Глава 5

– Не хвилюйся, Насте. Я розумію, десятий клас – не перший, у новий колектив підліткові влитися непросто, тим більше показати себе в навчанні, але ти дівчинка розумна, спокійна, я вірю, що в тебе все вийде. Школа досить привілейована, успішна. Свого часу я найретельніше відстежила статистику вступу випускників до престижних вишів, вивчила рекомендації, то ж не переживай, там тобі забезпечена максимально гідна освіта.

– Дякую.

– З викладачами ми з Гришою поговорили, якщо виникне потреба, то в позаурочний час, із деяких предметів зможеш отримати консультації. На жаль, я тебе завтра не проведу, у мене о сьомій рознарядка, одразу по тому – нарада, то ж Стас до школи проведе і все тобі покаже. І додому відвезе, я з ним домовилася. Все зрозуміла?

– Так.

– Добре. А поки біжи одягатися. Маю дві години вільного часу, поки не відключуся на сон. Давай-но з'їздимо в крамницю, купимо все необхідне для навчання. Та й не тільки це, адже в тебе зносилися речі. Гришо, що ти дивишся? Поїхали ...

Мачуха купила мені гарну шкільну форму. Не торгувалася, а як запропонували вибір, взяла краще. І пуховик, і чобітки, і навіть шапку. Дзеркало у братовій шафі було розбите, і я вже годину крутилася біля великого вікна, за яким стояла темрява, по черзі приміряючи обновки і вдивляючись у власне відображення. Раділа, не вірячи своєму щастю. Думаючи, як завтра порадую новиною бабусю. Я б і не помітила його, якби не вогник сигарети, що спалахнув за склом. Там, де поміж дерев стояв і дивився на мене холодним поглядом мій зведений брат Стас.

А вранці, за сніданком, мачуха попрощалася, лишивши нас удвох:

– Все, ми з батьком поїхали. Вам, діти, – вдалого дня. Відвезеш Настю в школу, покажеш дорогу. І дивись мені, Стасько, тільки спробуй начудити. Ти знаєш, у мене розмова коротка. Покараю.

– Та знаю я ...

Мати суворо поводилася з сином, але любила його. Я ловила це почуття в її очах, теплу любов і турботу, притаманну лише матерям. Гордість у погляді на сина і душевне задоволення, що виходить. Виходить ростити людину такою, якою могла б стати сама, якби не минулі труднощі. Вона багато працювала, але завжди знаходила хвилинку, щоб притулити Стаса до себе й торкнутися губами його щоки. Коротким, ласкавим жестом міцної руки скошлатити темноволосу маківку й усміхнутися по-особливому. Я бачила це й не могла зрозуміти причину його злості щодо мене. Як би добре мачуха не ставилася до пасербиці, вона мені не мати, невже зведений брат не розуміє?

З Черехино в місто ходив приміський автобус, і до зупинки ми зі Стасом ішли мовчки. Я так боялася засмутити його своєю присутністю, виглядом нового одягу й піднесеним настроєм, що крокувала трохи позаду, намагаючись не відставати. Пристосовувалась до твердої чоловічої ходьби, стрибаючи через підмерзлі калюжі. Задивлялась на гарні будинки, потім наздоганяла підстрибом. Могло здатися, що йду сама по собі… Вже коли прийшов час виходити з автобуса, Стас мовчки ступив з підніжки на землю. Я вистрибнула слідом, а він зупинив мене, схопивши за руку, і сказав:

– Почекаєш, поки відійду на десять кроків, і тільки тоді йди. Другий поверх, двадцять сьомий кабінет. Класний керівник – Епіфанцева Стелла Володимирівна. Далі сама розберешся. І спробуй комусь проговоритися, що я твій зведений брат – прийду вночі і задушу подушкою, зрозуміла?.. До речі, як воно спати в чужому ліжку, га, скелетино? – він все-таки не втримався і здавив пальці на моєму зап'ясті. – Зручно?.. Гаразд, не відповідай, недовго залишилося. Ось почекай, батьки поїдуть, я покажу тобі твою кімнату.

