Глава 7
— А у вас я впевнена, мені жодні любовні пригоди не загрожують.
— Чому ж? — брова чоловіка піднялася. — Тут досить молодий колектив, якщо ви помітили.
— Я помітила, — кивнула, натягнувши усмішку. — І як пристойна дівчина не збираюся розводити фіглі-міглі на робочому місці. Ні вже! Віддаю перевагу вирішувати робочі завдання і розв’язувати проблемні вузли. Виконувати команди та стежити за загальним регламентом колективу. У мене завжди лад у приймальні просто «Ух»!.. — блиснула зубами, але тут же повернула обличчю серйозність. — До того ж ваш директор абсолютно не на мій смак! — повідомила, повернула голову і вперше окинула оцінювальним поглядом Максима Орловського. Про всяк випадок, навіть, окуляри поправила, зустрівшись із горіховим поглядом примружених очей. — Не люблю волохатих чоловіків.
Відвернувшись до його батька, закінчила:
— Мені б котиків погладити… короткошерстих! Ну то що, ви мене почнете тестувати, чи мені ще в черзі посидіти?
Старший Орловський мовчав, продовжуючи мене вивчати, і першим здався фінансист Копійка.
— Не потрібно сидіти, — роздратовано вставив свій «п’ятак». — Думаю, Вітерець, ви нам не підходите. Усього доброго! Наступна… хто тут у нас? Кіро, озвуч ім’я вголос, будь ласка.
Але даремно він поспішав мене позбутися. Я особисто прощатися не збиралася. Тому встала й опустила портфель. Підняла руку, як на пресконференції журналіст.
— Ну що ще?! — у Копійки від роздратування спітніли залисини.
— Вибачте, можна отримати розширену відповідь? Мені для Сан Санича необхідно разом із вашим прізвищем! Чим саме не підходжу? Мою компетентність ви не перевірили, отже, є інша причина. У чому вона? Вам не підходить мій вік, віросповідання, зріст, вага або, не дай боже, зовнішній вигляд?.. Що вас не влаштувало? Тому що якщо останнє…
— Що це у вас на спідниці, Вітерець? Значок «Майстер Йода»?
Я зібралася серйозно поборотися за місце секретарки, тож була не готовою до того, що поруч із собою почую низький із гуркітливими нотками голос Максима Орловського.
Він вирішив покинути місце біля вікна й підійшов ближче, змусивши мене обірвати претензію на півобертах.
Я повернулася і подивилася в обличчя молодого чоловіка.
— Так. Гранд-майстер ордена Джедаїв. Я фанат «Зоряних воєн».
— Схоже, не тільки. Значок «Платформа дев’ять і три чверті»?
— Шкільне захоплення «Гаррі Поттером».
— Єдиноріг?
— Ви занадто пильно розглядаєте мою спідницю.
— Ну, ви ж розглянули моє волосся.
— Ні. Інакше я б дала більш розгорнутий коментар.
— Кава?
— Три чашки на день, не менше. Розбираюся в сортах, віддаю перевагу ефіопській арабіці. «Мокко», «Марагоджал», «Бурбон». Обов’язково середнього обсмаження. Ви п’єте із цукром?
— Без. Іноді. Частіше ввечері.
— Таксі?
— Рідко. Надаю перевагу водінню сам.
— Кореспонденція? Потрібен звіт?
— Тільки робоча. Що з написанням текстів і листів?
— Без проблем. Англійська включно. Корейська частково. Скажіть йому, що мене розумієте, — не обертаючись, я звернулася до азійця за столом і почула відповідь:
— Я її розумію, Макс.
— Так що? Ви мене берете? — прямо запитала в Орловського.
— Хочу спершу почути десять аргументів «за».
Самовпевнений засранець. Знає, що таке випробування запросто зіб’є людину з пантелику.
Але не мене. Так би й врізала портфелем по тонкій усмішці!
І чому він такий високий?
— Тому, що я — яскрава, оригінальна, старанна й тямуща. Обережна, вихована, обачна, розважлива, старанна, начитана, далекоглядна, винахідлива і, що найважливіше, — розумна та креативна. Швидка, дисциплінована і… скільки нарахували аргументів? Мені продовжувати?
— Я вас беру, Гельятино. Місце секретаря керівника — ваше.
Та годі. Він серйозно? І навіть малинові гольфи не перешкода?
Копійка зметикував першим і випровадив із залу дівчат. Щойно вийшла остання, за столом одразу ж стрепенулася Крапівіна:
— Що? Максиме, ти з глузду з’їхав? Вона не може сидіти в нашій приймальні! Подивися на неї! Богдане Андрійовичу, ми не можемо цього допустити!
Зачекайте. Я все ще приходила до тями.
Вони не повинні взяти мене так швидко. Тільки не Орловський. Я ще ні з ким не поборолася по-справжньому, а вже прийнята?
Сенс слів брюнетки долетів не відразу, але осів у потрібному місці, і я повернулася до молодої жінки.
— Вибачте? — поспішила зобразити суворість. — Шановна, дотримуйтеся субординації в присутності сторонніх — це стерильний етикет, — зауважила Крапівіній, входячи в роль. — Якщо ви забули про останню, то буду рада вам нагадати, що ви зараз із Максимом Богдановичем не самі, щоб оцінювати стан його розумових здібностей!
Орловський відійшов було до батька, але з подивом озирнувся.
Брюнетка теж зійшла з обличчя, від білого до землистого.
— Люба, це ви мені? — не повірила почутому.
Я пошкандибала до столу і взяла в руки табличку. Прочитала, ткнувши пальцем, показуючи дією, до кого звертаюся:
— Крапівіна Кіра Какашківна…
— Ксашківна я! — рявкнула брюнетка, схоплюючись. — Тобто, Ксантіївна!
— Ой, правда? — я схаменулася, втрачаючи на очах суворість. — Ніколи не чула такого по батькові. Вибачте за Какашківну, просто Какашківна перше, що проситься на язик, коли вас бачиш. Тобто не вас, а ваше по батькові! Дивишся на Ксантіївну, а бачиш Какашківну. Клянуся! — я переконливо схопилася за серце, — перший раз зі мною таке!
— Вітерець! Пройдіть у мій кабінет! Негайно!
І… я пішла.