Глава 14

POV Стас

– Стоп гра! Був удар по руці!

Пролунав суддівський свисток. У стрибку я з роздратуванням відкинув м'яч в сторону, так і не кинувши його в кошик. Повернувшись до тренера, відштовхнув Воропаєва, який встав на шляху.

– Фол у нападі! Технічний фол! Ще один штрафний, Фролов, і я тебе к чортовій матері викину з гри! Дискваліфікую до кінця року! Це що за блокування суперника? Що за захоплення м'яча? Ти що, «озвірин» випив? Ти мені, Фролов, характер на полі не показуй! Тут я цар і бог! А ти – командний гравець, ясно?! Не вистачало мені тебе ще на завтрашній грі виховувати!

– Ясно, Марк Степанович.

– Школу зганьбити перед гостями хочеш? Зарубати мені чемпіонат області? Так я швидко червону галочку тобі в характеристику впишу! Ти в мене будеш не в баскетбол в університеті грати, а у психолога в кабінеті хрестиком вишивати до посиніння! Геть з поля, Фролов! Усі по домівках! Відпочивати, і щоб завтра мені виклалися по повній! Не те я вам швидко гайки на шиях загвинчу!

Я стягнув футболку через голову, вийшов зі спортзалу і попрямував до роздягальні. Ігноруючи окрики хлопців і здивовані зітхання дівчат, що звично звучали з балкона, жбурнув мокру ганчірку геть. К бісу! Зараз мені хотілося забратися звідси, інакше я більше не зможу стримувати себе в небезпечній близькості від Воропаєва. Що б не прийшло сьогодні в дурисвітську голову колись кращого друга, даремно той вирішує зі мною гратися. Напруження поміж нами й так небезпечно дзвеніло натягнутим нервом, що не може тривати вічно.

Він розмовляв зі скелетиною. Розмовляв! У той час, як я попереджав його триматись від дівчини подалі. Тримав за руку. Чорт! Долоня сама собою стиснулася в кулак і врізалася в металеві дверцята шафки. Ще раз вкарбувалась у метал, вже сильніше, остаточно деформуючи сталеву поверхню і фарбуючи її в червоне. Натягнута на кісточках шкіра тріснула, в пальцях скипів біль, і я гучно видихнув, закриваючи очі. Обіцяючи собі, що пройде зовсім мало часу й Сірий розплатиться за свою поведінку сповна.

А зараз пора забиратися звідси, поки я ще можу себе контролювати.

Рудий відповів на дзвінок відразу. Здивувався, але телефон таки дав – телефон подруги, яка була з ним в Черехиному, на вечірці, а перед тим, на його дачі, й мене обдарувала своєю увагою. Ще й порадив «не борзіти», пам'ятаючи, хто кому винен. А ще не бути сволотою й купити дівчині щось солодке та сигарети. К бісу! Наче мені було до того.

Подруга жила в гуртожитку, впізнала і прийняла мене відразу. Я знав, що передо мною офіціантка з бару, та, все одно, не слухав її виправдань, коли, сміючись і розповідаючи про перебування з хліба на воду, вона видобувала купюру з моїх, задерев'янілих від її погляду, пальців. «Ось, візьми на сигарети, а ще купи собі щось», – сказав я. Відразу перейшла до справи, розуміючи, що мені від неї потрібно. Не вимагаючи уваги й ніжності, в цій низькій, байдужій грі повела сама. Опісля спробувала напоїти чаєм і нагодувати, та я розвернувся й пішов, майже ненавидячи її за доступність. За те, що з нею все було так легко і просто. Вперше відчуваючи себе бридко й гидко – через те, що не зміг отримати бажане. Немов незнайоме почуття, глибоко заховане всередині, позбавило змоги відчути себе живим. Неначе зрадив щось, чому не міг дати назву.

Мій дім у Черехиному стояв незвично темний і тихий. Я знав, що скелетина, коли вдома одна, в холі першого і другого поверхів залишає лампи запаленими – в надії, що тіні від високих і нових стін будинку не вкрадуть її в батька. Боягузка. Зараз же вікна були темними. Лише на кухні горіло світло.

– Вже повернувся? – вітчим зустрів мене привітно, помішуючи дерев'яною лопаткою майбутню вечерю. Я не переставав дивуватися, як легко виходить у матері керувати своїм чоловіком. Втім, здається, він сам був не проти. Хто їх знає… Але саме з появою Баті в наш із матір'ю дім прийшов затишок і відчуття повної сім'ї. Дорослішаючи, я все більше хотів свободи, але все ще потребував цього почуття рідної домівки. – Щось пізно ти.