Куди поїдуть батьки – я не зрозуміла, зате зрозуміла, чому він так хотів, аби я не проговорилася. Вже на ганку стало помітно, хто саме є зіркою школи й кому тутешні дівчата не дають проходу. І, здається, моєму зведеному братові така увага до вподоби. Я поглянула у звужені очі Стаса, на криву посмішку, що ковзнула його привабливим обличчям, і впевнилася: безумовно подобається. І вже точно, йому є на кого витріщатися, тут він не збрехав.

Нова школа, справді, виявилася новою. Високою, світлою, просторою, з великою їдальнею, бібліотекою і відмінним спортзалом. З широким засніженим стадіоном, що виднівся з вікон класу, і окремим спортивним майданчиком з турніками та гойдалками.

Клас зустрів мене з цікавістю, і тільки. Тут усі учні розбиті на парочки, невеликі компанії... В одній з однокласниць я з подивом упізнала світловолосу дівчинку, яка в мій перший вечір в Черехиному була в будинку мачухи. Вона старанно уникала мого погляду, нічим не видаючи нашого знайомства, і я подумала, що в її особі навряд чи знайду доброго друга.

– Ти що, її знаєш? – запитала мене сусідка по парті, втомившись чекати відповідь на своє десяте питання, і я відповіла:

– Так. Тобто, ні. Не так щоб дуже.

– Ну, не дивно. Маринка в нас не дружить аби з ким, то ж даремно стараєшся.

– А з ким вона дружить? – мені, справді, було цікаво.

– З людьми популярними й актуальними, все за стандартом першої прими класу. У тебе що, є чим привернути її увагу?

– Та, в принципі, немає, – знизала я плечами, відповівши усмішкою на усмішку сусідки.

– Тоді співчуваю. Можеш відразу забути про ваше знайомство.

Сусідка – дівчинка пухкенька, висока, але симпатична. Чорноока, з синім пасмом волосся на скроні, з ямочками на щоках. Вона мені дуже сподобалась. Ми зіткнулися біля дверей класу, що я його шукала, і вона одразу ж запросила сісти за її парту.

Даша Кузнецова, на прізвисько Білка. Чому Білка, я дізналася, почувши в їдальні голос однокласника:

– Білко, дай горішки! Досить за щоками носити! Білко, дай! Ти ж не хом'як якийсь. Хіба тобі шкода?

Білці не шкода, то ж замість горішка веселому хлопчині прилетів запотиличник.

– Господи, це не школа, а справжні джунглі! Одні мавпи довкола й олені! Та нічого, тримайся, Насте, прорвемося!

– Олені? – мені знову було цікаво, і я озирнулася на однокласника, який посміхався з-за сусіднього столика. Здається, хлопчина на Дашку зовсім не образився.

– Саме так! – поважно кивнула Кузнецова. – Я собі давно придумала класифікацію хлопців: примати, олені, заучки і павичі. То ж не дивуйся, якщо буду ідентифікувати їх за зовнішньою ознакою. Ось, наприклад, Петька Збруєв, типовий примат, мокроносий і людиноподібний. По шиї отримав? Отримав! Але, дивись, продовжує скалитись, як тупий бабуїн! – кулак Дашки захитався в повітрі. – Збруєв, ще раз ляпнеш про горіхи – відгребеш на повну, зрозумів?

Бабуїн тут же надув щоки і зробив вигляд, що розгризає горіх. Я з подивом відвела погляд.

– А мені здається, Даш, він нормальний хлопець. Може, ти йому подобаєшся?

Очі нової знайомої з розумінням округлились.

– Це тільки здається, повір! Як нормальному примату може подобатись та, хто лупить його з п'ятого класу?!

Це прозвучало весело, й ми неголосно розсміялися. Школа була великою, затишною, в багатолюдній їдальні вирувало життя, і я не відразу звернула увагу на трійку старшокласників, які стали на поріг. Лупаста Дашка тут же тицьнула мене ліктем у бік.

