Глава 15, частина 2

У великій спортивній роздягальні було душно й галасливо. Звично пахло дезодорантами, чужими секретами та м’ятною жуйкою. Ми з дівчатами прийшли вчасно, але половина шафок уже була зайнята — фізкультура у нас завжди проходила спільна для кількох груп потоку, тож про тишу та особистий простір залишалося тільки мріяти.

— Якщо сьогодні буде біг на час, я прикинуся мертвою, — простогнала Дашка, натягуючи лосини й поправляючи топ. — Чому я не можу на фізкультурі співати? Це теж, між іншим, дихальна гімнастика. Дуже корисна!

Віка, стоячи однією ногою на лавці, намагалася одночасно зав’язати шнурок на кеді й повторювати англійські фрази з екрана телефону:

— «I stopped to smoke» — я зупинився, щоб покурити, — пробурмотіла вона. — «I stopped smoking» — я кинув курити... Діан, а якщо я скажу Ігорю «мені подобається на вас дивитися», це яке дієслово?

— Це дієслово «дограєшся», Вік, — відгукнулася я, надягаючи шкарпетки й спортивні шорти. — Краще зосередься на волейболі. Я бачила, хлопці в залі вже сітку натягували. Карен Аронович на твої гарні оченята не купиться, зараз буде нас по залу ганяти, як антилоп, поки ми не почнемо м’яч зубами ловити. Згадай другий курс.

— Ой, та ладно тобі, — Віка випросталася, сховала телефон у сумку й зачинила шафку. Критично оглянула себе в дзеркалі, розправляючи футболку. — Головне не стояти на подачі, а все інше зроблять хлопці. Дарма вони, чи що, нащадки орангутангів? У них природою закладено перекидатися кокосами.

Воно-то так, тільки от наш суворий фізрук явно вважав інакше.

Я затягнула високий хвіст і зітхнула. Зазвичай я любила волейбол і непогано грала, але сьогодні перспектива провести півтори години в одному замкненому просторі з Демонцем, коли на мені короткі шорти й футболка, здавалася зовсім не райдужною. Все-таки в броні з підручників і сарказму я почувалася набагато впевненіше. А зараз зрадлива пам’ять раз у раз підсовувала мені незручні картинки з нашого побачення — я ніяк не могла прогнати їх із думок, і це збивало з пантелику. Моє тіло якимось чином примудрилося запам’ятати тверді стегна хлопця та його сильні руки у мене під грудьми. Наше падіння на балконі особняка. Зрештою, я зробила глибокий вдих і просто заборонила собі помічати Демонця, що б не сталося!

— Потік, шикуйсь! — оглушливий свисток Карена Ароновича, що пролунав у великому спортивному залі, миттєво привів усіх до тями. — П’ять кіл… бі-ігом! Хто останній, біжить ще одне коло! — скомандував він після переклички, і ми зірвалися з місця.

Коли кола залишилися позаду, а дихання збилося, тренер знову підняв свисток:

— А тепер розбилися по парах! Хлопець-дівчина, не філонимо! Одна пара на прес, друга на планку, третя на випади. Міняємося за свистком! Хлопці, допомагаємо дівчатам правильно виконувати вправи! Пам’ятайте, хто байдужий до партнера — той програв собі! Я за вами стежу. Почали!

Біля мене тут же намалювався Арман Нудний — сяючий і задоволений, у широких баскетбольних шортах. Провів рукою по розкуйовдженому волоссю.

— Привіт ще раз, Діано! Бачиш, нас сама доля зводить. Ти зі мною, правда класно?

Я не бачила в цьому жодних знаків долі, тому мовчки стала в планку й напружила прес.

За пару метрів від нас у «планку» став Денис, і теж мовчки. Йому в пару дісталася Крістіна — та сама ефектна брюнетка з лекції з макроекономіки. Кокетливо усміхаючись, вона тут же прийняла позу, що вигідно підкреслювала її принади, і, граючи віями, проспівала:

— Денисе, ти не подивишся за моєю технікою? А то у мене спина прогинається… Як краще стояти?

«Ну давай же, чортів Демонець, — пробурчала я про себе, — відповіси їй щось у своєму стилі "чарівного засранця", і все знову стане на свої місця».

Однак замість того, щоб показово притримати дівчину за талію, розплистися в ікластій усмішці й відпустити пару двозначних жартів про її «прогини та техніку», Демонець сухо кинув, навіть не повернувши голови:

— Спину рівніше тримай. І таз не завалюй.

— А ти не покажеш? — Крістіна явно не звикла до такого ігнору.

— Ні. Час пішов, працюємо.

