Глава 12, частина 2

Увага! Додала дві главки - ця і попередня!👈

Я видихнула, підійшла ближче і притулилася до спини хлопця. Навколо всі завмерли в очікуванні — і режисер, і пари, і оператори. І я не придумала нічого кращого, як покласти одну руку Денису на талію, а другу — зверху на його гарячу долоню. Про зняті рукавички не подумала і ледь не підскочила, коли відчула під шкірою миттєвий удар струмом — тихий, але відчутний. Рука Демонця теж злегка здригнулася, і він тут же напружив м'язи спини та передпліч.

— Чорт-чорт! — вилаялася я тихо, наказуючи собі заспокоїтися. Не розуміючи, звідки взялася ця дивна електрика. Але як заспокоїтися, коли запах парфумів Демонця і його чоловіче тепло заповнили собою все моє дихання?!

Та що зі мною таке? Чому він на мене так діє?! Діано, негайно візьми себе в руки, інакше…

— Діано?

— Т-так, зараз. — Я повернула руку на долоню Демонця і торкнулася підборіддям його плеча. Але щойно наші руки зіткнулися, пальці знову пронизав струм, і я шумно видихнула: — Давай! — бажаючи якомога швидше це припинити.

Денис почав натягувати тятиву. Ми мали дивитися на ціль, але я бачила тільки його профіль — зосереджене обличчя зі щільно стиснутими губами. Гладку щоку… яка гарна в нього шкіра… і темні гострі вії.

Чому він зволікає?

Минула секунда… дві. Серце гупнуло під ребрами, і моя рука на талії хлопця мимоволі піднялася вище. Чорт! Якось гладко піднялася — ніби я його погладила. Але ж це не так!

Демонець уже майже дотягнув стрілу до вилиці, коли раптом збився на вдиху і смикнув підборіддям у мій бік. Відволікся лише на мить, але її вистачило, щоб тятива зірвалася з наших пальців завчасно. Стріла рвонула вгору, описала високу дугу… і знову з м'яким звуком встромилася в сніг. Пух! Рівно за десять сантиметрів від того місця, де стирчав хвостик першої.

Галявиною прокотилося розчароване зітхання, і одразу за ним десь збоку пирскнула сміхом Марго:

— Не може бути! — гучно здивувалася вона нашій невдачі. — Вдруге в землю?! Вони знущаються чи зробили це спеціально? Якщо це спроба перетягнути увагу від переможців — їх треба дискваліфікувати!

Не тільки Демонець, я теж була приголомшена дивним коротким замиканням між нами, тому не одразу відійшла від хлопця. Але, оговтавшись, прибрала руки й відступила. І лише тоді він опустив лук.

— Ми знову промазали, Кошкіна, — сказав із глухою досадою, не обертаючись. — Ти мала рацію — символізм це не моє.

— Так, шкода.

Валентин уже йшов до центру галявини, цього разу без колишньої усмішки, озвучуючи глядачам у мікрофон усе, що відбувається. Говорив щось про втрачений Золотий шанс, нульові бали та найдовше побачення в першому сезоні. Після чого привітав переможців і попросив учасників оцінити випробування.

Я чула його, але зовсім не слухала. У цей момент мені було байдуже, що він каже. Серце продовжувало нерівно битися, і я дивилася куди завгодно, тільки не на Дениса, почуваючись так, ніби ми щойно ненароком відчинили двері, які слід було тримати зачиненими. Які завжди були зачинені! Пальці продовжувало поколювати, і я знову одягла рукавички. Нехай Демонець сам відповідає ведучому, що хоче. Зрештою, він чоловік у нашій парі. А мені потрібно вдихнути, і бажано вільно, щоб позбутися цієї тягучої неясності.

Я зробила крок убік, за ним ще один і відійшла до самого краю галявини.

За пару хвилин третій квест було завершено. Але попереду залишався останній етап — четвертий, а мені вже нестерпно хотілося додому!

***

— Учасники, готуємося до переїзду! — пролунав дзвінкий голос дівчини-режисера, яка бадьоро перехопила у Валентина керування всією знімальною групою. — Останній етап побачення відбудеться у внутрішньому дворі маєтку, і я сподіваюся, ми зможемо вас здивувати! Хлопці та дівчата, розсідаємося по різних мікроавтобусах! Я знаю, що ви втомилися, тому по приїзду у всіх буде півгодинна перерва на каву. І не забудьте заглянути до гримерів: у фінальному квесті ви потрібні мені свіжими, бадьорими й повними сил!

— Ще більше здивувати? — майже простогнала бліда й розпатлана Іветта, яка встигла загубити й другу сережку-ложку, і вуаль від свого капелюшка. — Я зовсім не так уявляла собі участь у телешоу, — пробурмотіла вона під ніс, підбираючи поділ пальта, щоб залізти в салон.