– Дивись, Насте! А ось і олені з одинадцятого намалювалися! Тип «Популярний парнокопитний»! – дівчина взяла свої слова в лапки, позначивши пальцями знак у повітрі. – Шкода, що безрогі, але в нашому житті все відносно. Як на мене, ці екземпляри ще гірші за приматів. З тими хоч на пальцях порозумітися можна, в разі необхідності. А ці від своїх найближчих родичів взагалі мало чим відрізняються. Також люблять з'ясовувати лоб в лоб, хто сильніший, а ще побігати у павича в упряжці.

Я обернулася, з цікавістю розглядаючи дорослих хлопців, які дійсно трималися нарочито самовпевнено. Вони, гучно й зі сміхом, увійшли в їдальню і, перекидаючи один одному якийсь предмет, зайняли центральний столик під стіною. Побачивши серед них знайоме обличчя, я запитала про хлопця в подруги.

– А це Серьога Воропаєв, старший брат нашої Маринки. Такий же сноб, як і сестричка. Правда, не настільки перебірливий, та він же не дівчинка. Минулого місяця одночасно зустрічався зі своєю однокласницею Надькою Ковальовою, а також з Дінкою Губенко з нашого класу. Так ці дві дурепи, дізнавшись правду, справжню бійку через нього влаштували, та ще й біля вчительської. Добре, що ми з Петькою встигли розтягти, а то б їх, точно, вигнали зі школи! Потім Збруєв сказав по секрету, що, виявляється, цей гад Воропаєв спеціально цирк влаштував, щоб одразу з обома порвати. Кажу ж: олень!

Хлопець був світловолосий, високий і симпатичний, і на гада зовсім не схожий. На відміну від своєї сестри, яка зробила вигляд, що ми незнайомі, він, помітивши знайоме обличчя, здивовано підняв брови і привітно махнув рукою.

– Гей, Матвєєва, – почула я біля вуха грізний голос Дашки. – Не здумай в нього закохатися! Тут і без тебе бажаючих вистачає! Таку дрібноту, як ти, розмажуть по стіні й не помітять! Краще вже заучка Борька Брагін. Нудний, зате надійний. Ти чуєш, що кажу? До речі, він з тебе вже третій урок очей не зводить, я все бачу.

В мої плани закохатися – точно не входило, надто в популярного хлопця. Я знала про любов, підступ і чоловіче віроломство хіба що з книжок, то ж, пам'ятаючи попередження Стаса, все, що зараз хотіла – уникнути зайвої розмови.

І чому я сподівалася, що цей Сергій Воропаєв поведе себе так само, як його сестра? Навіщо взагалі дивилася в його бік? Що ж тепер… Він відсунув порожній стілець, що стояв поруч, і, здається, збирався піднятися, аби попрямувати до мене ...

– Насте, стій! Ти куди? А як же чай? – зловила за руку Кузнецова, та було вже пізно – я схопилася на ноги і смикнула сумку.

– Вибач, Дашо. Згадала, що не подзвонила татові. Зустрінемося біля кабінету ...

– Якого? – спантеличено прозвучало вже за спиною. – Ти ж тут нічого не знаєш!

Не знаю, це точно, та коли хочу дізнатися, треба бігти. Хай краще обоє вважають мене чудною дивачкою.

Я встигла поставити піднос з тарілкою – на спеціальну полицю біля мийки, і навіть встигла повернутись у прохід між столиками. Конче необхідно пробігти повз хлопців, які й далі гучно сміються, перекидаючи поміж собою невідомий предмет. Треба просто вдати, що не помічаю здивованого старшокласника, який, вітально піднявши руку, зробив до мене крок…

– Гей ти, стій!

Я не в усі моменти свого життя є неуважною, тому точно змогла б утекти, якби не річ, що потрапила під ноги. Кинутий на підлогу кимось із хлопців – випадково чи навмисно. Спіткнувшись об неї, я випростала руки і впала, приземлившись на тремтячі коліна. Відчуваючи, як від сорому спалахують щоки, а на долонях горить стерта об шорсткий кахель шкіра.

