Розділ 3, частина 2

 Аліска прибрала планшет і схопилася зі столу.

 — Але ж, Ден, ти мене навіть не вислухав!

 — І не збираюся! Я почув «кохання» і почув «шоу» – цього достатньо. Я сказав ні!

 — Мені потрібен цей шанс! Мене призначили другим режисером проєкту, і якщо пілот злетить – моє ім’я потрапить у продакшн серйозного рівня, а шоу отримає найкращий прайм-тайм! Дене, будь ласка! Я вже три роки стукаю в усі двері! Мені необхідний мій перший професійний успіх!

 — Чудово! Я в тебе вірю, Алісо. Але я-то тут до чого?

 — Валентин сказав, що формат сміливий і його можна тестувати в пілотному випуску. Але потрібен ще один учасник. Такий, який не налаштований на серйозні стосунки. Не для того, щоб програти, а щоб ускладнити завдання… неважливо кому! Це шоу – гра, в якій учасники будуть боротися за перемогу, прагнучи утворити пару й переконати глядачів у своїй любові. І переможе той, кому глядачі повірять. А приз, Денисе, ду-уже значний! Я почала перераховувати варіанти… і тут мене осінило.

— Осінило?! — я знову глянув на сестру, передчуваючи катастрофу.

 — Так! Я сказала, що у мене є брат. Відмінна зовнішність, розумний, зухвалий, харизматичний, з чарівною усмішкою і почуттям гумору!..

 — Ні!

 — …а ще він прихований інтелектуал і хороший спринтер, тому практично невловимий для стріл Купідона. Ідеальний кандидат!

 Мої брови поповзли вгору, а жовна напружилися.

 — Аліско, та ти знущаєшся?! Ти не могла їм мене впхнути!

 — Я тебе в садочок водила і шмарклі витирала! Навіть читати навчила! Пам’ятаєш, як у восьмому класі я витягла тебе з днюхи, де ти збирався проколоти вухо кришкою від пивної банки?! Тоді ти злився на мене, але після – сказав дякую! А тепер виріс, і не хочеш зробити мені маленьку… Ось прямо-таки мале-есеньку послугу!

 Аліска склала перед собою пальці, зовсім як Кошкіна сьогодні у спортзалі, коли натякала на крихітний розмір незрозуміло чого, і клацнула мене ними по носі.

 — А всього-то й треба, Ден, сказати «так» і сходити на сім побачень. Тобі навіть закохуватися не потрібно! Ми беремо пари і створюємо романтичну ситуацію, якщо виникне хімія – буде успіх, якщо ні – видовище. Ти просто приходиш і дієш, як умієш, а я – режисую! Обіцяю, все буде красиво й романтично!

 — Ні!

 — Всього тиждень, чортику! Я вже заповнила твою анкету, і… і дала твій номер телефону Валентину.

 Я тут же схопився, сподіваючись, що ослухався.

 — ТИ ЩО ЗРОБИЛА?!! — гаркнув на всю кімнату.

 Аліска в благаючому жесті склала руки на грудях й винувато заплескала віями.

 — Денисе, воно само! Чесне слово! Я просто подумала про тебе і… бац!.. ти ідеально вписався в анкету і гороскоп!

 — Аліско, чорт! Це перебір з межами, тобі не здається?! Причому одразу з усіма!

— Здається! Ти абсолютно правий! Але раптом ти і справді… закохаєшся? А, Дене?

Я видихнув… і знову вдихнув, роздуваючи ніздрі.

— Ні, ти все-таки знущаєшся, старша… У тебе сто друзів, чому я?! Є море інших хлопців, бажаючих брати участь у дурних шоу! Я що, схожий на ідіота, який буде обійматися з кимось під романтичну скрипку, пускати млосні слини при вигляді миловидної дівчини і жувати бургер на камери? У мене навіть у реалі таке не проходить!

— Ну, завжди бувають винятки. І потім, звідки ти можеш знати, що дівчина тобі не сподобається?

