Глава 15, частина 3

👈 (Попередня)
Увага! Додала дві частинки - це друга! (15 глава, частина 2 и 15 глава, частина 3)

Демонець плечем штовхнув важкі двері медпункту і, проігнорувавши порожній пост медсестри, зайшов зі мною на руках прямо в туалетну кімнату. Поставив мене на підлогу біля раковини.

Ноги виявилися ватяними, і я похитнулася, судомно хапаючись за фаянсові краї. Денис одразу, немов між нами це звичайна справа, притримав мене за талію. Футболка задралася, і його долоня лягла на голу шкіру — занадто гаряче й відчутно лягла, але гул у вухах заважав нормально міркувати й огризатися.

Я дотяглася до крана й увімкнула холодну воду.

— Йди геть, — пробурмотіла, нахиляючись до струменя. — Я сама.

— Нічого, я не поспішаю, — друга долоня потягнулася до мого хвоста, який заважав мені нахилитися. — Давай, можеш не соромитися.

— Не смій чіпати моє волосся! — прошипіла я з останніх сил, дивлячись у дзеркало. — Тільки спробуй!

Долоня Демонця завмерла в повітрі за пару сантиметрів від моєї голови, а брова над блакитним поглядом злетіла вгору.

— Кошкіна, ти серйозно? — похмуро запитав він, зустрівши мій погляд у відображенні. — Зараз?

— Я… о, боже...

Я знову зігнулася над раковиною, насилу стримуючи напад нудоти. Спробувала впіймати долонею струмінь, але промахнулася.

— Нахилися, просто заплющ очі й не смикайся, — скомандував Денис, притискаючи мене до свого боку. Однією рукою він все-таки відвів волосся з плеча, а іншою, набравши в жменю холодної води, заходився мене вмивати.

Пальці у Демонця були мокрими, але сам дотик виявився несподівано дбайливим. Я завмерла, дихаючи через раз. Сварка застрягла в горлі. У цій маленькій тісній кімнаті, під шумом води, стара ненависть раптом здалася чимось несерйозним і безглуздим. Як дитяча гра.

Боже, я не можу зараз думати про те, як жахливо виглядаю і що відбувається. В які боки пливе моя косметика. Будь ласка, можна я зомлію від сорому коли-небудь потім, коли залишуся одна?

— Ну що, легше?

Я слабко кивнула. Денис перекрив кран, дістав із тримача паперові рушники і вклав мені в руку.

— Все, досить, ще застудишся, — глухо сказав. — Ходімо. Рухатися можеш? Чи хочеш знову на ручки, принцесо?

Замість уїдливої відповіді у мене вийшло якесь невиразне ричання. Денис хмикнув, але вийти самій не дав, вивів за лікоть.

Медсестра, захекана від швидкої ходи, уже була на місці. Вона швидко вклала мене на кушетку, оглянула скроню, посвітила ліхтариком в очі й виміряла тиск. Винесла вердикт чомусь Демонцю, який завмер поруч:

— У вашої дівчини, молодий чоловіче, легкий струс плюс низький тиск. Сподіваюся, вона сьогодні їла?

— Погано, — у тон жінці серйозно відповів Денис. — Сидить на дієті. Може, їй укол зробити — якийсь вітамін… корисний?

— Я тебе вб’ю… — прошепотіла.

— Повернись-но краще на бік! — суворо зауважила літня медсестра. — Убивати будеш потім. Твій хлопець правий, пірацетам не буде зайвим! А ти притримай їй шорти, щоб резинка не сповзла, — звернулася до Демонця. — У неї зараз сили як у аркуша А4 — і блідість така сама.

— Денисе, відвернися! — обурилася я жалюгідним лепетом.

— Та не дивлюся я, Кішко, лежи рівно, — озвався хлопець. — Або дивлюся… — задумливо додав, — щоб ти не смикнулася і голка не зламалася.

