Глава 4

POV Настя

Я випрала футболку, як він сказав, і одягла сукню. За дверима було тихо, і мені здалося, що Стас пішов. Моя сумка-рюкзак все ще стояла біля стіни, і я подумала, що, якщо він зараз прожене мене з дому, я не зможу знайти в цьому великому місті лікарню, де лежить бабуся. А новий номер батькового телефону й зовсім не встигла дізнатися.

– Виходь! Досить сопіти в двері, випробовуючи моє терпіння! Час вийшов!

Не пішов. Відчинивши двері, я зробила боязкий крок вперед і раптом вперлася носом в груди зведеного брата, який опинився на моєму шляху. Ми сахнулися в різні боки й завмерли, дивлячись одне на одного, доки він не стиснув повільно кулаки. При цьому його очі заблищали холодом.

– Ніколи, скелетино ... Ніколи не смій торкатися до мене, зрозуміла? Інакше я тебе вдарю.

Він сказав це тихо, майже пошепки, але я повірила. Притулилася спиною до стіни і опустила очі, не знаючи, чого від нього чекати далі. Бажаючи цієї миті, як ніколи раніше, виявитися удвох з бабусею – в нашому з нею тихому будинку. Назавжди зникнути з цієї кімнати, де так незатишно стояти під злим поглядом зведеного брата.

Він розвернувся й пішов. Кинув через плече: «Спускайся. Чекаю внизу», зникаючи на сходах. Його ліжко залишалось незаправленим, ковдра лежала на підлозі ... Перш ніж назавжди покинути теплу, але чужу спальню, мені захотілося прибрати ковдру з-під ніг і застелити ліжко, щоб не засмутити Галину Юріївну. Про батька я чомусь не подумала.

В кімнаті сина господині дому нічого мого не було. Озирнувшись, я взяла рюкзак, кардиган і спустилася сходами. Опинившись у широкому холі-вітальні першого поверху, зупинилася, не знаючи, де шукати своє пальто й чобітки.

– Ну і? Чого стала? – почула за спиною недобре. – Накажете, місс Ельф, віднести вас в кухню на руках?

Стас стояв, привалившись плечем до одвірка, звично засунувши руки в кишені штанів, і очікувально дивився на мене. Уже тоді він здавався мені дорослим, куди старшим і фізично сильнішим за моїх однокласників, і я абсолютно точно не хотіла сердити його ще більше.

– Що? Додому зібралася? – запитав він з кривою посмішкою, помітивши сумку в моїх руках. – Молодець, сестричко. Одразу дійшло, що тобі тут не раді. Може, грошенят підкинути на автобус, м? А хочеш, лижі позичу – нові?! По першому снігу й потопаєш у свій Далекий Бур. До Нового року якраз дійдеш.

Мабуть, з боку я дійсно виглядала смішно – розгублена, збентежена, з скуйовдженим після сну волоссям, але в душі виразно відчувала зовсім інші почуття.

– Я не знаю, де мої пальто і шапка. І чоботи.

– У шафі в передпокої. Хотів твоє ганчір'я в комору винести, так мати не дозволила. Допомогти?

– Ні, – піднявши підборіддя, я все-таки поглянула йому в очі. – Я сама.

Я не знала, куди йти, не знала, що зі мною буде далі, та все ж, під поглядом зведеного брата, тихо одяглася, взяла рюкзак і попрямувала до дверей. Він не затримав мене, продовжуючи стояти на порозі будинку, а я підійшла до воріт і зупинилася, не маючи уявлення, як їх відкрити. Червоніючи потилицею, відчуваючи, як сміються сірі очі, поторсала масивну ручку в надії, що вона піддасться. Не піддалася.

– Що? Уже приїхала, зведена? Знову? Слухай, ох і нав'язлива ж ти.

Стас пішов у глиб будинку, але двері не зачинив. Ще трохи постоявши біля високих воріт, я вимушено побрела назад. У холі було тихо й порожньо, та увійти я побоялася. На вулиці мороз прихопив калюжі; як і раніше, пролітав перший сніг ... Я ззовні зачинила вхідні двері, щоб не захолодити дім, відвернулася й сіла на лавку біля ганку. Зітхнувши, заховала підборіддя за комір, збираючись, швидше за все, дочекатися батька. Що мені ще залишалось робити?

Зведений брат сам затягнув мене в будинок, впіймавши за шарф як цуценя, і розвернув до себе обличчям.

– Ти знущаєшся чи просто злиш?

– Ні! – чесно відповіла я, відчуваючи, як шапка сповзає на очі, але поправити її не посміла. – Не можу відкрити ворота.

– Знаю, вони на електронному замку.

– І мені нікуди йти. Я нікого тут не знаю.

Якщо я сподівалася на співчуття, то марно.

