Розділ 1

Пролог

Крап. Крап. Крап.

Важкі краплі жовтневого дощу застукотіли по підвіконню, лягли великими плямами на асфальтову доріжку, всипану жовтим листям, і нарешті з першим поривом вітру вдарили в шибку. Потекли вниз вигнутими лініями, холодні й відсторонені, дедалі пришвидшуючи свій біг…

Уже за хвилину постать за вікном було не розгледіти, лишився тільки чорний силует, але я знала, що це він.

Моє серце, мій ворог і моє кохання.

Сьогодні все було інакше. Сьогодні ми обоє знали — я згадала все.

***

Лена

Уперше я побачила його, коли батько (тоді я ще думала, що Марк Холт, цей білявий здоровань з орлиним носом і хижими сірими очима — мій батько) повернув нас із матір’ю з Х’юстона, штат Техас, до рідного для нього Сендфілд-Рока.

Мені щойно виповнилося одинадцять, я вступила до середньої школи й музичного класу, і навіть зраділа, коли якось після сніданку мама затримала мене на кухні нашої маленької орендованої квартири й повідомила, що ми повертаємося додому. По-справжньому додому, туди, де на неї чекав чоловік, а на мене — теплий дах і родина.

Усе моє свідоме життя ми переїжджали з місця на місце — Орегон, Аризона, Техас. Варто було матері зайти в глухий кут із роботою або поруч з’явитися надто настирливому залицяльнику, як вона збирала речі, саджала мене в машину — наш уживаний «Форд Краун Вікторія» з рамним шасі, вмикала запалювання і виїжджала на швидкісну магістраль, де вичавлювала газ до ста миль на годину й везла нас у нове місто.

Тоді, повідомивши новину, мама затнулася. У її тонкій руці був келих вина — напевно, найдешевшого й паскудного, а у великих очах застиг дивний вираз — ніби вона дивилася крізь мене у своє минуле. Але на тлі вузького вікна з облупленою фарбою білошкіра й золотоволоса Аделі Мартен, у вишневій шовковій сорочці, що оголила її гарні плечі, виглядала розкішно. Принаймні для мене.

«Марк так і не одружився, наш шлюб досі не розірвано, то чому б не спробувати ще раз. Зрештою, навіть зайцеві настає час лягти на спину й здатися на милість мисливця, якщо вже його лапи виявилися недостатньо швидкими й сильними. — Ось що вона тоді сказала й усміхнулася: — Чи не так, чирянко-тріскунок [1]?

Перелітні птахи — так вона нас називала, і я кивнула:

— Так, мамо!»

Є люди, яких самотність гартує. Обтесує гострими гранями, дубить характер зустрічним вітром, змушуючи вростати в суспільство корінням і ставати сильнішими. Але моя мама була не з таких жінок. Душа Аделі Мартен уміщала в собі дуже мало прагматизму й багато свободи. Не тієї свободи, що розкріпачує і бере початок із твердого ґрунту достатку та благополуччя, інакше вона давно знайшла б собі якогось багатія з тих, що завжди крутилися поблизу, і зажила б безтурботно. А тієї, що до останнього змушувала її збирати речі, платити за рахунками й їхати автострадою в невідомість. Яка необхідна, як повітря.

У свої одинадцять років я вже почала дещо розуміти з дорослого життя — як матері важко з усім давати раду і як дедалі нижче опускається горизонт її неба. Як дедалі сильніше її тривожить моя туга за покинутими друзями й мрія знайти справжній дім, у великій вітальні якого обов’язково стоятиме рояль.

Ну гаразд, не рояль — я й сама хихотіла з цієї мрії, розповідаючи про неї мамі, а хоча б піаніно (мій недорогий синтезатор постійно ламався), інакше як мені вчитися грати? А грати я дуже хотіла.

Думаю, саме останнє й спонукало маму повернутися до Сендфілд-Рока. Зрештою, зовсім не до Марка, а в місто, в якому вона народилася і де він усе одно не дав би їй спокою. Тепер я в цьому майже впевнена.