Сперечатися не було сил, я поклалася на його совість і заплющила очі, відчуваючи вологе торкання ватного диска до сідниці й власну вразливість. Укол виявився неприємним, але терпимим.

— Все, лежи пів години, дівчино, — скомандувала жінка, залишаючи на моєму лобі компрес із вологого рушника. Відійшла до столу в невелику приймальню, заповнюючи журнал. — Укрий її пледом, — махнула рукою хлопцеві. — А потім додому, щільна вечеря і ніякого фізичного навантаження мінімум дві доби.

У кабінеті стало тихо. Я лягла на подушку, заплющивши очі. Нудота ще не відступила, але стеля вже не оберталася перед очима і плями зникли. І Денис, схоже, нікуди йти не збирався.

Він узяв зі спинки стільця згорнутий плед і, накривши мене до підборіддя, сів на стілець у ногах кушетки, відкинувши потилицю на стіну.

— Ну от, знову на мене витріщаєшся, Кошкіна, — сказав тихо за пару хвилин, дивлячись кудись у вікно. — Після струсу це вже залежність.

— Це побічний ефект від уколу, — слабко, але сердито заперечила я. — Просто не можу повірити, що ти досі тут і що ти...

— Я не дивився, — відповів Денис, не повертаючись, і ми обоє зрозуміли, про що він.

Я помовчала, намагаючись впоратися з ніяковістю, але все ж сказала:

— Я б тобі ніколи не вибачила. Хіба тобі не треба в спортзал? Догравати у волейбол зі своєю парою?

— На щось натякаєш? Чи ревнуєш?

— Ти такий… дурень, Демонцю.

Він все ж таки повернув голову й подивився на мене без тіні насмішки.

— Тобі краще?

— Не знаю, — несподівано чесно відповіла. — Здається, так.

— Чаю хочеш? Я сходжу в буфет.

— Ні.

— Зрозуміло, — Денис встав. — Значить, кави.

Кави хотілося страшенно, гарячої та міцної. Від однієї думки слинка потекла, і я мимоволі ковтнула. Але ні за що не попрошу!

— Лежи рівно і не здумай штурмувати вихід, ще впадеш. Я швидко, — кинув Денис і, не чекаючи моєї відповіді, вийшов.

Лежати «криво» було собі дорожче, але, клянуся, мені захотілося тут же встати й, ляснувши себе по лобі, переконатися: чи не сплю я? Що взагалі відбувається? Вчорашній день закінчився, але сьогодні все виглядало ще більш сюрреалістичним.

Та не лише я так думала. Хвилин за п’ять, за які я ледь не заснула, почулося тупотіння ніг, і в медпункт влетіли Дашка й Віка — з моєю сумкою, курткою і речами.

— Діанко, ти як?!

— Діанко, ти жива?! — затарахкотіли дівчата в унісон. — Медсестра в коридорі сказала, що тобі укол зробила. Це правда? І що з тобою твій хлопець… Я ледь не розсміялася їй в обличчя, якби все не було так сумно. Ой, а де Демонець? — Дашка підозріло озирнулася.

— Невже злиняв? — уїдливо хмикнула Віка. — Так і знала! Це він перед потоком випендрювався, грав у турботу, а насправді…

— Він пішов за кавою… — пробурмотіла я, намагаючись піднятися. Голова відгукнулася тупим болем, а сідниця — тягучим, і я тихо застогнала, почуваючись розвалюхою.

Дівчата раптово замовкли. Ні, не від моєї новини, а від того, що в цей момент до кімнати увійшов Денис із двома стаканчиками кави на картонній підставці й одним бутербродом у пластиковому контейнері — для мене, зрозуміла я, судячи з того, що він залишив його на тумбочці біля мого ліктя. Не звертаючи уваги на дівчат, дістав із підставки свій стаканчик, окинув нас трьох похмурим поглядом… і мовчки вийшов.

