Глава 12 - 1 частина

POV Настя

– Сподіваюся, Насте, все було так, як ти кажеш. Інакше, дівчинко, я не пробачу собі, і справа зовсім не в Гриші.

Галина Юріївна, так і не доторкнувшись до чашки кави, закурила. Чортихнулась на себе: мовляв, сама винна в тому, що трапилося, і загасила сигарету об попільничку. Я ще ніколи не бачила її такою змарнілою і не знала, що сказати. Сиділа поруч за столом, гріючи руки об чашку з чаєм, намагаючись не зустрічатися з мачухою очима, боячись засмутити її ще більше.

Зараз я ледь чула, про що вона говорила. Суперечливі й дивні почуття, що проникли під шкіру з дотиками зведеного брата, все ще жили в мені, горіли вогнем на щоках, вносячи сум'яття в думки, штовхаючись незрозумілим солодким болем у серці. Я дуже старалася втихомирити їх, але не могла. Згадувала слова Стаса по закінченні бійки й ті, що чула раніше – того ранку, коли він розбудив мене в спальні, – й не могла зрозуміти його. Не могла зрозуміти себе. Того, що поміж нами сталося.

– Розумієш, Насте, – продовжила мачуха, дивлячись на свої, чіпко переплетені, пальці, – я свого сина знаю. Хочу думати, що знаю. Стасько ніколи б не припустився помилки щодо тебе. Не тому, що він у мене аж такий хороший або чесний хлопець, тут я не обманююся, зовсім ні. А тому, що не звик себе обтяжувати. Брати те, що саме не йде до рук. Ще не знає, що не в будь-яку кишеню цими руками залізеш. Є застебнуті наглухо, приховані, ті, що не по твоїх грошах і не по твоїх зубах. Він бере, що дають, а життя йому дає багато, й це баламутить голову. Аби дотягнутися і взяти самому, йому ще треба дорости, заматеріти. Моє щеня нахабне, та ледаче, розпещене. Не знаю, чи розумієш, про що я хочу сказати? Дуже хочеться вірити, дівчинко, що розумієш. Що нічого не приховуєш. Поки що ти для нього за межею дозволеного, і краще мені в це вірити, інакше, поки не виб'ю з сина дурощі, не заспокоюсь.

Навряд чи я здатна була повністю втямити все почуте, та одне знала точно:

– Не треба, Галино Юріївно. Стас, і правда, мене не образив. Я просто злякалася музики і ... і того, що вас не було вдома, тому й подзвонила татові. Дозвольте, я піду?

– Звичайно, йди, Насте, – мачуха тепло посміхнулася, думками заглиблюючись у себе. – Я тут ще посиджу трохи, хоч покурю по-людськи. А то, коли при вас зі Стасько, Гриша лається.

– Добраніч.

– Господи, що за день? На роботі бардак, і вдома. Ти, коли завтра з батьком у лікарню поїдеш, не засмучуй Ніну Іванівну, добре? Не варто їй знати, чим ми тут живемо.

Про це мачусі можна було не турбуватися, але я все ж відповіла, що, звісно, не стану ні про що говорити. Вийшла з кухні й рушила до своєї кімнати (я все частіше думала про спальню зведеного брата, як про свою). Присівши на краєчок зім'ятої кимось постелі, довго сиділа в тиші, затиснувши колінами гарячі долоні, дивлячись перед собою у вікно й розмірковуючи, де ж зараз Стас. Куди втік з дому від материнського гніву, голосно грюкнувши дверима.

Він з'явився несподівано. Просто виник на порозі спальні, увійшовши без стуку, такий же розтріпаний, як тоді, в дверях магазину, в розстебнутій нарозхрист куртці, простоволосий, з блідим від холоду обличчям. Ось тільки погляд його тепер не шукав мене. Зведений брат дивився на мої руки і мовчав. Я теж опустила очі. Це був колишній Стас, я зрозуміла це по його стиснених вустах, а ще по напружених плечах. Нам обом було чого соромитися.

Нарешті, він увійшов і ривком підняв мене з ліжка за лікоть. Тут же, скривившись, відсмикнув руку, ніби торкнувся чогось гидкого. Схопивши подушку за кут, здер з неї наволочку й кинув на підлогу, слідом стягнув простирадло.

– Поміняй білизну, скелетино, бо смердить. І пам'ятай, це моє ліжко, як і все в цій кімнаті, – сказавши це, грюкнув дверима, а мені здалося, що з тим гуркотом щось обірвалося в душі. Ледь сяйнуло й одразу розбилося на скалки – об звично-грубе «скелетина».

Коли я засинала, знову плакала. На цей раз не від страху чи образи, а від того, як боляче щеміло серце і якою самотньою себе почувала.

У вихідні дні я вчила уроки, малювала, намагаючись менше виходити з кімнати, хіба що відвідала з батьком бабусю. Тато поводився як зазвичай і в дорозі здебільшого мовчав: я знала, що йому зі мною не надто цікаво. Зведеного брата не було видно в будинку, й коли батько за вечерею запитав про нього, мачуха відповіла, що син поїхав у місто, до друзів. Гаразд. Я могла видихнути. Вечеря з думкою, що зведений брат ось-ось з'явиться і сяде поряд, – була схожою на тортури. Зараз я б нікому не зізналася, наскільки боялася зустрітися зі Стасом лицем до лиця. Особливо опісля того, як вранці в дверях знайшла записку: «Розкажеш комусь – пошкодуєш!»