Річчю, винною в моєму падінні, виявився дівочий бюстгальтер – занадто гарний і дорогий як для школярки. Хоча тоді я мало в цьому тямила. У всякому разі, в мене такого точно не було. Я стояла на колінах і розглядала його – чорний, з пишними подушечками, мереживний, соромилась підняти очі вище, знаючи, хто вивищується наді мною. Той, у кого я ледь не влетіла.

Так, вся їдальня завмерла в очікуванні, поки я стояла на колінах перед зведеним братом, бажаючи провалитися крізь землю. А він не збирався допомогти мені піднятися. Втім, і його друг-блондин – також.

Моя сумка лежала на модному черевику сина моєї мачухи, і я тихенько потягнула її на себе.

– Як живописно, просто картина маслом. Бідна Настуня із законним трофеєм ...

– Заткни пащу, Сірий, – обірвав друга Стас. – Бажано всерйоз і надовго. Я не жартую.

– Ясно, – не образився хлопець. – Фрол, коли не хочеш нічого про це пояснити, то хоча б ліфчик Лєнці поверни. Ти виграв.

Мене підняла Дашка, авжеж. А ще допоміг Петька Збруєв. Недарма він одразу здався славним парубком. Я майже бігом вискочила з їдальні, але сльози таки стримала. Як добре, що не розплакалася при всіх. Не зробила цього на очах у білявої Маринки та її подруг, які провели мене сміхом.

– От павич! Розкарячився у проході, не оминути! Терпіти не можу цього Фролова! Та й його дружки-олені нічим не кращі! І треба ж було тобі впасти, Насте!

Ми стояли з подругою в непримітній ніші в кінці загального коридору, біля стенду з малюнком аварійного виходу, і я все не могла відірвати руки від обличчя. Десь за рогом топтався Петька Збруєв з нашими сумками, і Кузнєцова грізно наказала хлопцеві топати звідси прямо в клас.

– Давай-давай, Збруєв! Сумки в руки і прямим курсом на англійську! Нема чого дівчачі розмови підслуховувати! Ти як, Матвєєва, в порядку? Не забилася? Може, відвести тебе в медпункт?

Я несхвально похитала головою, відчуваючи теплу руку на своєму плечі.

– Не треба, Дашо. Зі мною, правда, все добре. Але, боже мій, як соромно! Перший день в новій школі, і треба ж було так упасти!

– Забий, Насте, – обурилася дівчина. – Знайшла, через що переживати. Подумаєш! З будь-ким таке могло статися! Я от вважаю, що це не тобі має бути соромно, а їм! Тим, хто сміявся! Інше погано.

– Що? – ну ось, я все-таки забрала руки від щік і з острахом поглянула на дівчину. А та, сумно скрививши губи, задумливо теребила своє синє пасмо.

– Те, що ти впала під ноги саме Фролову, місцевому павичеві. Якщо запам'ятає в обличчя, може й покуражитися, він ще той лось недороблений. Типу місцева популярна особистість. Ні, я, звичайно, не сперечаюся, він хлопчик симпатичний і ціну собі знає. Сама за ним два роки сохла, доки не подорослішала. Тільки він у школі ні з ким не зустрічається, а так, аби виграти спір зі своїм стадом. Ось, як сьогодні з Оленкою Полозовою сталося, вона з 11-го «Б». Хоча я до останнього сподівалася, що це тільки чутки. Шкода.

– Чому?

– Бо хтось, колись повинен зачепити Фролова по-справжньому. Щоб саме йому було боляче, а не іншим. Ось як з Оленкою, тільки щоб навпаки. Хоча Полозову мені ні крапельки не шкода, заслужила. Знала, з ким в туалеті обіймалась і чого очікувати. Вона серед одинадцятих класів така ж прима, як у нас Маринка Воропаєва. Теж корону носить і ціни собі в базарний день не складе. Минулого року її на зимовому балу обрали королевою вечора, так усі дівчата раптом виявилися товстими потворами, а Їх Величність геть розучилася вітатися.

Дашка нахмурила брови і суворо хитнула головою.

