Глава 2, частина 1

Остання пара в нас з Улянкою проходила в різних аудиторіях, мені не хотілося бентежити подругу, і, щойно викладач закінчив лекцію, я вийшла з корпусу й поспішила до зупинки. Сіла в автобус, проїхала два квартали й зійшла, щоби пішки попрямувати до кав’ярні, у якій працювала вечорами.

Моя зміна починалася за дві години, зазвичай я встигала заїхати додому й переодягнутися, але сьогодні пішла прямо до кафе, сподіваючись, що Тимуру пара зайвих рук не завадить. А там видно буде, що далі робити й де спати. Ось випровадимо останніх відвідувачів, і заночую на лавочці в підсобці, якщо господар не прожене. Ну а якщо прожене, робити нічого, поплетуся, як усі безхатченки, на вокзал. Якраз за вечір і зароблю собі на місце у VIP-залі очікування. Три ха-ха.

Працювала я в спортивному кафе-барі «Маракана», розташованому в центральній частині міста, названому так на честь найвідомішого футбольного стадіону Бразилії й всієї Південної Америки, де відбулося багато пам’ятних матчів і світових першостей в історії спорту. Господар кав’ярні — Тимур, доволі молодий ще хлопець, виявився затятим фанатом футболу, і за рік роботи в кав’ярні під його керівництвом, обслуговуючи клієнтів під час матчів, слухаючи у пів вуха їхні не надто тверезі розмови, я встигла так багато дізнатися про футбол (як для простої дівчини), що тепер запросто могла кожному допитливому пояснити, що ж таке офсайд. На пальцях, звісно, пояснити, але сам факт!

На повній ставці в кафе працювали позмінно два офіціанти, кухар (на легкі закуски), бармен, охоронець і посудомийка. Заробляли хлопці непогано, бар користувався помітною популярністю серед молоді та старших компаній, розширювати штат ніхто не погоджувався через любов до своїх кровних, і моє завдання бідної студентки полягало в забезпеченні цих жаднюг зайвою парою робочих рук. Коли потрібно, я могла і столики обслужити, і посуд помити, і столи витерти. Подумаєш, аби платили. Господар розраховувався готівкою після кожного виходу на мої пів зміни, мене це влаштовувало, і виходити я намагалася частіше.

Уляшка не збрехала, до принцеси данської мені було, як до місяця, і три копійки заробітку до трьох копійок стипендії давали змогу почуватися майже вільною людиною. Як там в одному фільмі казала героїня: «Хочу — халву їм, хочу — пряники»? Так от, ні те, ні інше я не любила, а ось від шоколадки відмовитися не могла.

Раз столик. Два столики. Три…

У кафе було не дуже багато відвідувачів, я якраз закінчила обслуговувати молоду пару, коли в кишені відгукнувся телефон.

— Алло? — Дзвінок був із невідомого номера, тільки тому я натиснула кнопку «прийняти» й піднесла телефон до вуха.

— Привіт, Фаню. Це я.

Голос був мені знайомий, і тут же захотілося відключитися. Хлопець це відчув, бо майже вигукнув.

— Зачекай, Анфісо! Будь ласка!

— Чого тобі?

— Ми давно не говорили по-справжньому.

— І?

— Цими вихідними хочу з’їздити додому — поїхали разом?

Що?! Чорт! Захотілося завити: ну що за день! Я абсолютно точно на вихідні збиралася до батьків. Як же так? Ось же закон підлості! Тільки колишнього мені в дорозі й бракувало! А якщо ще врахувати, що він мій сусід…

— Ні.

— Ну, Фаню, перестань. Скільки можна дутися, як маленька.

— Скільки потрібно, стільки й можна.

— Ми ж уже говорили, сонечко. Я тобі стільки разів пояснював, що стосунки під час навчання в університеті — для мене нічого не значать! Пам’ятаєш, як у хіпі? Це час свободи, дитинко! Ніхто нікому не винен, живемо один раз! Навчання закінчиться, і ми знову будемо разом, обіцяю. Я легко закреслю минуле.

До чого ж не хотілося з ним говорити.

— Та мені фіолетово — значать чи ні. Я тобі повторю, мені не важко: між нами давно все закінчилося. Твоє особисте життя мене більше не цікавить і не стосується жодним боком. Відчепись, га?

Як завжди, він вирішив звинуватити мене. Нічого нового. Навіть голос зазвучав з образою.