Брюнетка розгублено моргнула й понуро опустила плечі, але раз уже флірт обломився, стала в потрібну позицію і посилено задихала, показуючи, як їй важко впоратися із завданням. Дарма старалася. Демонець так напружено стояв у планці й був зайнятий собою, що на його скронях навіть піт виступив.

Почувся свисток, і ми перейшли до преса. Я сіла на щиколотки Нудного, намагаючись не думати про те, що сиджу спиною до свого недруга. В обтислих шортах ця поза здавалася якоюсь… нефізкультурною, немов я сиділа в купальнику. І чому раніше мене моя форма не бентежила? Потилиця буквально палала під чиїмось важким поглядом. Сподіваюся, не Демонця — навіщо б йому взагалі дивитися в мій бік?

Коли прийшла черга мінятися з Арманом місцями, я з полегшенням видихнула. Лягла на підлогу, закинула руки за голову… і в перший же підйом зустрілася з Денисом поглядами.

Мене ніби жаром прошило. Господи, ну скільки можна! Я з німим стогоном завалилася на спину й почала качати прес із заплющеними очима, сподіваючись, що темрява під повіками врятує мене від цієї мари.

— Діан, а ти знаєш, що при підйомі корпусу працюють не тільки м’язи живота, а й спини? — пролунав перед обличчям занудний голос Армана, який вирішив відкрити мені Америку. — І взагалі, м’язи треба контролювати. Хочеш, я перевірю твій прес? Покладу долоню на живіт і буду відстежувати фази напруження та розслаблення. Так ми зможемо покращити техніку — я читав, це працює.

— Що? — я випірнула з тридцятого підйому, червона як редиска й роздратована, наче шкіра в кропив’янці. Хлопнула хлопця по долоні, яку той уже встиг занести над моїм пресом. — З глузду з’їхав? Не смій мене торкатися!

— Я ж виключно зі спортивним інтересом запропонував, — ображено зауважив Арман, але руку прибрав. — Я ще знаю китайську техніку затримки дихання. Спробуймо?

Слава богу, відбиватися від Нудного не довелося. Свисток погнав нас робити випади, і я зосередилася на вправі. Поруч охнула Крістіна. Вона «випадково» завалилася в бік Дениса з розрахунком на його підтримку. І в будь-який інший день такий спритний партнер, як Демонець, її б спіймав, притиснув до себе й видав щось на кшталт: «Обережніше, крихітко, твоя гравітація явно відчуває моє силове поле».

І він дійсно її втримав. Але вимовив лише сухе: «Акуратніше», прибрав руку й відвернувся. Опустився на підлогу, беручись за віджимання.

Я завмерла на напівпідйомі. Та що з ним не так? Новий, «вимкнений» Демон повністю ламав звичні правила гри. Народ уже щосили косився в наш бік, чекаючи нових підколок і не розуміючи, чому ми досі не гриземося, опинившись так близько одне до одного. Але я й сама не знала, як поводитися. Не кричати ж на весь зал: «Гей, поверніть мого орангутанга!». Ні, все-таки у нього ангіна. Я так і знала!

— Кошкіна! — рявкнув тренер. — Ти підйоми робиш чи медитуєш із Нудним на пару? Працюємо! Остання хвилина!

Я отямилася й повернулася до випадів із таким завзяттям, ніби готувалася до олімпіади. Киш, думки про Демонця з голови — киш!

— Потік, шикуйсь! — свисток Карена Ароновича змусив усіх видихнути й піднятися. — Розминка закінчена. Розбилися по парах через сітку! Відпрацьовуємо верхню подачу. Хлопці з одного боку, дівчата — з іншого. Поїхали!

Я зайняла позицію біля сітки. Арман застряг десь у черзі за м’ячами, і навпроти мене встав Микита Ткач — високий, плечистий хлопець із паралелі, з хорошою подачею та фізичною підготовкою. Він усміхнувся мені, покручуючи м’яч у руках:

— Кошкіна, ти готова? Не буду сильно лупити, обіцяю.

— Давай, — я відійшла від сітки й зігнула ноги в колінах, готуючись до прийому.

Бам. Бам. М’яч легко літав над верхнім тросом. Микита подавав акуратно, я відбивала. Все йшло за планом, відстань збільшилася і подачі стали сильнішими, поки я не почула поруч картинне зітхання. Ну звісно. Якась дівчина, потрапивши в пару до Демонця, тут же ввімкнула режим «активного спокушання». Вона криво відбила м’яч, ледь не налетівши на мене.

— Ой, Денисе, вибач! Рука зісковзнула! — проспівала, хихікаючи й стріляючи очима через сітку. — Це тому, що ти сьогодні бука! А ще не прийшов у суботу на тусовку в «SkyBar» і не подзвонив, як обіцяв.

