Глава 12 - 2 частина

– Н-ні, не впевнена, що хочу, Сергію. Вибач.

– Жаль, – хлопець невесело смикнув куточком губ. Озирнувшись, запустив п’ятірню у своє біляве волосся, відкидаючи пасма з чола. Цей простий рух – трохи засмиканий і нерішучий – знову нагадав про зведеного брата, і я мимоволі відступила. Останнім часом я дуже багато про нього думала. Воропаєв щодо цього озвучив здогад. – Це через Стаса, так? Через нього не йдеш зі мною на прогулянку? Ми не скажемо Фролу, він і не знатиме… Насте, я ж не так багато прошу. Всього лише прогулянка до кіно двох друзів, і більше нічого.

Блондин Воропаєв дивився на мене, продовжуючи вивчати обличчя й бентежачи пильним поглядом. Після сказаного посміхнувся, впевнений, що не відмовлю. Тримав моє зап'ястя в долоні, не маючи наміру відпускати, знаючи, що цим непроханим дотиком тривожить мене. Я вже встигла зрозуміти, що в цій школі серед дівчат не прийнято відмовляти таким, як він. Мій друг Єгор сказав би, що Сергій мажор, пихатий, самовдоволений індик, і я б з ним погодилася. Хоча значення слова «мажор» змогла усвідомити тільки зараз.

Я не хотіла йти з ним з багатьох причин. Я погано його знала, до того ж він був кращим другом зведеного брата й міг просто потішатися з мене. Я його бачила в частих обіймах інших дівчат і не почувалася впевнено, перебуваючи поруч. Ні, мені безумовно варто триматися від Сергія Воропаєва подалі.

Продзвенів дзвінок, і я озирнулася. Хотіла втекти, зрадівши, що можу тепер обірвати розмову, але хлопець знову не відпустив мене. Несподівано я усвідомила, що на сходах ми залишились удвох.

– Насте? Я досі чекаю.

Серце калатало переляканою птахою: було страшно запізнитись на урок, і страшно залишитися. Я постаралася взяти себе в руки і відповісти якомога спокійніше.

– Я не знаю, чи є Стасу до цього справа. Думаю, ні. Але я точно знаю, що йому не сподобається, якщо стану спілкуватися з його кращим другом. І... я зовсім тебе не знаю, Сергію.

– А що, я такий страшний? Несимпатичний? Чи не подобаюся тобі? – блондин грайливо повів темною бровою.

– Н-не впевнена, – хитнула я головою.

– Зовсім-зовсім не подобаюся?

Мені не хотілося жартувати з ним і дуже не подобалося перебувати наодинці.

– Будь ласка, відпусти. Мені потрібно на урок.

– Нічого. Скажеш, що ходила до медсестри. У вас, у дівчат, бувають же ці, як їх… важкі дні, – знайшовся Сергій. – Ніхто тобі й слова не скаже, можеш повірити, доведено досвідом.

Це було занадто, і щоки стали червоними. Ніколи, з жодним із хлопчаків я не торкалася, так запросто, подібної теми в розмові.

Здається, Воропаєв зрозумів, що перегнув з порадою. Розгублено закопиливши губу, зігнав з обличчя посмішку.

– Ну, вибач, Насте, невдалий вийшов жарт. Я теж хвилююся, можеш повірити. Не щодня ж стою тут, призначаючи побачення, мов дурень. Не бійся, відпущу тебе, просто зрозуміти хочу.

– Що саме? – це було непросто, але я намагалася дивитися йому в очі. – Ти ж мене майже не знаєш!

– Не знаю, і що? Ти мені подобаєшся, і цього достатньо. Дивно інше: чому подобаєшся? Що в тобі є такого особливого, Насте? Я ж бачив тебе в перший день, ну, тоді, коли ви удвох з батьком приїхали в будинок мачухи. Я пам'ятаю, якою заляканою і жалюгідною ти була, у своєму смішному вбранні ... Здогадався, наскільки Стасу твій приїзд поперек горла, бо він мій кращий друг ...

Я більше не могла на нього дивитися й опустила очі, відчуваючи, як тремтіння підбирається до губів. Боячись розплакатися, закусила їх сильно-сильно.

