Глава 5, частина 2
Робити нічого, полізла з тремтінням у ногах. І знаєте, усе б нічого. Поки очі були заплющені, так у мене дуже навіть вийшло залізти нагору, але щойно розплющила…
Ох, щойно я розплющила очі, як зала стала маленькою, а я взагалі комахою — переляканою, жалюгідною і страшенно самотньою, що дивиться на світ людей із висоти.
Он Уляшка стежить захопленим поглядом за Мальвіном, який качає прес. Он наші хлопці трохи осторонь обороняють футбольні ворота від Сокола, який як завжди впевнено розсікає поле з м’ячем у ногах. Надто швидкий, надто верткий і надто спортивний, щоб цей м’яч комусь віддати. Он наші дівчата — звідси видно, як вони перешіптуються і грають оченятами із хлопцями… А он і тренер. І чомусь дивиться саме на мене й підозріло активно махає руками.
О-о-ой! Погляд уперся в пожовклу стелю над головою… А-а-а!.. Знову ковзнув униз… О-о-о!
— Чижику! Анфісо! Ти чого там застрягла? А ну злазь!
Пізно. Я вже повисла на канаті, вчепившись у нього зубами, як дика мавпа на ліані. І ні туди ні сюди.
— Чижику! Кому кажуть — злазь! Вниз давай!
— Чижику, припини валяти дурня!
— Чижику, це що ще за новини?!
Ні-ні. Я себе знаю. Спочатку горло оніміє, потім руки, потім спина, а потім мене в напівнепритомному стані всім педскладом разом із ректором знімати будуть! За допомогою умовлянь і команди пожежників!
Сподіваюся, хоч цього разу нікого не покусаю.
Не покусала, але сорому набралася — на весь мій вік вистачить.
— Це просто кошмар. Наді мною тепер увесь факультет іржатиме.
— Та годі тобі, Фаню, — поспішила заспокоїти вірна Улька, крокуючи поруч вулицею. — Головне ж, що ціла залишилася! Подумаєш!
— Розумієш, я була впевнена, що зі мною таке більше не повториться. Це ж не школа, я маю подорослішати. А тут якісь дурні страхи! — я в розпачі стиснула руки в кулаки. — Звідки він тільки взявся, цей чортів канат?! А ще тренер: чого мовчиш? Чого мовчиш? А я не могла нічого сказати. Взагалі нічого! Невже з ним ніколи не бувало нічого такого? Щоб горло звело й ні звуку!
— Тебе хлопці хотіли зняти, але він не дозволив.
— А ось це правильно, — не могла не погодитися. — Вже краще нехай іржуть наді мною, ніж звинувачують у чомусь тяжкому. Ех, — сумно зітхнула, — такий був настрій гарний, і на тобі. Весь день нанівець!
Зараз тільки одне могло підняти нам з Улянкою настрій, і ми, не змовляючись, попрямували до буфету. Душити черв’яка калорією, еге ж! І знаєте, несподівано придушили, розговорившись із Наталкою Криловою, яка зайняла разом із нами столик.
Точніше, Уляшка розговорилася, а я в найневідповідніший момент сунула ніс. І як завжди причина виявилася в пріснопам’ятній трійці.
— Дівчатка, а ви знаєте, — Наталя вм’яла шматок сосиски в тісті й зауважила тоном сусідки-пліткарки, — виявляється, у Мальвіна дівчина є.
— Правда? — тут же ойкнула Кім, мало не випустивши з рук стаканчик із гарячим чаєм, і помітно зажурилася. — Справді?
— Справді. Тільки він її нікому не показує. Олька Грач сказала Тимофєєвій, а та вже мені. Ніби як у Грач з Мартиновим щось було, і він їй по секрету зізнався, що зайнятий. Тепер Олька реве. Її, за чутками, ще навесні Сокіл відшив, а тепер і тут невдача. Вони ж у нас з Анісімовою перші красуні факультету, і раптом у такому прольоті.
Кім напружилася, поглядаючи в бік Мальвіна, який зараз сидів у компанії друзів і якоїсь дівчини. Оп-па! Уже в компанії двох дівчат! Їм би ще одну, й буде всім братам по сережках! А так незрозуміло, кому дістанеться увага й головний приз красуні Анісімової — Лису чи Соколу.
Ну а нам тільки й дай язики почухати. Чого ще в буфеті робити-то?
— Цікаво, а чому не показує? — запитала Уляна.
— Не знаю, — знизала плечима Наталка, — начебто вона навчається в іншому місті й дуже зайнята.
— А може, тому, що її й немає зовсім — дівчини? — хмикнула я. Не дуже-то мені сподобалося, що подружка засмутилася. — Чи вона така страшна, що й показати соромно?
— Ти що! Там, за чутками, модель із ногами від вух і зовнішністю, як з обкладинки журналу! — обурилася Крилова моїй невірі. — Грач би Тимофєєвій брехати не стала!
— Грач, може, і ні, а ось Мальвін — запросто.
Уляшка зовсім знітилася, і я погладила її руку.
— Улю, ну перестань. Та хто її бачив? У нього цих дівчат — вагон і маленький візок! Он, як у Льошки твого! Бракувало ще вірити всяким чуткам!
— А раптом він свою дівчину від друзів приховує? Боїться, що відіб’ють? — припустила Наталка.
— Тоді гріш ціна такому боягузу й таким друзям! — відказала я. — І взагалі, знайшли, про кого говорити!
Але коли ми з Улянкою вийшли після занять до зупинки, вона все одно сказала, немов мої слова потребували відповіді.
— Ти ось бурчиш, Фанько, а хлопці, вони всі потайливі. Між іншим, мій Льошка досі не знає, що ти в Сокола живеш.
— Як це? — я здивувалася. Уже хто-хто, а Лис була впевнена, що в курсі нашої оборудки із Сокольським.
— А ось так! Сьогодні вранці запитав у мене, як у тебе справи й чи знайшла ти гуртожиток. А ще — чи не сильно тобі від Сокола дісталося? Добре, що я здогадалася збрехати. Тож Артем навіть із друзями не дуже-то відвертий.
— Кім, так це ж зовсім інше! — розвела я руками. Невже Улянці не зрозуміло? — Це він не мене приховує, а на себе коханого і вільного не хоче тінь кидати! Я взагалі дивлюся, він себе не соколом, а орлом вважає. А так — чхати хотів, я йому допомагаю чи хтось інший, аби досягти мети. Тому й мовчить, що неважливо. А Мальвін придумав зручну відмовку для дурних дівчат і користується. Однаково ж клюють. Я взагалі не розумію ці ігри-загадки. Що це за хлопець, який за спиною своєї дівчини дивиться на іншу? Або ховає. Або взагалі — соромиться. — І начебто стара образа, а серце все одно боляче стиснулося. — Як на мене, так це остання справа! А отже, і не кохання зовсім!
Ну ось, скільки разів обіцяла собі мовчати, а знову розійшлася. І настрій остаточно опустився за позначку «до дідька лисого». Так і розійшлися з Улянкою до понеділка — кожен із думками про своє, а я поїхала на роботу. Якось незручно було до Сокола на квартиру заїжджати, щоби перевдягтися і поїсти, вирішила терпіти до сну. Поїздку ж додому через колишнього я відклала на ранок, попереду на мене чекав довгий п’ятничний вечір, коли бар гудів і оживав як ніколи, і я твердо знала, що Тимуру моя допомога не буде зайвою.