Глава 4

POV Настя

Я випрала футболку, як він сказав, і одягла сукню. За дверима було тихо, і мені здалося, що Стас пішов. Моя сумка-рюкзак все ще стояла біля стіни, і я подумала, що, якщо він зараз прожене мене з дому, я не зможу знайти в цьому великому місті лікарню, де лежить бабуся. А новий номер батькового телефону й зовсім не встигла дізнатися.

– Виходь! Досить сопіти в двері, випробовуючи моє терпіння! Час вийшов!

Не пішов. Відчинивши двері, я зробила боязкий крок вперед і раптом вперлася носом в груди зведеного брата, який опинився на моєму шляху. Ми сахнулися в різні боки й завмерли, дивлячись одне на одного, доки він не стиснув повільно кулаки. При цьому його очі заблищали холодом.

– Ніколи, скелетино ... Ніколи не смій торкатися до мене, зрозуміла? Інакше я тебе вдарю.

Він сказав це тихо, майже пошепки, але я повірила. Притулилася спиною до стіни і опустила очі, не знаючи, чого від нього чекати далі. Бажаючи цієї миті, як ніколи раніше, виявитися удвох з бабусею – в нашому з нею тихому будинку. Назавжди зникнути з цієї кімнати, де так незатишно стояти під злим поглядом зведеного брата.

Він розвернувся й пішов. Кинув через плече: «Спускайся. Чекаю внизу», зникаючи на сходах. Його ліжко залишалось незаправленим, ковдра лежала на підлозі ... Перш ніж назавжди покинути теплу, але чужу спальню, мені захотілося прибрати ковдру з-під ніг і застелити ліжко, щоб не засмутити Галину Юріївну. Про батька я чомусь не подумала.

В кімнаті сина господині дому нічого мого не було. Озирнувшись, я взяла рюкзак, кардиган і спустилася сходами. Опинившись у широкому холі-вітальні першого поверху, зупинилася, не знаючи, де шукати своє пальто й чобітки.

– Ну і? Чого стала? – почула за спиною недобре. – Накажете, місс Ельф, віднести вас в кухню на руках?

Стас стояв, привалившись плечем до одвірка, звично засунувши руки в кишені штанів, і очікувально дивився на мене. Уже тоді він здавався мені дорослим, куди старшим і фізично сильнішим за моїх однокласників, і я абсолютно точно не хотіла сердити його ще більше.

– Що? Додому зібралася? – запитав він з кривою посмішкою, помітивши сумку в моїх руках. – Молодець, сестричко. Одразу дійшло, що тобі тут не раді. Може, грошенят підкинути на автобус, м? А хочеш, лижі позичу – нові?! По першому снігу й потопаєш у свій Далекий Бур. До Нового року якраз дійдеш.

Мабуть, з боку я дійсно виглядала смішно – розгублена, збентежена, з скуйовдженим після сну волоссям, але в душі виразно відчувала зовсім інші почуття.

– Я не знаю, де мої пальто і шапка. І чоботи.

– У шафі в передпокої. Хотів твоє ганчір'я в комору винести, так мати не дозволила. Допомогти?

– Ні, – піднявши підборіддя, я все-таки поглянула йому в очі. – Я сама.

Я не знала, куди йти, не знала, що зі мною буде далі, та все ж, під поглядом зведеного брата, тихо одяглася, взяла рюкзак і попрямувала до дверей. Він не затримав мене, продовжуючи стояти на порозі будинку, а я підійшла до воріт і зупинилася, не маючи уявлення, як їх відкрити. Червоніючи потилицею, відчуваючи, як сміються сірі очі, поторсала масивну ручку в надії, що вона піддасться. Не піддалася.

– Що? Уже приїхала, зведена? Знову? Слухай, ох і нав'язлива ж ти.

Стас пішов у глиб будинку, але двері не зачинив. Ще трохи постоявши біля високих воріт, я вимушено побрела назад. У холі було тихо й порожньо, та увійти я побоялася. На вулиці мороз прихопив калюжі; як і раніше, пролітав перший сніг ... Я ззовні зачинила вхідні двері, щоб не захолодити дім, відвернулася й сіла на лавку біля ганку. Зітхнувши, заховала підборіддя за комір, збираючись, швидше за все, дочекатися батька. Що мені ще залишалось робити?

Зведений брат сам затягнув мене в будинок, впіймавши за шарф як цуценя, і розвернув до себе обличчям.

– Ти знущаєшся чи просто злиш?