Глава 4

Маріку зателефонувала вже з вулиці. Попросила принести моє пальто й речі. Усе, що зможе захопити із собою. Повернутися у відділ, якому віддала чотири роки свого життя — не змогла.

Як я буду дівчатам в очі дивитися? Що скажу? Як поясню, чому втратила контракт і профукала перспективи?

Ті звинувачення, які Мерзляєва кинула в обличчя — буквально знищили. Особливо її крижане «Тебе звільнено!». Але збрешу, якщо скажу, що здивували. Ні. Я завжди здогадувалася, що Регіна живе за правилами, які далекі від життєвих принципів звичайних людей. Та поки ці правила мене не торкалися, я намагалася їх не помічати, взявши керівництво над своїм невеликим відділом.

Зрештою, ми лише наймані працівники, а чутки про те, як саме нашій господині дісталося рекламне агентство (і через кого вона на цьому шляху переступила), залишалися чутками.

Однак почути, що Мерзляєва, виявляється, і від мене чекала таких кроків… Пам’ятати, у чому саме дорікнула в присутності свого сина, а він промовчав, — було огидно й боляче.

Так, я колись прийшла до неї з вулиці, а вона мене взяла на роботу. Але не тому, що пожаліла і, звісно ж, не тому, що виявилася душевною людиною. А тому, що не могла платити досвідченим фахівцям, а я погодилася почати з малого. І я ніколи не приходила до неї жебрачкою. Я принесла із собою диплом і знання. Енергію, якої бракувало в агентстві, а ще величезне бажання створювати унікальні проєкти. Найкращу рекламу! І я чесно працювала на добробут «Регіни-Стайл».

То чому я саме сьогодні спіткнулася?

Так, проєкт із корейцями був схожий на «Джекпот», коштував кілька мільйонів і міг тривати не один рік. Але я намагалася його здобути…

Пан Сонг, співзасновник корейського бренду «Choki Woki», поводився, як багата й ділова людина. Усе це дурниця щодо його натяків і десертів. Жалюгідна спроба Регіни виправдати невдачу. Образа, що нас обійшли конкуренти.

Та які б гидоти Мерзляєва не наговорила, в одному вона мала рацію — це я готувала левову частину презентації. Це я привертала увагу корейців. Це я будувала стратегію співпраці, і це від мене вони відмовилися зрештою.

Я справді виявилася непереконливою і всіх підвела.

Переоцінила себе?

Можливо.

Але я була впевнена в успіху, і в цій упевненості мені б і на думку не спало ділитися інформацією з конкурентами. Навіщо? Тим паче, що в мене і жодних зв’язків з «Імперіал-Куб» немає. Їх просто не могло бути, тому що я з університету терпіти не можу Максима Орловського.

Звичайно, я про це нікому не говорила, навіть Маріку. Ми всі дорослі люди й у кожного є свої секрети… Проте звинуватити мене в тому, що я знала про зрив контракту й тому запізнилася, після моєї відданості агентству, було підло.

Як Мерзляєви взагалі до такого додумалися?

Як… як вони могли мене звільнити?!

І чому Арнольд досі не спустився і не знайшов свою дівчину?

 
Коли Мар’ян прийшов, я вже встигла змерзнути на паркуванні. Падав легкий сніжок. Нога розболілася, тож я сіла просто на бампер свого «Порше» й обхопила себе руками.

Субота вийшов із будівлі в куртці навстіж, із двома сумками на плечах і мотоциклетним шоломом у руці. Підійшовши, простягнув пальто й поставив одну із сумок на багажник.

— Гелю, ну й чому ти не сіла в машину? Застудишся ще.

— Не питай, — відповіла хлопцеві вбитим голосом. — І я — Ліна, забув? Ми ж домовлялися.

Я взяла пальто, сповзла з багажника і вдягла його на себе. Руки тремтіли й на Маріка було соромно дивитися.

— Це на роботі ти директор із понтами, Вітрова, а тут дівчина, яку я знаю сто років. І не шмигай носом! Сідай у машину й розкажи по-людськи, що сталося.

Згадувати не хотілося. Ще бракувало розревітися.

— Отже, ти вже в курсі, що мене звільнили?