Я кинув сумку в куток, сів на стілець, витягнувши ноги перед собою. Взявши зі столу хліб, рвонув зубами кірку. Мовчки прожував і тільки опісля відповів.

– Та як завжди. Школа, тренування. Потусили в місті з хлопцями. Та нормально все, Батю. Що готуєш?

– Картоплю смажу, ти як? Їстимеш? Щось вигадувати настрою немає. В холодильнику сир, шинка. Обійдемося простим сьогодні.

– Годиться. Пахне апетитно.

Так, вітчим умів готувати, а я був голодний, як звір. І як завжди, відчуваючи голод, згадував скелетину. Мені раптом відчайдушно захотілося побачити її, навіть знаючи, що вона не спуститься вниз. Хіба мати до вечері покличе.

– До речі, Батю, де наш директор? Спить? Знову хлібозавод шикувала в шеренгу?

– Ні. Поїхала в торговий центр, вже скоро повернеться.

– Одна? – щоб я здивувався, то ні, але це було за рамками правил. Мати не терпіла самотності, як і я, то ж і зауважив ліниво. – Це на неї не схоже, та й на тебе також. Батю, не темни.

Вітчим поспішно відвернувся, відійшов від плити. Став до столу, аби нашаткувати цибулю. Застукав ножем по дошці.

– Ні, не одна, з Настею.

– А-а, – це вже було цікавіше.

– За сукнею поїхали. У вас, у школі, ніби свято намічається, ось Галя й вирішила ...

– Ясно.

– Стас, – на порозі кухні голос вітчима зупинив мене, – сподіваюся, ти ж не проти?

Чорт! І чому таке винувате обличчя? Його ж дочка! Смішний… Хто, як не він, повинен дбати про її лахи.

– Про що ти? – врешті, не моя це справа. Наскільки це справа його, я зрозумів, ледь побачивши Ельфа вперше.

Та вітчим уже відвернувся. Відійшов до умивальника, відкрив воду, споліскуючи ніж.

– Неважливо. Стас, іди мий руки та приходь, разом чекатимемо на наших жінок.

Не знаю, чи він зрозумів, що саме зараз сказав, але ми раптом попідіймали голови й зустрілися гострими поглядами.

Так, мені слід було помити руки, вітчим мав рацію. І не тільки руки. Я хотів стати під гарячий, що обпалює тіло, душ, аби змити з себе бруд, що майже душив. Подруга Рудого облизала мені всю шию, і не тільки шию, в запалі вміло награної пристрасті, – я був сам собі огидний.

Сходинки скрипнули, я пішов наверх і знову опинився у кімнати скелетини. Зупинився біля дверей, похмуро свердлячи дерево очима. Перелякане обличчя Ельфа поруч з Воропаєвим знову спливло в пам'яті, кип'ятячи кров. Я торкнувся долонею дверей і тут же задихнувся, згадавши її нічну. Теплу, тремтячу... під моїми пальцями таку ніжну, що від одного спогаду про її шкіру знову відчув себе злочинцем.

Проклята зведена сестро, чому, ну чому я не можу викинути тебе з голови! І твої слова про любов до іншого? Навіщо зізналася? Чому не заперечувала? Що тобі вартувало відповісти інакше! Я ж був майже зломлений, майже готовий... Що? На що був готовий?.. Я не знав. Тільки все ще пам'ятав, як у її великих і красивих очах м'яко відбивалося світло зимової ночі, зачаровуючи гнів, що привів мене до неї. Легко вгамовуючи і придушуючи його однією лише дівочою близькістю. Як відкрито вона дивилася на мене, ніби чекала, що я наважуся на щось більше.

Цієї миті вона була всім, чого я хотів. Всім, що мені було потрібно.

Я сам не помітив, як торкнувся її, а опісля відчув практично фізичний біль, коли позбувся тепла її тіла. Слова, що злетіли з губ, ранили в саме серце. Ніколи ще я не відчував себе таким розбитим.

Чорт! Це якась грьобана мана, від якої немає порятунку! Отрута, що проникла під шкіру! Сьогодні я сподівався забути Ельфа – марно. Навіть фізичної розрядки не вистачило, щоб хоч ненадовго звільнитися від думок про неї. Про свою юну й худу зведену сестру, в якій ще так мало від справжньої жінки, але яка, зводячи з розуму, манила мене до себе, як найбажаніший на всьому світі магніт. І за цю слабкість я ще більше зненавидів її. Уникав зустрічі, не бажаючи бачити.