— Я теж, — співчутливо піддакнула їй Оксі, кутаючись у запропонований помічниками плед. — Одне тішить, що нам не доведеться тупати назад через увесь ліс. Після їхніх «романтичних прогулянок» у мене ноги ось-ось відваляться.

Я теж узяла в асистента вовняний плед і мовчки забралася в автомобіль. Вибравши затишне місце біля вікна, втупилася у скло, за яким помітно посіріло і почали падати рідкі, великі сніжинки — провісники швидких сутінків. Сонце вже сідало за крони дерев, і мене це несподівано порадувало. Скоро вечір, а отже — і повернення до звичайного життя. Туди, де немає стріл, лабіринтів і дивних електричних іскор між людьми, які одне одного ледь терплять. Принаймні, я звикла так думати про нас із Демонцем, а цей день категорично все ламав!

Поруч сіла художниця Катя і щось натхненно защебетала — про ліс, про хлопців і перспективи фіналу. Я її майже не слухала. Притуливши скроню до холодного скла, дивилася на засніжені ялини та метушню знімальної групи, поки не побачила Демонця, що проходив повз, і не відсахнулася, зустрівшись із ним поглядами. Він устиг одягнути куртку і йшов із зосередженим обличчям, поки не помітив мене і ледь помітно призупинився — всього на секунду. А потім відвернувся і пішов далі.

— Пощастило тобі все-таки, Діано, — раптом зауважила Катя, нахилившись до вікна, щоб подивитися, як хлопці сідають у мікроавтобус. — Такий хлопець симпатичний цей Денис. Очі — просто вогонь! І фігура класна.

— Що? — я розгублено подивилася на дівчину, намагаючись випірнути з власних думок.

— Я кажу, шкода, що ми тут тільки граємо в почуття. У кожного свої цілі, сама розумієш. На камеру одне, а в житті — інше. А у такого, як він, — Катя зі знанням справи зітхнула, — стовідсотково інше.

— А… напевно.

Транспорт м'яко рушив і покотив вузькою дорогою. Мою сусідку відволікли інші дівчата, і до палацу Плезенвіля я доїхала хоч і в мовчанні, але з неприємним осадом на душі. Не до кінця розуміючи, чому слова малознайомої Каті мене раптом зачепили?

Поки нас не було, білий особняк устиг переобразитися. Ще помітніше згустилися сутінки, і кам'яні стіни тепер підсвічувало рожево-жовте світло прожекторів — звісно ж, у стилі шоу Валентина. Уздовж доріжок горіли англійські ліхтарі, і сніг на плитці внутрішнього двору іскрився так ідеально, ніби його навмисно розсипали тонким шаром для кадру.

Але найцікавіше відбувалося під широким балконом особняка, де продовжував метушитися технічний персонал, зводячи чергову конструкцію.

А втім, інтерес одразу зник, варто було почути команду: «Перерва!» і помітити біля фургона-гримерки кремезну постать Грині з термосом у руках. До нього я і втекла, мріючи про ковток гарячої кави й хоча б десять хвилин тиші. Здуріти можна, ну й шоу. І як тільки мене вгораздило в нього вляпатися?

Відповідь знайшлася одразу, варто було увійти в трейлер і помітити дивний вираз на обличчі Грині. Притиснувши палець до губ, стиліст завів мене у свою кабінку і простягнув свій телефон.

— Тебе, — лаконічно повідомив.

— Алло? — я взяла мобільний і від несподіванки присіла в крісло, почувши в динаміку схвильований мамин голос, який розгубив усю звичну загадковість Астралії.

— Діаночко! — мама нервувала, що траплялося вкрай рідко, і це було чутно. — Дівчинко моя, негайно повертайся додому! Ми розриваємо контракт і йдемо з проєкту! Мені обіцяли романтичне шоу, а виявилося, що це — ігри на виживання! Ще й зв'язку немає, дякувати Богу, люди допомогли тебе знайти…

— Мам…

— Діано, я все бачила! Цей божевільний кінь… він міг тебе покалічити! Чим я тільки думала, втягуючи тебе в цю авантюру?! Мої карти мене підвели, я нікудишня екстрасенка, і нехай усі про це знають! Не турбуйся, я сама все скажу Валентину, якщо цей павич нарешті відповість на мої дзвінки!

— Мам, заспокойся, — я намагалася говорити якомога тихіше і спокійніше, хоча всередині все хололо, варто було згадати шалену скачку і Лютого. — Я жива, ціла, і в мене ні подряпини. Чесно! Мене врятували. Точніше… врятував мій партнер. Я зараз сиджу в теплому кріслі й п'ю каву, як королева. А телефони тут заборонені умовами. Це не спеціально!

— Це не аргумент! Ти була за крок від біди! Якщо дізнається Толік — він мене з дому вижене з усіма моїми колодами Таро, і правильно зробить! Коли я казала, що буде складно, я й подумати не могла, що настільки!