— Він такий дивний сьогодні, — пошепки пробурмотіла Віка, коли за хлопцем зачинилися двері. — Ткач хотів тобі допомогти, але Демон його трохи не прибив, прибираючи з дороги. Сказав, що якщо Микита до тебе ще раз наблизиться, він його самого в м’яч скрутить і в кільце закине. Професійно.

— Ага, — кивнула Дашка, погоджуючись, — я теж чула.

— Так і сказав? — я відкрила рот від здивування. Мій внутрішній світ остаточно перестав сходитися із зовнішнім.

— Слово в слово! Ще й Нудному нагрубив жорстко.

Я прибрала рушник із лоба. Свісивши ноги з кушетки, потягнулася до тумбочки, але Віка вже сама сунула мені в руку теплий стаканчик і розгорнула бутерброд, скомандувавши: «Їж швидше, поки медсестра не побачила».

Кава виявилася саме такою, як я мріяла, і мені буквально з першого ковтка стало легше.

— Дівчата, а може, це щеплення від грипу на людей так діє? — не знайшла я нічого розумнішого сказати, відпиваючи напій і надкушуючи бутерброд із шинкою. — Зараз епідемія, всі щеплення роблять.

— Точно, побічний ефект! — ахнула Дашка, опускаючись поруч на кушетку. — Вірус грипу схрестився з його ДНК, і в Демонця стався критичний збій у системі «свій-чужий». Ти для нього тепер пахнеш інакше — я читала, таке у приматів буває. Він тебе не нюхав випадково? — з підозрою запитала.

Я ледь кавою не захлинулася, уявивши собі цю картину. А Віка підхопила:

— Прошивка полетіла, і налаштування «кретинізму» збилися на режим «турботливої матусі». Діан, ти обережніше. Раптом у Демона другий ікло відросте разом із жадобою крові? Це все підозріло. Тут випадково немає часникового дезодоранту?

Ось завжди так із ними. Я не втрималася і пирснула сміхом прямо в стаканчик.

— Дівчата, допоможіть мені одягнутися, — попросила подруг, коли з їжею було покінчено. — Хочу втекти звідси до того, як Демонець повернеться. Раптом у нього й справді потьмарення свідомості сталося.

Ми почали збиратися. Дашка застібала мені черевики, Віка натягувала куртку й шапку. Я акуратно склала плед, і ми вже майже вийшли з медпункту, як побачили за дверима Дениса. Уже одягнений, із рюкзаком на плечі, він стояв, притулившись до одвірка, і допивав свою каву.

Яскраво-блакитні очі здавалися спокійними, але темне пасмо, що впало на чоло, все одно робило його образ якимось зухвалим і небезпечним. Розумію, чому Нудний і Ткач не схотіли з ним зв’язуватися. Гнівити швидкого й сильного Демонця було небезпечно. От і мені не хотілося — тим паче зараз, коли я не розуміла мотивів його поведінки.

— Уже зібралася? — він підвів брову й окинув мене коротким поглядом. — Швидко ти оклигала.

Я вирішила пропустити шпильку повз вуха й надати голосу твердості:

— Е-е, так, мені вже краще. Дякую, що допоміг, Денисе. Я їду з дівчатами додому на таксі.

— Дівчата їдуть на таксі, — спокійно поправив він, запросто знімаючи з мого плеча сумку й вішаючи на своє. — А ти їдеш зі мною. Дами, — Денис криво, але біса чарівно усміхнувся моїм подругам, — бандероль я забираю, не нудьгуйте.

— У сенсі? З якого це дива?! — обурилася Віка.

— З того, що я за кермом і можу спеціально для цієї принцеси відкинути сидіння, а в таксі її теліпатиме по всьому салону. Плюс я обіцяв Карену Ароновичу, що доставлю цю «кришталеву вазу» додому без нових сколів. Заперечення є?