Навіщо? Навіщо вона сюди приїхала? Навіщо з'явилася в моєму житті! До неї все було до дідька легко й просто. Й усе так зрозуміло. А тепер я стояв біля її кімнати, де ще недавно спав сам, як останній дурень, притуливши долоні до стіни, впершись чолом у двері, й розумів: так, я не хотів її бачити, але, напевно, хотів відчувати її. Хотів дуже.

Чорт!

Я увійшов до своєї спальні й упав на ліжко, закривши очі. Вилаявшись вголос, з силою вдарив кулаками по матрацу, женучи думки геть. Поруч зі зведеною сестрою я перетворювався на ганчірку, і мені це зовсім не подобалося.

Ніздрів несподівано торкнувся майже невловимий флер знайомого запаху, тонкий і ніжний, як сама дівчина, і я розсміявся, думаючи, що божеволію. Рвонувши з-під голови подушку, накрив обличчя, заглушаючи власний сміх ... і раптом схопився з ліжка, грюкнувши долонею по вимикачу ...

Ні, я не міг помилитися!

Коли мати з скелетиною повернулися, ми з Батею сиділи в кухні, дивилися по телевізору «Бої без правил» і пили чай. Помітивши мене, дівчина зібралася бігти до себе, нагору, але мати впевнено повела її за собою.

– А ось і ми! Всім привіт! – промовила задоволено й вивантажуючи пакети і важко зітхаючи, опустилась на стілець. Простягши руку, звично потріпала мою маківку. – Як справи у моїх чоловіків? – запитала весело, і я здогадався, що зараз їй це навряд чи по-справжньому цікаво знати.

Пані директорка сяяла, мов начищена копійка, й ми з вітчимом здивовано переглянулися.

Не примушуючи дружину чекати, Батя встав, щоб увімкнути чайник.

– Ну, як пройшов вечір у гонитві за покупками? – запитав він, наповнюючи тарілки вечерею для дружини і дочки, й мати, посміхаючись, підняла палець угору.

– Просто відмінно, Гришо! Не повіриш, виявляється, шопінг – це справжнє полювання! Як чудово, що я не прихильниця подібного виду спорту. Але сьогодні ми з Настею були неповторні й викрали сукню з-під носа в самої зазноби нашого Стаська! То ж ви обидва можете нами пишатися.

– У кого це? – Батя підняв одну брову, але, тут же здогадавшись, задоволено хмикнув: – А-а, ясно. У Воропаєвих, так? І що ж та Віра, отак просто подарувала тобі програш? Це не в її стилі.

– А що їй залишалося робити? Ну, не змагатися ж із самою Галиною Фроловою! Не той гарт і різні вагові категорії. Я була непохитна, мов скеля. І настільки ж упевнена, що нашій дівчинці наряд пасуватиме куди краще, ніж Марині. Ох, Гришо, – зітхнула мати, – бачив би ти, яка в тебе дочка красуня. Я дивилась, як вона приміряє обновку, й дивувалася. Впевнена, через пару років у нашої Насті відбою від женихів не буде. Доведеться рушницю купувати. Я правду кажу, Стасько?

Скелетина зробивши крок від порога, стала під стіною, й весь цей час я не спускав з неї злих очей, намагаючись вгамувати серце, що зайшлося при вигляді зведеної сестри. Неймовірно, але на губах Ельфа витала усмішка, очі світилися, а на щоках грали ледве помітні ямочки. Вона ніяковіла, але виглядала незвично щасливою.

Хитра синьоока проноза! Що тільки на вигляд здавалася несміливою і лагідною! І все ж щось у душі змушувало мене милуватися Ельфом.

Мати очікувала відповідь і, відвертаючись до телевізора, я ліниво знизав плечем.

– Мені все одно, – сказав, змусивши її розсміятися.

– Ну, звісно! Іншого я від тебе, Стасько, й не очікувала! Нічого, – махнула рукою, – ми Насті іншого сторожа з рушницею знайдемо! Небайдужого! – а Батя несподівано напружився.

– Галю, а оце плаття Насті ... Воно дороге? Знаючи, як Віра обіходить свою дочку...

– Красиве, – уникла відповіді мати, спостерігаючи за падчеркою, яка, сполоснувши руки, сідала за стіл. Увійшовши в дім, зведена сестра так жодного разу й не подивилася на мене. – Все інше не важливо.

– Галю, ти не хвилюйся, я тобі все поверну, чуєш! Усе!

– Ай, кинь, Гришо! Хіба справа в грошах? Я Насті теж ніби як не чужа людина, давай не при дітях.