От наче момент був зовсім не веселий, а я уявила собі картину, як тато виставляє з квартири маму з кришталевою кулею під пахвою та її гардеробом із блискіток, і не стримала усмішки:

— Мам, не вигадуй. Ти сама-то в це віриш? Краще послухай, будь ласка, — попросила, помітивши, як Гриня тактовно постукав пальцем по наручному годиннику, підганяючи нашу розмову. Судячи з погляду молодого чоловіка, вона загрожувала йому, щонайменше, втратою роботи. — У мене всього хвилинка. Ми не можемо розірвати контракт, ти сама читала умови. У нас немає таких грошей, щоб заплатити компанії неустойку. Все зі мною добре, правда. Не переживай. Екстрасенсів багато, а Астралія у нас одна.

— Діано… але гроші не привід ризикувати життям. Як я буду це коментувати в ефірі? За годину мене підключать до експертного стріму, а в мене руки тремтять так, що я чалму одягнути не можу! Боюся, в обличчя напророкую цьому Валентину чиряка на одному місці!

— Мам, де Стас?

— Поруч, а що?

— Дай йому телефон, тільки швидко!

Ось за що я люблю брата (крім почуттів за замовчуванням), так це за кмітливість. Він відгукнувся миттєво, не витрачаючи час на зайві запитання.

— Діанко, слухаю.

— Стасе, роби що хочеш, — швидко промовила я, — хоч на голові танцюй, але Астралія має бути в ефірі на висоті. І ні слова татові!

— Зрозумів! Уже біжу заварювати їй міцну каву з корицею!

— Чудово. Мам?

— Так? — засмучено відгукнулася мама.

— Я не ризикую. Це всього лише шоу, нехай і дурацьке! Але ми вже у грі, і піти зараз — означає визнати, що я не впоралася, і підвести тебе. А я не за цим сюди прийшла.

— Але, Діаночко…

— Мам, мені вже час, поговоримо вдома. І не переживай, я сьогодні вибрала жетон із серцем, уявляєш? — хіхікнула, сама не вірячи, що зізнаюся в цьому. Але нерви мами мені дорожчі за власну гордість. — Тож у нашої пари непогані шанси на перемогу.

— Правда? — тепер у голосі мами з’явилася надія.

— Правда, тож побажай мені удачі й обіцяю: більше жодних коней! — чесно пообіцяла любій матусі й відключилася, повертаючи телефон Грині.

— Дякую.

— Нема за що, я в курсі, — буркнув стиліст. — А тепер ніяких розмов, тільки справа. У нас п'ять хвилин на все. І тільки спробуй мені піти з шоу, Ді! — цілком серйозно пригрозив Гриня. — Сподіваюся, ти пам'ятаєш про парі між гримерами? Його, моя люба, ніхто не скасовував!

Хотілося б мені так само легко «відключитися» і від цього дня, але за двадцять хвилин я вже стояла з гладким хвостом, підправленим макіяжем і яскраво-червоною помадою на балконі особняка разом з іншими дівчатами, спостерігаючи, як унизу, до фонтану, у супроводі двох асистентів виходить Валентин із мікрофоном.

Хлопці теж стояли внизу, і у світлі вогнів одягнений у чорне Демонець здався мені ще похмурішим, ніж зазвичай, і суворішим. Я намагалася не дивитися на нього: після фіаско зі стрілою незручність нікуди не зникла, і щоки продовжували палахкотіти, хоч як би я намагалася виглядати стриманою. На відміну від інших пар, усмішки не було ні на моєму обличчі, ні на його.

— Леді та джентльмени! Ви гідно пройшли три випробування Палацового квесту. Але, як і в будь-якій справжній історії, фінал вимагає сміливості, рішучості та… лицарського вчинку.

Валентин зробив паузу, даючи час камерам пройтися по обличчях усіх учасників, затриматися на перилах балкона, а потім плавно спуститися вниз, показавши конструкції, що нагадували приставні драбини, уже вкриті товстим шаром льоду.

— Перед вами заключне завдання другого побачення — квест «Крижане серце Плезенвіля», — продовжив чоловік. — Сьогодні джентльменам належить довести, чи готові вони подолати висоту, холод і сумніви заради своєї леді. А нашим прекрасним леді… — Валентин ледь помітно усміхнувся, — належить вирішити, чи варті ці зусилля їхньої уваги?

Камери від’їхали, відкриваючи повну панораму декорацій, і я повільно видихнула.

Чудовий квест. А можна одразу застрелитися? Бажано з майбутнім воскресінням у нормальній реальності.

Схоже, додому сьогодні ми потрапимо не скоро.

П.С.
✨ З Новим роком, дорогі мої читачі ✨
Нехай 2026-й принесе мир у наші домівки, тепло в серця, щастя у кожен день, а здоров’я - буде надійним супутником у всіх мріях і справах.

Бажаю, щоб у новому році кожен із вас знайшов своє натхнення, свою радість і свою людину. А якщо знайшли - бережіть їх.

Обіймаю думками й дякую кожному💛