Сергій якийсь час мовчав, як і я, але відпускати мене, як і раніше, не поспішав.

– Я тобі зовсім не подобаюся, так, провінційна дівчинко? – запитав, і на його обличчі з'явилася недобра посмішка. – А я ж міг запросити будь-яку іншу, не тебе? Невже мій вибір тобі ні про що не говорить?

Не говорить. Не може сказати. Я просто не розуміла цього хлопця.

– Будь ласка, в мене урок ...

– Я чекатиму на тебе після уроків за школою, біля перехрестя. Пообіцяй, що прийдеш.

– Я не знаю ... не зможу. Мені треба додому.

– Тоді і я не знаю, чи мовчатиму про те, яка ти. Хто ти і звідки взялася!

Я зиркнула на нього, й він замовк. Заковтнувши комок, ніби знічев’я, закінчив розмову:

– Маринка не скаже, поки цього хотітиме Фрол, вона схиблена на ньому, а ось я ... Упс, можу і проговоритися. Й тоді, повір, твоє спокійне шкільне життя тут же закінчиться. Дівчата не пробачать бідності й того, що ти спиш в кімнаті Стаса. Надто коли дізнаються, як він тебе ненавидить. Так, я знаю, що це так, чув від нього.

Спочатку зведений брат, тепер його кращий друг. Цей світ, в якому жив мій батько, в якому жили обидва хлопці, продовжував дивувати жорстокістю. Які ігри будуть вигадані завтра? Й наскільки болючіше в цьому завтра вони мене поранять?

Звичайно, я не сподівалася, що Стас приховає від друга своє ставлення до зведеної сестри, що склалося з нашої першої зустрічі. Та тепер я й на йоту не збиралась вірити Сергію. Не знаю, хто йому насправді подобався, але точно не я. А ще ... В мене є Дашка, а разом з нею й Петька Збруєв. Хотілося б вірити, що нові друзі не відвернуться, навіть дізнавшись, в яких смішних пальті й шапці я з’явилась у їхньому гарному й великому місті.

Мені все-таки вдалося звільнити руку. Я притиснула її до себе, опустивши погляд на груди хлопця. Не хотілося на нього дивитися.

– Роби, як хочеш, Сергію.

– Насте ...

Та я вже позадкувала, піднявшись на одну сходинку.

– Мені все одно. Так, Стас ненавидить мене, твоя сестра ненавидить мене, мабуть, ти теж ненавидиш, якщо тобі подобається зі мною гратися. Не піду я з тобою в кіно, бо ми не друзі й ніколи не будемо: друзів не висміюють і не принижують. Хоч усьому світу можеш розповісти, якою жалюгідною я була. Я не знаю це місто і не хочу знати! Я дуже сподіваюся, що коли-небудь покину його!

Я повернулася, аби втекти, а він легко скочив на сходовий майданчикі загородив шлях, але за руку не взяв.

– Насте, не втікай! – сказав якось хрипло, і ця зупинка стала останньою краплею. Ревнощі, біль, образа – всього цього сьогодні виявилося занадто багато для п'ятнадцятирічної провінційної дівчини. Закривши обличчя долонями, я заплющилась, марно намагаючись стримати сльози. Ось тепер я насправді була жалюгідною.

– Будь ласка, будь ласка, Сергію, йди.

Не знаю, скільки я так простояла, але коли зважилася розплющити очі – Воропаєвв вже не було. На сходах тихо, урок давно почався ... Я не могла в сльозах повернутися в клас.

– Вибачте, можна я у вас посиджу? – спустившись в хол, запитала немолоду жінку-гардеробницю. Зупинилась поруч з її диваном, і та розуміюче кивнула:

– Що, дитино, з уроку вигнали, так? За поведінку? Ну, посидь. Все ж краще, ніж на вулиці курилками шастати.

Вона тримала в руках в'язання і, рахуючи петлі, дивилася в журнал. Я тут же згадала бабусю. Як же мені зараз її не вистачало!

