Глава 3, частина 3
Але щойно спустилася донизу, прошмигнула зайцем під вікном Мюллера Петрівни й зупинилася біля торця будинку, щоб увімкнути телефон і зателефонувати Улянці — мовляв, жива, подружко, усі діла (сподіваючись на ті самі два відсотки заряду батареї, які мають звичай дивовижним чином матеріалізуватися за ніч), як телефон одразу ж відгукнувся вхідним дзвінком.
— С-сокольський? — невже передумав?
— Забув сказати, Чиже. Здається, ти не помітила. Квартира в мене однокімнатна, тож врахуй — я сплю у своєму ліжку, а ти — на підлозі. І це не обговорюється!
Усе. Відбій.
— Як однокімнатна? Чому однокімнатна? Почекай, а як же… — але, звісно, Сокольський уже повісив слухавку, а слідом і екран телефону згас, цього разу остаточно затих у руці.
От же га-ад. Тобто гадство. Справжня засідка! Адже і справді не помітила. Бігати-то я квартирою бігала, то це ж прицільно й без наміру розглянути чужу житлоплощу на предмет можливого проживання. Але не встигла я повісити ніс, як раптом згадала про затишний диванчик на кухні у квартирі хлопця — той самий, що начебто як куточок. Маленький, звісно, і напевно не розкладний, але, коли є бажання, на ньому цілком можна вміститися і переночувати — не така вже я і велика. Та й узагалі, чого це тут розкисла, як торішній сніг? Сокольський мені сам зателефонував? Сам. Не передумав? Ні. Значить, у мене в цьому дні є дах над головою, найкраща у світі подруга, улюблений університет і навіть робота! Ого! Та життя моє взагалі гарне! Йухху!
Ой, автобус! Здається, мій! Точно мій!
— Е-е-ей! Стійте! — Я сунула сумку під пахву і припустила до зупинки. З розбігу вийшло хвацько застрибнути на сходинку. Ось це я везуча!
Прошмигнула в напівпорожній салон і сіла собі королівною на високе сидіння біля віконця. На думку одразу ж спала стара пісенька, розіграна колись у дитинстві на шкільному святі: «Усе гаразд, чарівніша маркізо. Усе гаразд… пра-ля-ля-ля…»
Її й співала всю дорогу до університету. Ну а що, скільки можна сумувати? Он, навіть сонечко з-за хмар виглянуло — підтримати потрібний градус настрою. Залишилося тільки голодного черв’ячка в буфеті чаєм із булочкою заморити, придушити пиріжком із капустою, і можна сміливо дивитися в майбутнє!
«Усе гаразд, чарівніша маркізо,
І справи йдуть й життя легке-е…
Немає жодного, ну жодного сюрпризу,
За винятком, но то таке-е…»