– То ж будь обережна, Насте. Якщо Фролов раптом почне підкочувати – краще вдай мертву! І нафіг цей красень тобі здався! Оленям аби розважатися. Шкільна нудьга їх заїла, а ти новенька. Затіють спір чи щось гірше, потім від них хоч в іншу школу тікай.

Я зітхнула і поправила рукою волосся. Сльози зовсім відступили, й хотілося заспокоїти Дашу, яка, на моє щастя, виявилася чуйною дівчиною і стала першим справжнім другом в цьому великому місті.

– Не переймайся, Дашо, він спір не влаштує. Я йому й краплинки не подобаюся.. – Це прозвучало надто поспішно, і я ніяково спробувала зам'яти: – З-здається. Я так відчуваю.

Але Дашка тільки відмахнулася.

– Я теж відчуваю, повір, і цю школу знаю як свої п'ять пальців. Цей Фролов на тебе так витріщався, ніби забув, куди йшов. Я вже думала, зараз Воропаєва вдарить, як побачив його коло тебе. Звісно, може бути, що це через Оленку Полозову: ходили чутки, що Воропаєв теж до неї підкочував. Та, про всяк випадок, Насте, тримайся від них подалі.

Це було чи не найбільшим моїм бажанням, і я згідно кивнула:

– Та я з радістю!

– От і добре, – усміхнулася Кузнєцова. – Не переживай, зі мною не пропадеш! Я ще й не таке наперед прорахую! Ось спробуй, здогадайся, ким працює моя мама?

Це було практично неможливо, і Дашка захихотіла, тягнучи мене за лікоть в коридор, твердо крокуючи назустріч школярам, що розступилися перед нами.

– Моя мама відомий психолог і працює в жіночій в'язниці. Повір, Насте, іноді, за вечерею, таку клінічну картину намалює, що хоч вуха затикай і біжи! Ми з татом ще дужче хочемо злиняти, коли просить дати сторонній аналіз на певну ситуацію. Ось де справжня жесть! Хоч у мішку топися! Поки відповідь не почує, не відчепиться!

– А навіщо? Навіщо їй ваша відповідь? – Дашка була цікавою людиною, і мені подобалося її слухати.

– Бо вона, третій рік поспіль, докторську роботу з психології пише. Хоче захистити вчений ступінь. Вона в мене, знаєш, яка розумна? Будь-кого навиворіт виверне, перелицює, бруд відчистить і пустить в світ новою особистістю. То ж наша відповідь їй украй важлива! Для роботи зі студентами та й, взагалі, щоб підручники писати! Принаймні, нам із татом вона говорить саме так!

Чи було це весело – не знаю, але ми розсміялися. А поки дійшли до дверей потрібного класу, я майже забула про випадок у їдальні.

– Гаразд, пішли на урок, Матвєєва. І вище ніс! Ще плакати бракувало – на радість Воропаєвій з її подружками! Напевно, чекають, що ти ввійдеш у клас, мов побита дворняжка. А ось їм! Не тільки королеви вміють задирати голову! А от нашу гримзу Іванівну – вчительку з англійської – злити не будемо. Сидимо тихо, дивимося в рот і, де треба, старанно списуємо латиницею в Борьки Брагіна. Зрозуміла?

Далі уроки минули спокійно. Не знаю, чим я так не сподобалася симпатичній блондинці Маринці Воропаєвій, доньці мачушиної подруги, та, здається, вона справді засмутилася, побачивши мене без сліз. Сиділа млява, невдоволена й відверталася, ловлячи на собі мій погляд. Дашка ж виявилася однією з когорти тих незалежних людей, які ігнорували вплив натовпу, і тому трималася в класі впевненою самостійною одиницею. Ми швидко здружилися й до кінця навчального дня все щебетали за партою – про своє, дівоче, переглядаючись із Петькою Збруєвим. Я навіть розповіла їй про бабусю і батька. Про те, що живу в новій сім'ї з мачухою. Про зведеного брата я таки промовчала.

Та ось уроки закінчилися й, розпрощавшись з новими знайомими, я залишилась одна. Відвезти додому й показати мені дорогу повинен був Стас, і в очікуванні його я вже другу годину стояла на зупинці.