— Я нічого не обіцяв. Тобі наснилося, Леро, — відрізав Денис.

— І сьогодні не пообіцяєш? Знову збрешеш про плани?

Про які ще плани? Не вистачало мені слухати всілякі гидоти! Я відступила назад і послала м’яч Микиті. Підстрибнувши, відбила пас у відповідь і не втрималася. Подивилася вправо. Саме в цей момент Денис теж повернув голову.

Наші погляди зустрілися всього на секунду, але в блакитних очах Демонця відбилася така похмура, важка енергія, що у мене перехопило подих. Схоже, йому так само, як мені, не подобалося наше нове сьогодення. І цей погляд сказав більше, ніж будь-яка його насмішка.

— Діано, лови! — крикнув Микита.

Що? Голос партнера долетів до мене немов крізь шар вати. Я смикнулася, намагаючись повернути фокус уваги, підняла підборіддя, але було пізно. Жовто-білий волейбольний м’яч, пущений сильною рукою Ткача, просвистів над сіткою і з глухим ударом — Бам! — врізався точно в мою ліву скроню.

В очах потемніло, а потім спалахнули зірки. Ніколи б не подумала, що від удару м’ячем може бути так боляче. Я охнула, відсахнулася назад і, втративши рівновагу, впала, вдарившись плечем об підлогу. Гул спортзалу на якусь мить стих, а потім перетворився на нестрункий хор тривожних голосів.

— Діано, вибач, я не хотів! — Микита проліз під сіткою і вже був поруч, метушливо намагаючись допомогти мені сісти.

Я не змогла. Спробувала розплющити очі, повернулася на спину, але стеля вирішила піти колами. І голова гуділа так… як може гудіти голова, якою вирішили пограти у волейбол.

— Так, розійдіться! — гучний голос Карена Ароновича розігнав натовп. — Ткач, відійди від гріха подалі, поки ти їй ще щось не зламав. Контролювати треба зусилля. Нудний! Бери її і дуй у медпункт. Бігом! — скомандував тренер.

— Що? О… ні, — видавила я, намагаючись сісти. Хвіст знову з’їхав набік. — Не треба, Карен Аронович, я краще сама…

Мружачись, спробувала піднятися на лікоть, але тут відчула, що чиясь тінь закрила мене від яскравого світла ламп.

— Лежи вже «сама», — пролунав над вухом знайомий голос, похмурий і різкий. — Нудний, я ж сказав, відвали! Спортивна сесія закінчена.

Я тільки встигла прочинити одне око, як сильні руки підхопили мене під лопатки та коліна й підняли вгору. Земля остаточно накренилася, і я зі стогоном вчепилася в міцні плечі, відчуваючи під пальцями цупку тканину майки та гарячу шкіру.

— Демонцю, тільки не ти… пусти! — пробурмотіла, втикаючись носом кудись у район його ключиці, зустрічаючи приємний запах морозного цитруса й адреналіну. — Я важка…

— Найважче в тобі, Кішко — це твоя самооцінка. Решта не важча за мішок картоплі, — холодно відповів Денис, уже прямуючи зі мною на руках до виходу. — Ну і навіщо ти це влаштувала? Знайшла час на мене витріщатися. Можна було зомліти в більш інтимній обстановці.

— Що? — видихнула я, зажмурюючись від пульсуючого болю.

— Зізнайся, так сильно хотіла потрапити в мої обійми, що підставила голову під удар? — почула незадоволений голос. — Сказала б прямо, що хочеш на руки, а раптом би я не відмовив… по старій дружбі.

— Ти… — прошипіла я і спробувала його вщипнути за плече. — Ненавиджу!

— Рефлекси в нормі, реакція теж, пам’ять не постраждала, — констатував Денис, ігноруючи мою спробу нападу. — Швидше за все, у тебе легкий струс і забій. Ти добряче впала, Діано.

Ми вже йшли коридором, і світло не сліпило очі.

— Я на тебе… не витріщалася! Відпусти… орангутанг нещасний…

— І не подумаю. М’яч, непритомність, герой рятує принцесу, — у голосі Демонця з’явилася знайома уїдливість. — Зараз скину тебе в медпункт і піду автографи роздавати, як справжня знаменитість.

— Ти не герой, ти гірше…

— Однозначно. Якби ти мені відважила комплімент, я б одразу викликав реанімацію, а раз ти кусаєшся, значить, жити будеш.

До горла раптово підкотила нудота, світ поплив сірими плямами, і я тихо застогнала, відчуваючи, як кров відливає від обличчя.

— Мені погано… — видавила на вдиху, вчіпляючись у його майку. — Денисе, мені треба в туалет. Відпусти… а то нам двом буде ніяково.

— Терпи, ми майже дійшли.