Дашці довелося сказати, що урок провела в медпункті. В прогул подруга не повірила, тому на ходу з'явилася історія про головний біль і нудоту. І диво-таблетку… Як добре, що Кузнецовій зараз не до цього, я б і сама собі не повірила, настільки непереконливо все прозвучало. Петька Збруєв, за допомогу в їдальні, пообіцяв їй дати подивитись якийсь новий фільм, і Дашка весь день без угаву торохтіла, що не терпить бойової фантастики, та коли справа торкнулася принципу, візьме й подивиться. Дарма вона прибиралася, чи що? Тим більше, Петька (по великому секрету) цієї неділі обіцяв прийти до неї додому, щоб налаштувати на комп'ютері якісь нові відео-кодеки. І навіть погрожував запитати на це дозволу її мами: хіба не дурень?

– І, загалом, мені здається, не такий він і бабуїн, яким хоче видаватися. Знаєш, Насте, є в ньому щось людське.

Безумовно, в Петьці багато людського – в цьому легкому, веселому хлопцю, який вибачає подрузі які завгодно колючки. Все це я слухала неуважно, погоджуючись із Дашкою, та думаючи про своє – про те, що трапилося сьогодні в їдальні і там, на сходах. Чому я виявилася слабкою? Чому не могла захиститися? Чому моє серце, що раніше не давалося знати, тепер зажило власним життям, не бажаючи вірити тому, що бачать очі, чують вуха? Як я могла подумати, що в цьому багатолюдному місті буде так само легко, як удома – в тій школі, де є друзі дитинства? Як могла повірити, що зведений брат, за бажанням батька, прийме мене за справжню сестру?.. По приїзді сюди, з усіх моїх очікувань виправдалося лише одне, на яке я не сміла й сподіватися: мачуха тепло прийняла в своєму домі – мене, худу самотню дівчину. Навіть шапка і стоптані чоботи не стали на заваді. І вже точно вона не думала наді мною насміхатися.

Я не могла сьогодні залишитися на тренування по чирлідингу, то ж сказала тренеру, що почуваюся зле і хочу додому. Здається, під кінець уроків так і було. Дашка, пирхнувши в кислі обличчя однокласниць, потопала слідом за мною, навіть не придумавши нічого на своє виправдання. Біля роздягальні я помітила Стаса з найкращим другом та його сестрою, і знову розчервонілась від хвилювання (от тільки не стала дивитися в очі й опускати голову вниз). Я нічого не могла з собою вдіяти: відчувши зведеного брата поруч, моє серце тут же по-зрадницькому забилося: біль у грудях і не думав ущухати.

– Чогось павич посмутнів. Полозова його кинула, чи що? – зауважила подруга. – Оце був би знатний ржач! Зате Маринка Воропаєва, мов китайська ялинка: сяє дешево і яскраво. Якби Фролов зараз дав добро, вже б висіла на ньому зіркою! От цікаво, – Кузнецова задумливо скосила погляд на трійцю, – чим би жила школа, якби не наші олені з мавпами? Скисли б усі від нудьги!.. Гаразд, бувай, Матвєєва, до завтра!

– До завтра, Дашо!

– І скажи вже батькові, нехай купить доньці нормальний телефон. Що він, як жмот! Бо тобі дзвонити – як у рейсу. Так само глухо! І дивись, не розхворійся всерйоз, бо підведемо Альбіночку! У нас виступ на носі, і Зимовий бал!

Мій телефон, і правда, працював ніяк, іноді й відключався, та я нічого не збиралася просити в батька. Без власного комп'ютера, акаунту в соціальних мережах і «Айфона» я здавалася Дашці печерною людиною, що не заважало їй зі мною дружити.

Я сподівалася, що слова Дашки Стас не почув. Я була більш ніж задоволена тим, що маю, й не хотіла нікому нічого доводити й нічого змінювати.

Я натягла шапку, рюкзак, одягла рукавички і вийшла зі школи. Побрела центральною алеєю до проспекту й далі, до зупинки, озираючись навсібіч. У місто повільно, але настирно наближався Новий рік, грудень ставав суворішим, і сніг тепер падав на землю лапатий, важкий, заносячи узбіччя не сніжною колючою крупою, а справжніми м'якими заметами.