 ***

– Насте, привіт! – Дашка, як завжди, рожевощока й бадьора, зустріла мене в роздягальні й повела до класу. Закинувши синє пасмо за вухо, весело повідомила. – Уявляєш, в нашій школі знову надзвичайна ситуація! З глузду з'їхати, ще перший урок не почався, а Маринка Воропаєва вже реве! Дивись, он, утішається біля вікна з подружками.

Бачити блондинку в сльозах було незвично, і я запитала:

– Чому? Що трапилося?

– Та в тім-то й справа, що нічого, – пирснувши, Дашка, знизала плечима. – Нічого такого, чого не можна було передбачити! Лєнка Полозова з 11-го «В» розповіла по секрету Дінці Губенко, кращій подрузі Маринки, що зустрічається з павичем. У Лєнки з Воропаєвою свої рахунки, ще від зимового балу, ото й відігралася з раннього ранку, аби Маринці день зіпсувати. Відомо, за ким вона сохне з першого класу.

– За ким? – я сьогодні проспала, поспішала до школи, тому не відразу була готова засвоїти інформацію. Поставивши шкільний рюкзак, взялася діставати підручники.

– Так по Фролову ж, по цьому бабієві! Дінка повідомила, що в п'ятницю Лєнка була на вечірці – у Фрола вдома, й цілувалася з ним, а Маринка ну ревіти. Ну, хіба не дурепа? Можна подумати, що павич, подібний цьому, здатний на почуття! Подумаєш, спортзал!

Вислизнувши, підручник голосно впав на підлогу. Нахилившись, я не змогла його підняти, бо рука раптово ослабла.

– Ось побачиш, не буде він з Полозовою зустрічатися. І з Маринкою не буде. Мені Петька говорив, що Фрол і Воропаєв із хлопцями з універу труться, а в тих дівчата цікавіші за наших. От що, Насте, я б Маринці навіть поспівчувала, чесне слово, якби вона добрішою була. А так, анітрохи не жаль. Коли в дев'ятому класі Борька Брагін подарував коробку цукерок на Восьме березня, для неї то була червива фігня за три копійки. Висипала у відро для сміття. А про те, що Борька, на противагу нам, найрозумніший, живе удвох з мамою і все життя списувати дає, вона чомусь забула.

Нарешті, я підняла з підлоги підручник і сіла за парту. Неслухняними руками дістала з сумки зошит і ручку. Розкрила книгу на потрібній сторінці і, поки в клас не зайшов учитель, збиралася ще раз пробігтися очима по пройденому параграфу.

«Він бабій», – сказала Дашка, але це слово мені мало про що говорило. Не зі мною Стас привселюдно цілувався в спортзалі й не мене запрошував до вечірки. Але, на відміну від тієї дівчини з 11-го «В», й на відміну від Маринки, зведений брат моїм ніколи не був. То чому ж я щосили стримую хвилювання й готова розревтися? Може, тому, що й досі місце на шиї, що Стас торкав губами, все ще горіло, а в серці оселилася незрозуміла туга?

«Я ненавиджу тебе, скелетино. Ненавиджу! Завжди пам'ятай про це ».

Йому не варто було попереджати мене запискою. Я б і так нікому не наважилась розповісти про те, що трапилося. Що стосувалося лише нас двох і чого ми обоє, мабуть, не могли пояснити.

– Мені здається, Борька дуже добра людина, – відповіла подрузі, відчуваючи, як холодіють пальці, а букви зливаються в нерозбірливий рядок. – Йому, напевно, було так само боляче, як зараз Маринці. Я б ніколи не змогла так з ним вчинити.

– Ось і я про те! – Дашка влаштувалася поруч і завозилася з рюкзаком, поглядаючи на вхідні двері в очікуванні Петьки Збруєва. Зі сварки з ним починався кожен її день. – Торжество справедливості повною мірою! То чого ж ревти?

– Кажу тобі, Насте: війна тільки починається, – продовжила розмову пізніше, по дорозі в їдальню. – Попереду голосування і «Зимовий бал», торішня королева Воропаєвій так просто корону не віддасть, і боротьба за павича – товстий натяк блідої немочі триматися подалі. А що королем знову виберуть Фролова, я й не сумніваюся! Коли пригадати, як минулого року Фрол з друзями швидко змилися з заходу, – йому наші шкільні ігри до лампочки! Краще б уже Борьку Брагіна королем обрали, чесне слово! Він на міських олімпіадах, за честь школи, мізки надриває, це не просто пустоголовий красунчик, як дехто!

Із розмови з Галиною Юріївною я дізналася, що з навчанням у Стаса все в порядку, і що між сином і матір'ю існував негласний договір щодо особистого простору, грошей та іншого, тому обережно заперечила подрузі:

– Фролов гарно вчиться. Я чула, як тренер з баскетболу про це говорив.

