Глава 5, частина 2

Щойно випурхнула з під’їзду, як ледь не влетіла в руки ще одного пернатого.

— Анфісо? Доброго ранку! Уже тікаєш?

Переді мною, наче цар гори під ручку з Лісовиком, стояли Сокольський-тато із Сусанночкою. І клянуся, побачивши мене, у жінки сіпнулися щелепи.

Ну й рань! Чого вони тут спозаранку забули-то?

— Д-доброго! Василю, е-е… — я застигла на місці, кліпаючи очима.

Дідька лисого! Як же його по батькові? Карлович? Костянтинович? Адже якщо зараз помилюся — спалю Соколу контору вщент! Я ж із татом ніби як сама мріяла познайомитися, а тут… Миколайович? А може, Денисович?

Сусанночка, бачачи моє збентеження, переможно блиснула оченятами й показала акулячі зубки. У, хижачка!

Ай, годі думати! Ми ж за легендою майже родичі! От нехай тато із сином самі й розбираються, а Чиж акулі на зуб так просто не дасться!

— Здрастуйте, дядьку Васю, — я знову, як минулого вечора, променисто усміхнулася чоловікові. — Так, тікаю. В університет!

Обличчя Сокольського-старшого не здригнулося. Зовсім як обличчя сина, коли я його за дупу щипала. Й у вухо не врізав — отже, переживе. А ось його майбутній дружині моя комунікабельність точно кісткою в горлі стала. Он, навіть закашлялася, бідолашна. Довелося поплескати жінку по спині.

— А ви до Артема? — поставила не найрозумніше запитання, але незручно було просто взяти й піти.

— До сина. Вирішили ось заглянути перед від’їздом.

— Ага! Передавайте привіт, а то я вже скучила за Артемкою — страшенно! — по-свійськи підморгнула. — Так я побігла? На навчання спізнююся.

І тротуаром, вуличкою підтюпцем побігла до зупинки. Але щойно двері під’їзду за гостями зачинилися…

— Алло?

— Соколе, це я! Швидше ховай матрац під ліжко! До тебе делегація!

— Хто?

Змістовно.

— Вони!

— Скільки?

— Двоє! Ілоночку десь загубили.

— Зрозумів! Дякую, Чиже! — і відключився. А я видихнула: здається, пронесло!

Людей на зупинці юрмилося багато. Район новобудов виявився великим, транспорт ходив справно за розкладом, але я однаково ледь не запізнилася на пару, за звичкою пропускаючи вперед школярів і батьків із малечею. Коли прибігла до універу, здала речі в гардероб і знайшла аудиторію — викладач уже стояла на кафедрі й дорікала групі за погано написану лабораторну роботу з економічної інформатики.

— Чижик!

Не встигнувши прошмигнути за парту, я підстрибнула, вколовшись об лід блакитних очей.

— Так, Поліно Вікторівно?

— Анфісо, у чому справа? Тема роботи була «Бізнес-додатки, як основний компонент інформаційних систем». А в тебе що? Хіба це схема управління? Де ввідні дані та способи обробки? Ти в мене завжди мала добру репутацію, ми з тобою розмовляли про підготовку проєкту на область. Де висновок про бізнес-процеси?

Зарецьку на потоці боялися всі. Не викладач — Снігова королева інформатики, вимоглива й до жаху цинічна. Як цій молодій жінці двадцяти шести років віку вдавалося тримати своїх студентів у залізних рукавицях — залишалося загадкою. Наші дівчата сходилися на думці, що весь секрет полягав у крижині замість серця і хватці дементора, і нехай я з ними була докорінно не згодна, під крижаним поглядом мені одразу ж, як страусу, захотілося заховати голову в пісок. Упевнена, іншим студентам — теж.

— Так це, Поліно Вікторівно… у зошиті все.

— Ось саме, що все, Чижику. Негусто. В інших результати ще гірші. А мені потрібно, щоб із вас вийшли найкращі аналітики та фахівці, здатні якщо й не розв’язувати складні управлінські завдання, то хоча б мати чітке уявлення, для чого потрібні програмні системи та продукти. Я розумію, що на горизонті маячать свята й канікули, що ви втомилися, але попереду контрольні та сесія. Зберіться!