Взяти б і очистити серце від важкого смутку, аби стало таким же чистим, світлим і легким, як цей сніг!

Я зупинилася і набрала снігу в долоні. На сонці він іскрився і засліплював білизною. Задерши руки, підкинула пухнастий оберемок, спостерігаючи, якою красивою метелицею сніг опускається під ноги. Поруч засміялися якісь школярі, і я, знітившись, обтрусивши руки, поспішила до автобуса. Ще трохи, й можна буде заховати смуток від усіх у своїй кімнаті!

За день рекламники обклеїли зупинку новорічними афішами, і тепер вона рясніла яскравими запрошеннями на святкові вистави та концерти. Я ледь затрималася біля афіш і, вже сидячи в автобусі, з подивом побачила на зупинці зведеного брата. Стас ніколи не приїздив додому так рано, я знала, що у нього щоденні тренування з баскетболу і, як бурчала мачуха, невідомі справи з друзями. Він майже завжди повертався додому не раніше шести годин вечора ... Я мимоволі затримала на ньому очі, спостерігаючи, як зведений брат входить на задню площадку, кидає сумку на сидіння, опираючись об поручень. Запустивши пальці в засніжені темні пасма, приймає з чола довгий чубчик і дивиться у вікно.

Звичайно, він не підійшов до мене й не гукнув. Ми завжди на людях вели себе так, ніби незнайомі. Ось і зараз, в цьому автобусі, ми знову були чужими – так, наче ніколи не дивилися одне одному в очі, ніколи не торкалися руками й ніколи не відчували тепла наших тіл. Наче в морозний п'ятничний вечір не поспішали знайти одне одного.

Але автобус зупинився в Черехиному, й ми зійшли, все ще залишаючись для інших незнайомцями. Стас всю дорогу до будинку йшов позаду, змушуючи відчувати, як від його погляду в мене слабшають ноги і горить потилиця. І лише біля воріт відібрав ключі з моїх неслухняних рук:

– Давай я сам, скелетино. Вовтузишся тут, неумійко...

Наші руки доторкнулися, і пальці обпекло струмом. Не одразу я побачила ключі, що впали в сніг, а він не одразу їх підібрав. Спочатку були обличчя, погляди й сірий вир очей. Пронизливо гострий, ніби сталь, і в той же час темний, кипучий на дні, немов у тому вирі, глибоко-глибоко, хлюпав біль. Раптом здалося, що йому зараз так само погано, як і мені.

– Настя? Стас? – мачуха щиро здивувалася, побачивши нас на порозі будинку. Вона виглянула з кухні, витираючи руки об фартух, і посміхнулася. Сьогодні батьки приїхали рано, і в будинку смачно пахло: їм подобалося готувати вдвох. – Як чудово, діти, що ви повернулися. І як несподівано, що разом. Батьку, діти вдома, став чайник! – крикнула чоловікові через плече й зауважила синові, що знімав взуття: – Стасько, я давно кажу, щоб ти проводжав Настю зі школи, нема чого з друзями до вечора вештатися. Дивись, яка вона в нас тростиночка-незабудка, ще хто образить…

Ми мовчки роздягалися. Стас більше не дивився на мене, та я могла бачити його плечі: на мить вони завмерли від материнських слів.

– Краще б телефон нормальний купила. Що ви жметеся? Можна подумати, живете з трьох копійок.

Слава богу, що, на відміну від мене, мачуха не зрозуміла, про кого він говорить. Зникла слідом за сином на кухні, торкнувшись губами його холодної з морозу щоки. Відкрила шафу, виставляючи на стіл кухонні прилади.

– Нічого, зі старим походиш. Ще не доріс чужі копійки рахувати. Ось заробиш на новий – купиш, а до тих пір і не мрій!

– М-м-м ... Що тут у вас із батею? Пахне смачно.

– У нас тут печеня і шоколадно-ванільний кекс з мигдалем. Пробуємо в домашніх умовах рецепт нашої пекарні. Насте, дівчинко, чого стоїш? – гукнула мене мачуха, помітивши, що я забарилася в передпокої. – Мій руки, обідати будемо! Потім переодягнешся, охолоне все!