. — Давай зробимо цей клятий постріл і забудемо!