А ще в тому, що її першою умовою Холту була умова забезпечити її дівчинці казку. Саме тому Марк назвався моїм батьком, а я повірила.

Бо хотіла вірити.

Марк приїхав по нас сам — великий чоловік у великому, новому фургоні «Крайслер» із хромованими колесами й зубатою решіткою радіатора — такій самій на вигляд ґрунтовній і міцній, як сам господар. Увійшовши до мотелю, де ми жили останні два тижні, він спершу подивився на матір — довгим, вивчальним поглядом, а потім глянув на мене — уже коротко й похмуро. А після мовчки виніс валізи й коробки на парковку — ті нечисленні речі, які в нас були.

Найсильніший спогад того дня — чорна лакова фарба, густа й тверда, якою був укритий його дорогий фургон. Вона блищала на сонці, мов дзеркало, пахла чимось механічним, і мені раптом стало водночас гірко й весело. Можливо, тому, що ми їхали й продали свій старий, але улюблений «Форд», а можливо, тому, що я побачила у дверях фургона своє криве відображення й показала йому язика. Щоб хоч якось порушити ідеальність покриття й не розплакатися.

Жодної подряпини — ось що мене тоді вразило.

Пізніше я дізнаюся, що в цьому й буде весь Марк Холт. Тільки все найкраще, і байдуже, якою ціною воно йому обійдеться.

Тато мою витівку помітив, і мені стало соромно. Раптом подумалося: а що, як я йому не сподобаюся?.. Звісно, я його зовсім не пам’ятала, але вважала себе достатньо дорослою дівчинкою для таких учинків. А мама… мама усміхнулася. Але так непомітно, що якби я не знала її все життя, то й не зрозуміла б.

Дорогою до Північної Кароліни ми часто зупинялися, і на прохання Марка я виходила з фургона — розім’яти ноги й покопати камінці на узбіччі. І що ще дивніше — ночувати в готелях мені тепер доводилося в окремій кімнаті, а не з мамою, як я досі звикла. Але я не ремствувала. Мама тепер була не сама, і нехай батько тримався зі мною відсторонено, хотілося вірити, що він не злий. Інакше не купував би мені морозиво й шоколадні пончики, правда ж?

І, може, він ще стане добрим і привітним, як тато моєї подруги Камілли, що залишилася в Техасі. Треба просто слухатися, не ускладнювати батькам життя, і все буде добре!

Найімовірніше, я ще довго знаходила б виправдання тому, чому батько зі мною сухий і непривітний, і чому в нас із ним ніяк не виходить зблизитися, попри те що я старанно вчуся й не створюю йому проблем, якби не його син Нік — мій старший брат. А точніше, мій зведений старший брат Ніколас.

Саме від нього невдовзі після нашого переїзду я й дізналася правду. Що ніяка я не дочка Марка Холта, і що удочерив він мене винятково через хворобливу любов до моєї матері. Яка колись запаморочила голову його батькові, а потім утекла до Каліфорнії з якимось невдахою — чи то гонщиком, чи то музикантом.

Але все це він мені розповість пізніше, коли одного дня ми залишимося з ним у домі вдвох, і він досхочу посміється з незграбного Тріскунка — своєї зведеної сестри, яку зненавидить. Не при батькові й не при моїй матері — о ні! Ніхто в Сендфілд-Року не посміє скоса подивитися на Аделі Холт. Навіть улюблений син Марка Холта і його спадкоємець Ніколас.

Але я почала свою розповідь зовсім не з нього, а з Алекса — мого сусіда.

Минуло вже кілька днів, відколи ми переїхали з дешевого мотелю в Х’юстоні на вулицю Трьох кленів — престижний район міста з доглянутими будинками й зеленими газонами. У мами з’явилися гарні сукні, а в мене — своя кімната з великим вікном, ліжко з рожевим балдахіном і справжня книжкова шафа, в яку я поставила улюблені книжки та підручники.