Розділ 1

Мене прийняли до середньої школи Еллісона, і сам директор, містер Гібсон, пообіцяв посприяти тому, щоб я потрапила до музичного класу. Усе йшло майже чудово, якщо не рахувати Ніка, який із першого дня добряче псував мені життя. Коли батьки не помічали його поведінки, корчив неприємні гримаси й презирливо пирхав, наштовхуючись на мене в домі.

Був сонячний квітневий день, ми з мамою годину тому повернулися зі школи, куди віднесли документи, і я відпросилася в неї до книгарні — вона розташовувалася в самому низу вулиці, на території невеликої плази*, між аптекою і банком, і заблукати здавалося неможливим. Мені хотілося купити листівку для своєї подруги Камілли з позначкою штату, написати їй зворушливе послання, як у фільмах писали дорослі, і відправити справжньою поштою, у конверті з марками й відбитком моїх губ — так робили дівчатка в Техасі, які вважали себе достатньо дорослими, щоб скористатися маминою помадою.

Я помахала мамі рукою, вискочила з дверей на вулицю й побігла брукованою алеєю до дороги. Уже зіскочила на неї, що спускалася до магазину, коли раптом зупинилася, побачивши величезний білий дуб, який ріс на краю газону біля гарного будинку навпроти й притягнув мою увагу.

Я помітила його ще з вікна своєї спальні, а тепер побачила зблизька й не змогла пройти повз.

На ньому вже почали розпускатися листки, але міцні товсті батоги гілок, що розкинулися, наче руки, були ще голі, і крізь них проглядало високе блакитне небо.

З гілки на гілку раптом перепурхнула пташка з багряно-червоним оперенням — червоний кардинал. Мені ще не доводилося їх бачити. Вона весело защебетала «чирок-ток-ток», помахуючи яскравими крильцями. Казали, що кардинал прилітає до дому як вісник щастя, і якщо зловити скинуту ним пір’їнку й сунути під подушку, то можна сміливо загадувати бажання.

Бажань у мене було багато, хоч відбавляй, а пір’їнки — жодної! Я задерла голову й відскочила назад, щоб як слід роздивитися пташку, коли почула позаду чийсь гучний, застережливий вигук.

Пізно. Щось боляче буцнуло мене в спину, я виставила руки й упала в траву. А озирнувшись, побачила поруч незнайомого темноволосого хлопчиська. Він сидів на дорозі біля перекинутого велосипеда й розтирав долонею забите коліно. Схоже, йому дісталося більше, ніж мені.

Ми здивовано втупилися одне в одного.

— Ціла? — спитав хлопчисько, і я обережно кивнула:

— Так.

Охнувши, легко скочила на ноги й поспішила йому на допомогу. Це я була винна в нашому падінні й сподівалася, що він не дуже забився.

— Вибач, я тебе не бачила! Я не хотіла!

Хлопчисько допомогу прийняв і зовсім не виглядав ображеним. Уставши, обтрусив коліна й подивився з цікавістю.

— Привіт! Ти хто така? Звідки тут узялася?

— А ти? — діти часто, коли розгублені, відповідають запитанням на запитання, от і я не стала винятком. А він відповів.

— Я — Алекс Райт, і це мій дім, — показав рукою на великий двоповерховий котедж. — І раніше я тебе тут не бачив. То хто ти?

Я ще ніколи не тиснула руки хлопцям, тим паче таким симпатичним — струнким, скуйовдженим, із гарними синіми очима. Але цей хлопчисько явно не збирався йти, і я вирішила спробувати. Простягнула руку й усміхнулася:

— Привіт, мене звати Лена Холт, — представилася, як навчили батьки, і показала рукою за спину: — А живу я ось у цьому будинку!

Мій дім теж був нічим не гірший за його — двоповерховий, білий, із гарними колонами біля входу. Хіба можна порівняти його з нашою квартиркою в Х’юстоні, де була така крихітна кухонька, що ми з мамою ледь уміщалися в ній удвох? Смішно! Тому я й показала гордо.

Хлопчисько на ім’я Алекс здивувався. Розплющив свої сині очі.

— То ти і є та сама дочка містера Холта, про яку всі говорять?