– А тобі й не треба знати, сестричко, бо мати, все одно, поверне. Тобі взагалі нічого не потрібно робити, щоб змусити всіх танцювати під свою дудку. Тільки винувато кліпати очима й час від часу ревіти в три струмка. Ти ж знаєш про це, так? Саме так ти вчинила з моєю матір'ю?! А давай, принцесо ельфів-жебраків, пограємось у правду, поки тут нікого немає. Будемо відверті одне з одним: що ти насправді задумала, з'явившись сюди? Повернути собі Батю? Так ти ж не баба: такий фокус не для дочок!

Він знову зірвав з мене шапку і дивився в очі, а я мовчала. Що я могла йому сказати? Він ненавидів мене і вважав хитрою інтриганкою, яка обманом прокралась у їхній дім. Будь-яке моє виправдання прозвучало б відверто жалюгідно.

– Гаразд, скелетино, – Стас раптом відступив, гидливо відсмикнувши руки, – ще поговоримо. А зараз прибрала тут все, занесла сумку і топай снідати на кухню. І врахуй: я двічі не повторюю. Багато честі для такої, як ти. Мати скоро телефонуватиме.

Галина Юріївна зателефонувала. До цього моменту я вже тупцювала на порозі їдальні, не знаючи, куди себе подіти, й слухняно відповіла мачусі, що у мене все добре. Що Стас, звичайно ж, про мене піклується, як їй і обіцяв. І ні, не грубить, що ви, нічого такого.

– Молодець, мимро, – зведений брат забрав трубку з моїх рук, намагаючись не торкнутися пальців. – Продовжуй у тому ж дусі, не хочу матір з батею засмучувати. Ввечері скажеш своїй мачусі, що добре подумала, ми з тобою, мовляв, домовилися, й ти перебираєшся в іншу кімнату. Бажано подалі і назавжди. А я, так і бути, доки ви з бабцею не щезнете з нашого життя, зроблю вигляд, що тебе тут немає.

Він зробив вигляд, що мене тут немає – відразу, тільки-но я торкнулася виделкою порції каші і несміливо взяла бутерброд. І лише коли встала з-за столу й прибрала за собою, вимивши тарілку, кинув у спину:

– І запам'ятай, скелетино, це було вперше і востаннє, коли я для тебе готував. Подякуєш директорці – бо взяла з сина слово. А то б і близько не підійшов ... – я обернулася, й ми знову зустрілися поглядами, – до такої, як ти.

Відповіді він не очікував, та я все-таки сказала:

– Я знаю.

Після чого пішла в його спальню, зачинилася там і просиділа за книгою до вечора, всім серцем бажаючи зателефонувати бабусі, та так і не зробивши цього. А ввечері…

Я намагалася, чесно намагалася сказати Галині Юріївні, що можу спати будь-де. Що мені буде зручно навіть на розкладному кріслі, якщо таке є, але вона не дослухалася. А за годину я почула таке:

– Отже, знов завів стару пісню, Стасько? Не вгамуєшся ніяк? Не мав сестри, один у мене ріс, тепер ось з'явилася. Не змушуй думати, що я виховала свинячий биток. Ти мужик і повинен розуміти без слів, що Настя у нас в гостях. Ще й після хвороби не оговталася як слід. Та й дівчинка, на відміну від тебе. Їй свій куток дужче потрібен. Повір, я знаю.

– Але, мам ...

– Я сказала – спатимеш тут, і крапка! Не очікувала від тебе, сину ...

 ***

Минув тиждень. Бабусі не ставало краще, а от я видужала остаточно, й навіть кілька разів їздила з батьком у лікарню – її провідати. Я майже не виходила з кімнати, звично проводячи за книгами свої дні й вечори. Записувала в тоненький зошит заримовані рядочки і робила простим олівцем короткі замальовки. Зрідка гуляла у дворі, намагаючись не потрапляти на очі зведеному братові. Він повністю ігнорував мене, не розмовляючи зі мною за сніданком чи вечерею. Ніколи не дивився в мій бік, і я трохи заспокоїлася, лише одного разу кинувши йому: «Вибач, я не хотіла, щоб так вийшло». Але, здається, він, все одно, не почув.

На задньому дворі розташувалися широкі гойдалки. Галина Юріївна дозволила гойдатися на них, то ж іноді я сідала на дерев'яну різьблену лаву, дивилась на засніжені верхівки ялин і туй, на незайману слідами ніг галявину, і мені уявлялося, що я перебуваю в чарівному зимовому лісі. Десь тут, зовсім поруч, вештається маленька падчерка з казки «Дванадцять місяців» або їде з полювання гордий і усміхнений принц, як у казці «Три горішки для Попелюшки». В такі хвилини я думала, що Галина Юріївна зовсім не схожа на казкову мачуху, нехай вона і сувора з усіма, та й її син нітрохи не схожий на принца. Хіба що такий же красень-зазнайка.

Я навіть посміхалася і підкидала сніг, згрібаючи його з землі долоньками, кружляла й хихотіла, як звичайнісінька дівчинка, та раптом згадувала бабусю, похмурого зведеного брата, мовчазного батька і знову тихо поверталася в дім. А потім…

Потім бабусі прописали нове лікування, і Галина Юріївна вирішила відправити мене в школу.