— Вона. Мені. Не. Сподобається! У такі шоу не приходять за почуттями, в них приходять за популярністю – я не вчора народився! Плювати там усім на всіх! Це ви глядачам казки показуйте!

Палець сестри тут же злетів у режисерському жесті, а погляд запалився передчуттям. 

— Ось воно – більше експресії, Ден! Ти навіть злишся епічно, у тебе в голосі з’являється такий сексуальний рик, що хочеться це зафіксувати… — Аліска тицьнула пальцем у бік своєї спальні й примружила око. — Почекаєш секундочку, я збігаю за камерою? Я швидко!

— Стояти!

— Стою.

Я видихнув. Схопив зі столу чашку з кавою і допив одним махом. Просто щоб не вилити її сестрі за комір.

— Гаразд, давай начистоту Аліс, — гупнув чашкою об стіл. — Все, що я шукаю – це знижку на піцу, хороший плейлист у тренажерку, і іноді, з ким переспати. Все! Розбіглися і забули. Я не шукаю кохання й не ходжу на побачення. Хімії – не виникне!

— А мені здавалося, що ти завжди хотів вийти з тіні «того самого Демонця з пресом», хіба ні? Хто мене пів життя мучить з пошуком книжкових новинок?

Я застиг.

— Ось зараз, Аліс, було боляче.

Аліска опустила руки, і її підборіддя несподівано затремтіло. Вона похитала головою – майже непомітно, але я раптом побачив блиск сліз, що з’явилися в її очах. Справжні. Не театральні в дусі «розчуль брата за смачний кекс», а тихі, втомлені, як після довгого марафону.

Моя сестра могла забути про вечерю, повірити в ідею з першого разу, позичити найкращі туфлі подрузі й забути про них. Могла посміятися над собою в день провалу й не згадати про власний день народження – але вона ніколи не втрачала надію й не переставала мріяти.

Навіть коли її використовували. Навіть коли помилялася в людях. Навіть коли залишалася одна.

— Ні, Денисе, це не боляче, — раптом неголосно сказала, прибравши з голосу нотки благання. — Боляче – це коли ти гаруєш три роки, а в титрах твоє прізвище скорочують до «асистента». Коли твій сценарій віддають іншому, тому що ти відмовилася від вечері з продюсером в окремому номері готелю з усіма витікаючими. Коли тебе звільняють «за профнепридатність», хоча насправді — за ляпаса, яким ти зупинила нахабну руку під своєю спідницею.

Вона видихнула, присунула до себе моє крісло, яке ковзнуло невеликими колесами по підлозі, і сіла в нього. Поправивши волосся, опустила погляд.

Зараз переді мною була не оптимістка Аліска, з купою ідей і планів, а молода жінка, якій занадто рано довелося захищати себе. І, мабуть, занадто часто, раз вже вона зважилася про це розповісти.

— Боляче, Ден, це побачити, як після стількох зусиль – моя мрія розсиплеться, мов картковий будинок, а проєкт дістанеться іншим. Тому що, якщо вже начистоту… за це шоу буде боротьба, і я боюся програти. Боюся не впоратися і втратити шанс стати самостійним режисером. Ти єдиний, хто допоможе мені все контролювати, якщо щось піде не за планом. Кому я зможу довіряти.

Аліска підняла голову і абсолютно щиро сама зобразила кота зі Шрека. А потім тихо, з убивчою щирістю видихнула:

— Будь ласка.

Моя старша сестра. Не дуже доросла, часто вперта… навіжена, горда, щедра й нескінченно рідна.

І якби в цей момент хтось подав мені сценарій, де головний герой з кам’яним серцем холодно розвертається і говорить «ні» — я б його спалив. Тому що в житті, як не дивно, навіть у черствих людей є свої слабкості. І моя слабкість зараз сиділа в піжамі з оленями, з серветкою в руці, і з найдурнішим і найчеснішим питанням на губах:
— Чортику, ти ж мене любиш?