Звісно ж, мені було цікаво дізнатися, що про мене «всі говорять» у Сендфілд-Року. Я почекала, поки хлопчисько підніме свій велосипед, і спитала: «А що говорять?».

— Ну, різне, — невизначено знизав він плечима. Вручивши мені велосипед, підняв з асфальту мій рюкзак і допоміг надягти на плече. — Але здебільшого те, що твій батько дуже постарався, щоб знайти вас із мамою й повернути додому. Це круто!

Це прозвучало насамперед дуже мило, і я кивнула:

— Ще й як!

У мене тут не було друзів, а Алекс дивився привітно, і мені одразу ж захотілося йому все розповісти. І про Х’юстон, і про Каміллу, і про те, як тут усе красиво — на вулиці Трьох кленів. Я так ще ніколи не жила!

Але сказала зовсім інше.

— Знаєш, якби я була мером, я б назвала цю вулицю — вулицею Білого дуба! Це ж кожному зрозуміло! Хіба клени можуть із ним зрівнятися? — і, повернувшись, подивилася на дерево, через яке ми обоє впали.

Ми стояли на величезному пологому пагорбі, ліворуч, далеко внизу, лежало узбережжя океану, праворуч, за містом, виднілися гори й густий ліс, а вздовж вулиць росли високі платани й клени — уже точно набагато більше трьох!

 Алекс теж задер голову. Червона пташка не полетіла, вона так і пурхала в гілках, гарно щебечучи й гріючись на сонечку.

— Цьому дубу вісімдесят років. Його посадив ще мій прадідусь, коли йшов на війну, а його дружина, наполовину індіанка, чекала дитину. Вони дуже хотіли сина й попросили про це індіанську богиню родючості. І посадили це дерево. Розумієш, прадід міг не повернутися, а дуб символізував продовження роду.

— І ти в це віриш?

Алекс знизав плечима.

— Не дуже, якщо згадати, що його син — мій дід, усе життя був протестантом, а бабуся тридцять років пропрацювала дикторкою на місцевій радіостанції і, чесно кажучи, любила прибрехати. Вона й не такі історії розповідала!

Я з новим інтересом подивилася на хлопчиська.

— Але ти зовсім не схожий на нащадка індіанців, — там, де я останнім часом жила, у Південних штатах, мені нечасто доводилося їх зустрічати, але в зовнішності Алекса я не помітила характерних рис корінного народу.

— Це тому, що моя мама голландка, а татові предки приїхали до Америки з Ірландії, — охоче пояснив Алекс. — Але я смаглявіший за тебе.

Це була правда. Хоч волосся в мене було не мамине — золотисто-пшеничне, а темно-русяве й трохи хвилясте, але світлу шкіру я успадкувала від неї. Як і колір очей — зелено-карий.

Ми уважно подивилися одне на одного, наче оцінюючи, а потім, не змовляючись, повернули голови до дуба.

— Правда, він жахливий? — але сказав це Алекс із захватом, і я захихотіла:

— О так! Він схожий на великого страшка, тільки доброго.

— Точно! На Страхолюда Редлі з «Убити пересмішника»! Якого ніхто не бачив, але всі боялися!

— А насправді він виявився добрим і врятував Джема та Джин!

Хлопчисько білозубо розсміявся, і я підхопила його сміх. На щоках Алекса з’явилися ямочки, такі симпатичні, що, задивившись на них, я стихла.

Він це помітив і теж замовк. Здивувався:

— Невже ти читала роман Гарпер Лі? Ти не виглядаєш дорослою.

— Ні, що ти! Мені тільки одинадцять! Ми будемо вивчати його у восьмому класі, але я бачила фільм!

У нашому з мамою житті було не так багато грошей, щоб купувати платні підписки на телевізійні канали, особливо коли ми жили в мотелях, тому найчастіше ми дивилися безкоштовне телебачення, а там часто крутили старі фільми.

Зате ми завжди, коли випадала така можливість, ходили з Аделі в кіно. Вбиралися, як нам подобалося, сідали в середньому ряду, пили колу й їли попкорн. Я обожнювала такі вечори! На маму завжди дивилися, а вона нікого не помічала, ми були тільки вдвох!