При дітях не стали – сперечатися з матір'ю вітчим ніколи не полюбляв. Але й покупки дивитися не поспішав. Зараз він виглядав таким же напруженим, як я. Шкода, мені страшенно хотілося збентежити скелетину: навряд чи вони з матір'ю вибрали щось, дійсно вартісне, інакше Віра Воропаєва для своєї дочки вирвала б це зубами, або я погано знаю пані директорку, яка ніколи не цікавилася модою. Довкола давно звикли до Маринчиних примх. Напевно, якийсь дитячий садок у рюшах.

– Сіль подай!

– Що? – дівчисько від несподіванки здригнулося. Відірвало очі від тарілки, злякано закліпало. – Т-так, звісно, – й ніяково простягнуло руку.

– І цукор, – мати з Батею розмовляли про щось своє. За останню годину вітчимові двічі телефонували з хлібозаводу: їм завжди було що обговорити.

– Ось, візьми, будь ласка.

– Може, і чаю наллєш, якщо вже ти в нас така добра?

Вертів перед собою ту чашку, з якої вона зазвичай пила, яку необачно забула у мене в кімнаті, і з холодом дивився в сині, широко відкриті очі, сподіваючись, що не доведеться при матері розбити цей столовий предмет.

Не відразу, але скелетина втямила, про що йдеться. Зблідла, змінившись в обличчі, та чай налила. Поставила переді мною паруючу чашку, а перед очима мелькнули тонкі порцелянові пальчики.

Було не під силу більше грати, і я грюкнув дверима кухні.

– Стасько! От же ж, охламон! Ти що собі дозволяєш? Ти з якого ланцюга зірвався? – крикнула мати вслід, але мені було вже байдуже. Все, що я хотів сказати скелетині, я збирався їй сказати наодинці. Й начхати, чи це комусь сподобається!

Я мав рацію в своєму очікуванні, то ж вона недовго залишалася за столом. Подякувавши батькам за вечерю, прошмигнула в двері, прошелестіла тихою ходою по холу, зашкребла, мов миша, сходами. Збилася з кроку, помітивши, наскільки в холі другого поверху темно. Правильно, їй було чого побоюватися в цьому будинку – набагато більше за темряву. На відміну від зведеної сестри, щоб бачити й чекати, її братові світло не потрібне. Втім, зараз я не міг думати ні про що інше – тільки про те, що вона робила у мене в кімнаті.

Дочекавшись на верхньому майданчику, я ступив назустріч худенькій фігурці, що стрибнула на сходинку. Не мав наміру терпіти все те лайно, що кипіло всередині. Завдавали болю думки про зведену сестру, про те, що її волосся, можливо, торкалося моєї подушки. Я сказав зі злістю й роздратуванням, що свербіли сіллю на шкірі. Напівпошепки, так, аби слова прозвучали для нас двох.

– Жаль, скелетино, що ти вирішила прийти в цю кімнату, коли не було мене. Я б знайшов, що тобі показати. Ну, то як? Знайшла те, за чим приходила? Переконалася, наскільки затишніше влаштувалася? Моя мати щедро розстаралася для бідної родички! Чого ти хотіла?! Чого, відповідай!

– Н-нічого, – вона, охнувши, тут же відступила назад, маючи намір утекти, але пізно, я вже спіймав її. Смикнув до себе, ледве встигнувши утримати від падіння.

– Що ти робила в мене у спальні?! У мене в ліжку?! Я знаю, ти там була. Була!

Руки вп'ялися у щуплі плечі й притиснули дівчину до стіни. Я й не помітив, як схилив голову до скелетини, обхопив пальцями її відточене підборіддя, піднімаючи обличчя назустріч своєму лихому погляду. Прошепотів хрипко, ловлячи скупе світло в блискові її очей. Обдаючи рваним диханням ніжну щоку.

– Не смій сюди більше заходити, зрозуміло?! Й не смій торкатися моїх особистих речей. Не смій це робити, коли я відсутній. Ніколи!

– Я випадково, чесне слово. Не знаю, чому увійшла. Б-будь ласка, Стас, відпусти мене.

Але, навіть побачивши переляк в її очах, я не міг уже зупинитися.

– І ніколи... Ніколи не смій розмовляти з Воропаєвим, чуєш? Інакше я за себе не відповідаю, й ви поплатитеся. Обидва! Ти не його! Не його, запам'ятай!

POV Настя

Я вже відповіла Стасові: «Так», – а він, все одно, не відпускав мене. Продовжував притискати до стіни, притулившись грудьми, важко дихаючи, але більше не стискаючи обличчя. Рука звільнила моє підборіддя, завмерла... і раптом погладила щоку – несподівано бережно й обережно. Великий палець, торкнувшись губ, повільно обвів їх, розкриваючи...