Марік сумно кивнув.

— Так. Регіна нагорі рве й метає — усі зачаїлися, як миші. Такими темпами до вечора пів агентства рознесе. Уже свою секретарку до сліз довела — ридають на пару з Аллочкою. Сказала, що ти провалила контракт із корейцями й продала інформацію «Імперіал-Куб»…

— Брехня! — вирвалося протестувальне, але абсолютно жалюгідне.

— Знаю. А ще попередила, що якщо хтось перед нею посміє згадати твоє ім’я і збереже з тобою контакти — то може одразу прощатися з робочим місцем.

 
Я дістала із сумочки брелок від машини й завмерла з ним у руці, несила нічого зробити. Новина шокувала більше за саме звільнення.

Мій красивий замок успіху не просто тріснув, він виявився пісочним і розсипався просто на очах.

Скоро навіть мого імені не залишиться, не те що дороги назад.

— Вибач, Мар’ян, — безсило видихнула. — Я не очікувала такого від Регіни, - зізналася. — Нашкодити тобі і дівчатам не було в моєму новорічному списку бажань.

Марік відібрав у мене брелок і відчинив «Порше» сам. Залишивши двері відчиненими, обійшов автомобіль і засунув усередину мою сумку. Сівши на пасажирське сидіння, втупився на мене співчутливим поглядом.

— Ну то як, Гелю? Розповіси, що сталося в конференц-залі? І сідай, бо скоро вся «Галактика» буде на нас витріщатися з вікон.

Я сіла. Грюкнули двері. І розповіла.

Не все. Про претензії Мерзляєвої щодо «провалених вихідних із паном Сонгом» згадала скупо. Незручно було говорити про таке хлопцеві, та багато про що Субота й сам здогадався.

Ми помовчали.

— Хочеш вір, а хочеш ні, Ангеліно, але все на краще, — несподівано сказав Марік. — Хтось мав розірвати порочне коло «Ти й Мерзляєви», поки вони тебе в собі не розчинили. То чому б це не зробити корейцям? — Він подивився на мене. — Ти серйозно думаєш, що життя скінчилося?

Я не думала. Я знала.

— Типу того, — відповіла. — Регіна змішає мою репутацію з брудом, якщо я хоч десь з’явлюся. А ти як гадаєш?

— Ну, очевидно, що буде складно знайти нову роботу. Мені тут подобалося.

Я моргнула на Маріка крізь сльози.

— Субота, ти ж не надумав звільнитися через мене? — пробурмотіла. — Не треба!

— Звісно, ні! — фиркнув хлопець. Піднявши руку, він поклав пальці на шолом і подивився у вікно перед собою. — Через тебе навіть не подумав би! А от через умови, так. — Він раптом став дуже серйозним і дуже сердитим. — Я Мерзляєвій не її Омежка, щоб за мене вирішували, з ким мені спілкуватися!

Я боялася про це запитати, але, звісно ж, зрозуміла, щойно побачила в Мар’яна в руці мотоциклетний шолом і другу сумку, що він теж пішов з агентства.

— Ми що-небудь придумаємо, Субота. Обіцяю! — пообіцяла другові, зовсім не відчуваючи в цьому впевненості.

Ось тієї впевненості, яку почула від нього у відповідь:

— Я в цьому й не сумніваюся, Вітрова. Тільки не вішай носа!

***

З Маріком розпрощалися на стоянці й, домовившись зателефонувати, вирушили по домівках.

Час був ще денний, я почувалася морально роздавленою, і машину на шосе вела огидно. Повзла вулицями міста равликом, не звертаючи уваги на водіїв, що сигналять з усіх боків.

Доїхавши до парку, зібралася повернути до будинку… але несподівано для себе зупинилася, побачивши внизу паркових сходів знайомий кавовий кіоск.

Мені раптом ще раз захотілося перевірити свою удачу.

І кави захотілося випити — гарячої та гіркої, як образа на душі.

А ще — поревіти в кого-небудь на плечі по-справжньому. І щоби по голові погладили, і слова сказали ті, яким віриш.

Я зітхнула.

Але ж не в Женьки на плечі ревіти. У неї не можна. Це я для неї опора в житті. І мати, і батько, і…