Ну ми з Улянкою і зібралися. Усю пару просиділи, як миші в анабіозі, прислухаючись до слів Снігової королеви факультету, слухаючи про інноваційні технології в економіці, конспектуючи й боячись зайвий раз поворухнутися. Мовчали, як риби під льодом, хоча до закінчення пари терпіння подруги вичерпалося, і темні очі Уляшки вже щосили стріляли в мій бік.

— Кім, не зараз! — я підхопила дівчину під руку й потягла коридором. Попереду чекала улюблена (у лапках) фізкультура, і нам треба було добігти через вулицю і два сусідні корпуси до головного спортзалу університету. — У нас із тобою на все про все десять хвилин, а ще добре б перевдягтися!

— Фанько, пожалій! — заблагала подружка. — Я сьогодні спати не могла, всю ніч крутилася. Мене ж від цікавості розірве!

— Не розірве! — ми обидві, хапаючи в гардеробі куртки-пуховики, розсміялися.

— Ну, Фа-аню!

— Гаразд, допитлива Варвара, — здалася я. — Запитуй.

Ми вийшли з корпусу і збігли з ґанку сходами, припорошеними свіжим сніжком. Поспішили з іншими дівчатами з групи тонкою алеєю до спортзалу, гублячись у хвості.

— Ну і як минула перша ніч у квартирі Сокола? — Уляшка слідом за мною з розбігу проїхалася довгою смужкою льоду, знову прилаштувалася поруч і нагострила вушка.

— Взагалі-то друга, — уточнила я.

— Ой, точно! То як пройшла? Сподіваюся, Сокольський тебе не ображав? Як не крути, Фаню, а квартира — його територія, варто було переживати.

Я невизначено знизала плечима, дуже вже хотілося подражнити Ульку.

— Що, ображав? — злякалася подруга.

— Ну, якщо не брати до уваги того, що я його спочатку ледь не прибила сковорідкою, потім погрожувала ножем, а потім він мене ледве не задушив, — то ніч у нас пройшла цілком по-діловому, — поспішила я її заспокоїти. — Вижили обидва!

В Уляшки відвисла щелепа. Навіть із кроку збилася. Довелося зупинитися і допомогти подрузі затулити рота.

— Сніжинок нахапаєш, Кім, і застудиш горло. Ходімо!

Але вираз обличчя в Улянки всю дорогу був такий дивовижний, як у Вінні-Пуха, коли він зазирнув у барильце з медом і не виявив там останнього — суміш розгубленості й жаху, і мені нічого не залишалося, як викласти все відверто. І про бабайку, і про акулячу посмішку Сусанни, і навіть про дядю Васю.

— А тепер переживай тут, як там Сокіл впорається без мене. Він, звісно, той ще качконіс, але угода є угода, тож я постараюся відкласти образи на три тижні. Йому зараз із цією Ілоночкою точно не позаздриш!

— Ой! Ну ти, Чижику, і влипла!

***

Щоп’ятниці фізкультура в груп ТЕФ-1 й ТЕФ-2, у якій ми навчалися, проходила із четвертим курсом. Звичайні пари звичайних студентів, коли хлопці бігають полем спортивного майданчика, ганяючи м’яча, а дівчата туляться в куточку або розсіюються периметром зі скакалками в руках. А то й зовсім сидять, бовтаючи ногами, на невисоких трибунах, поки їхній тренер розв’язує важливі питання з навчальної частини в невідомій атласу географії.

Але сьогодні всі тренери були на місці, наближався кінець півріччя, і чотири десятки дівчат зігнали в кут, де висіли два канати, намагаючись підбити на здавання нормативу. А до стелі метрів шість. Або сім. Невже десять?!

У спробі виміряти висоту в мене очікувано запаморочилося в голові.

Ще зі школи не люблю цей спортивний снаряд. Терпіти не можу! Він завжди спричиняв у мені напад паніки й німоти. Спричиняв і зараз. Уже краще через козла пострибати, поплавати, побігати наввипередки із секундоміром, але тільки не канат. Знаючи про свій страх, я тихенько поповзла вбік.

Який там!

— Добре, Кім! А тепер Чижик! Де Чижик?! Чижику, швидко на канат! Пішла! Не змушуй людей чекати!

А… Е-е-е… Мама!