І почервоніла під зацікавленим поглядом подруги.

– Ну, не знаю, – повела плечем Дашка. – Може, й гарно. Та, все одно, олень! – зітхнувши, резюмувала вона й кинулася до нашого столика.

В їдальні було гамірно і пахло їжею. А Петька Збруєв проспав, прийшовши до школи на другий урок, і йому добряче дісталося від викладача. За запізнення хлопцеві належало прибрати за однокласниками на столах, і Петька відверто сумував, вислуховуючи дружні насмішки і терплячи кпини. Сьогодні він не обзивав білкою свою подругу Кузнецову, просячи дати йому горішків. Лиш мовчки переглядався з нею, жуючи відбивну та запиваючи компотом.

– Подумаєш, стіл ганчіркою витерти. Що тут такого? – обурювалася Дашка. – А Петька дурень, якщо цього не розуміє.

Справді, нічого такого. В моїй колишній школі ми так і робили, чергуючи класами. Але це нова школа, платна, зі своїми правилами, тут вистачало працівників для обслуговування дітей з багатих родин. Я тільки-но хотіла запропонувати Дашці залишитися й допомогти Петькові з прибиранням, як відчула на собі чиїсь важкі очі. Не піднімаючи голови, знала, чиї вони.

Секунда оглушливої тиші, за яку я встигла повернутися в той вечір, коли зведений брат знайшов мене, і серце забилося знову.

Стас увійшов до їдальні не один. Сів з друзями за столик, з’явою змусивши залу помітно вщухнути. Одна з старшокласниць, красива чорнява дівчина – та сама Лєнка з вечірки, зрозуміла я, – поставивши піднос на стіл, опустилася поруч зі Стасом, і він тут же впевненим ледачим жестом обійняв її, хихотливу й задоволену, за плечі. Продовжуючи дивитися мені в очі, схилив до неї голову й поцілував у шию ...

Ось бачиш, ти така ж, як усі. Дурна зведена сестра.

Мою свідомість освітив спалах болю і сорому. Я спізнала почуття, що вкололо серце, і злякалася. Я не мала відчувати ревнощі, я не мала ніякого права на це доросле почуття, і все ж зараз, у цій їдальні, не тільки Маринці коштувало зусиль не показати хвилювання і не дати волю сльозам. Сховавши очі в тарілку, я відчайдушно намагалася впоратись із собою, мріючи осліпнути і оглухнути, лиш би не бачити зведеного брата й не чути дзвінкий дівочий голос, що вкотре повторює його ім'я.

– То не образишся, Насте, якщо я сама?

– Що? – здається, я не розчула слова Дашки. Подруга виглядала трохи збентеженою, і я підняла неуважно очі. – Що ти сама, Дашо?

– Ну, залишуся допомогти Петькові з прибиранням? – сказала вона якось ніяково. – Не образишся?

Ні, я не образилася. Зараз я тільки рада втекти з їдальні, або й зовсім зі школи, якби могла. Можливо, я б так і зробила, квапливо йдучи по довгому коридору, спускаючись по сходах, коли б чиясь рука несподівано не зупинила мене.

– Настя? Привіт!

Це був Сергій Воропаєв, друг Стаса і брат Маринки. Я здивовано дивилася на блондина.

– П-привіт.

Він широко посміхнувся, оголивши ряд білих зубів. Притулився до стіни, стоячи на сходинку нижче, перегороджуючи мені шлях.

– Куди біжиш? Чи від кого? – запитав, немов у воду дивився. – Часом не мене шукаєш?

– Ні, не тебе, – відповіла я і раптом зрозуміла, що він просто жартує. Зніяковівши, постаралася усміхнутися у відповідь. – Просто хотіла спуститися в хол, дещо забула в роздягальні. Вибач ...

Зробила крок в сторону, збираючись його обійти, аж тут пальці Сергія знову обхопили моє зап'ястя.

– Послухай, Насте...

– Так.

Хлопець прогнав з обличчя посмішку і тепер дивився на мене серйозно.

– Ти коли-небудь буваєш одна? В сенсі... погуляти по місту, сходити в кіно? Батько ж тобі не забороняє?

Остання моя прогулянка по місту закінчилася не надто добре, і я навіть насупилася, згадуючи пізній зимовий вечір, холод і паніку, що охопила мене, коли я зрозуміла, що загубилася.

– Не забороняє. Але мені не дуже подобається гуляти. Я ще місто не дуже знаю.

– Жаль, – сумно відповів блондин. – Жаль, що не подобається. Якщо хочеш, я показав би тобі парочку цікавих місць. Тут, поблизу, є каток і кінотеатр. Я почекаю тебе після уроків, можна? Ми могли б сходити у кіно.

Симпатичний хлопець, і з настроєм все гаразд, та хіба це мені допоможе. І пальці, що не відпускали руку, м'яко погладжуючи зап'ястя, дивно напружували. Так само, як і блакитні очі, що дивилися на мене. Вони були такі ж сміливі й недобрі, як у мого зведеного брата.

На мить здалося, що бачу холодні й сірі очі Стаса. Темні, як вир, і так само небезпечно ваблять.