– Ельф ...

Інша долоня зведеного брата піднялася з плеча на шию, забралась у волосся ... Сплутавши його з якимось злим відчаєм, вона повільно поповзла по спині вниз, зупинившись на талії. Напружилася, притягаючи мене до хлопця ще ближче.

– Ельф, не муч мене, я втомився.

Менше всього на світі я хотіла зробити Стасу боляче. Я боялася й не розуміла його. Сумувала за ним і хотіла втекти. А серце калатало, калатало, калатало, як перелякане ... І по-зрадницькому билася жилка на скроні, зустрічаючи прискореним пульсом його дихання, що обпікало шкіру.

– Скажи мені зараз. Просто скажи.

– Що?

– Що я потрібен тобі. Тільки я і ніхто більше.

Він був божевільним, мій зведений брат, і зараз стояв близько, як ніколи. Я могла відчувати його тіло: сильне, міцне й таке гаряче. Він жадібно обвивав мене, позбавивши можливості рухатися, але, закинувши голову, я могла бачити його очі. Ледь помітні в темряві холу, вони дивилися на мої губи.

– Я тебе не розумію, Стас. Ти сказав, що ненавидиш. Що не дозволяєш торкатися ... Не розумію, чого ти хочеш?

– Хочу. Так, я хочу, Ельф, та краще тобі не знати, що саме. І це болюче лайно – ось так хотіти. Ти, як рана, що мучить мене, ятрить і не загоюється. З іншими загоїти не виходить. І страшно, бо якщо почну, вже навряд чи зможу зупинитися.

Я здригнулася і прискорено задихала, відчувши його пальці: ковзнувши під светр, вони лягли на живіт. Погладивши шкіру, несміливо поповзли вище. Красиве обличчя з рваним чубчиком схилилося, і губи зведеного брата майже торкнулися моїх.

– Як же чудово ти пахнеш, Ельф. Молоком і ніжністю, забійне поєднання.

– Стас ...

– О, чо-орт.

Він чортихнувся, але руку прибрав. Повернувши долоню на щоку, знову м'яко обвів пальцем контур моїх губ.

– Не бійся, я знаю, що рано. Знаю, та відчуваю, як бажання вбиває мене. І це по-справжньому паскудно, що ти поруч! Рудий мав рацію! Кожен раз мав довбану рацію! Краще б ти щезла звідси к чортовій матері! Або ніколи б не приїжджала!

Він несподівано відпустив мене і відступив, тихо і зло сміючись. Крізь рваний чубчик блиснули холодом сталеві очі, а білозубий рот вишкірився в кривій посмішці.

– Стас, припини. Будь ласка.

– Що, попалася, сестричко? Як дешева рибка в солону юшку. Дурна, довірлива скелетина! Малолітня дурепа! Ти ж не думаєш, що насправді могла мені сподобатися? Худа дівчина з Далекого Яру, у якої і грудей-то немає? І Воропаєву так само! Тримайся від нас подалі, і будеш цілою! Зрозуміла?

Я не стала далі слухати і не могла на нього дивитися. Слова вдарили в мене, немов відро крижаної води з колючим льодяним кришивом, ледь не зупинили серце. Відірвавши плечі від стіни, я, похитуючись, попрямувала до своєї кімнати.

– Стій, Ельф! – пальці Стаса ковзнули по руці, але пізно: зірвавшись з місця, я вже зникла в кімнаті, залишивши його за дверима. Привалившись спиною до дверної стулки, міцно заплющила очі, які, вже звично защипало від сліз: більше я через нього не розплачуся!

– Іди, Стас! Іди, чуєш! Інакше я закричу!

Але він стояв, і я відчувала його кожною клітинкою тіла, ніби нічого нас не розділяло. Провів розкритою долонею по дверях, неголосно стукнув в стіну кулаком.

– Краще так, Ельф, повір. Чорт!

– Іди!

– І замкни двері, якщо не хочеш сюрпризів.

Сюрпризів я не хотіла, сьогодні у мене їх і так виявилося більш ніж достатньо, тому тут же послухалася поради зведеного брата.

Ще довго за стіною грала музика, чулися кроки, а я все лежала й дивилася в нічне вікно на зимове небо, розмірковуючи про те, яким різноманітним на події може бути звичайний день провінційної дівчини, і якими жорстокими – люди. Слова Стаса все ще звучали в голові, душа завмирала від гострої образи, а серце, все одно, не хотіло чути.

Ну, чому, чому, чому ?!