Заперечення були. По-перше, я могла зателефонувати татові й обійтися без такої щедрої допомоги. А по-друге… я не могла зателефонувати татові, щоб не зняти вдома хвилю паніки. Поки я підбирала слова, Денис подивився на мене й додав без краплі скромності:

— Пішли, Кошкіна. Не змушуй мене знову брати тебе на руки — твої подруги помруть від заздрощів, а ти луснеш від гордості. Пожалій їхні тонкі почуття.

— Що?! — разом обурилися дівчата.

Ми втрьох були так шоковані нахабством хлопця, що Дашка й Віка залишилися стояти з відкритими ротами, а я на автопілоті почовгала за ним слідом. За руку!

— Де-демонцю, — жалюгідно залепетала, коли ми вийшли на вулицю, — ти з глузду з’їхав?!

Його чорний позашляховик я, звісно, знала, але й припустити не могла, що коли-небудь опинюся всередині. Денис відкрив двері й буквально всадив мене в крісло.

— Пристебнути? Чи сама впораєшся?

— Сама, — слабко проричала я і потягнулася до паска безпеки, але Денис уже витягнув його і сам мене пристебнув. Наші пальці зіткнулися, і це було гарячіше за будь-який укол. Я з усіх сил постаралася не здригнутися.

Коли він сів за кермо і машина рушила, в салоні повисла важка тиша.

— Наліво… — пробубнила я адресу. Бути з Демонцем в одному замкненому просторі виявилося ще тим випробуванням. Я чула стукіт власного серця так виразно, немов його підключили до динаміків.

— Я знаю, де ти живеш, — чомусь так само напружено відповів Денис. — Думаєш, за стільки років я не вивчив твою дислокацію?

Машина йшла м’яко й не швидко. Я відкинула голову й заплющила очі. Нудота ще м’яко гойдала на хвилях, і я не помітила, як ми зупинилися. Просто стояли деякий час у повній тиші.

— Легше?

— Так.

Знову рушили. Невдовзі показався наш район і мій будинок. Денис зупинив машину перед входом і, побачивши свій під’їзд, я натягнула капюшон нижче, мріючи тільки про одне: щоб у мами раптом не відкрилося «третє око» і вона не вийшла мене зустрічати в костюмі індійської жриці.

— Провести?

— Жартуєш?! — мене аж підкинуло. — Ще не вистачало!

— Я що, Кішко, такий страшний?

Я повернулася й подивилася на нього. Відверто кажучи — ні. Навпаки, занадто привабливий у цьому холодному світлі дня. Мабуть, із таким же серйозним виразом обличчя він зазвичай клеїть особливо довірливих дівчат, які потім плачуть у подушку.

— Ти… специфічний, — викрутилася, намацуючи ручку дверей. — Чуток не боїшся? — не втрималася від відповідної шпильки, уже виходячи на тротуар. — Як потім своїм фанаткам доведеш, що був із Кошкіною «просто милим»? Це ж удар по репутації Демона.

На обличчі хлопця не здригнувся жоден мускул. Він навіть не подумав зніяковіти.

 — А навіщо доводити? Нехай думають, що хочуть — мої фанатки, — усе ж сухо хмикнув. — Ти краще під ноги дивися, принцесо, коли будеш іти. І не здумай озиратися й витріщатися на мене, а то спіткнешся… потім знову тебе рятуй. Спочатку шолом хокейний купи, а потім милуйся.

Я кулею (наскільки це було можливо) вилетіла з машини й рвонула до під’їзду…

— Діано, сумка! — долетів мені в спину його насмішкуватий голос.

Чорт! Я завмерла на напівкроці, відчуваючи, як бліді щоки спалахують рум’янцем. Довелося повернутися. Дивлячись виключно в землю, забрала свою річ і пішла додому. І тільки коли за спиною зачинилися двері, підійшла до ліфта і з останніх сил видихнула:

— Ненавиджу! Який же він… От як можна взяти… і все зіпсувати!