Розділ 2

А невдовзі місто познайомило мене й з іншими своїми мешканцями.

Брата Алекса, Картера, я побачила за кілька днів, коли до Ніколаса прийшли друзі, і мама запропонувала мені з ними познайомитися.

Вона зайшла до моєї кімнати, вручила мені тарілку з печивом і попросила всіх пригостити. Думаю, тієї миті їй було так само ніяково, як і мені (ми обидві ще звикали до дому Холтів), але вона хотіла, щоб містечко і його юні мешканці мене прийняли, а тому постаралася — печиво з мигдалем вийшло чудове!

Чого не скажеш про саме знайомство.

— Тріскунку, причешися й віднеси частування. До Ніколаса прийшли хлопці, буде чудово, якщо ви подружитеся. Марк сказав, що всі вони з твоєї нової школи й живуть поблизу. Добре було б тобі їх знати. Раптом хтось із хлопців опиниться у твоєму класі.

На останніх словах я зраділа, звісно ж, одразу подумавши про свого друга-сусіда, за яким устигла скучити. Через переїзд я пропустила тиждень шкільних занять і тепер вечорами готувалася до навчання та проводила час із мамою, татом і зведеним братом — правду кажучи, не найприємніші години дозвілля, коли ми вчилися бути однією родиною, разом виїжджаючи до магазинів і ресторанчиків, дозволяючи цікавим жителям Сендфілд-Рока витріщатися на Холтів.

Щоразу під час такої прогулянки я мріяла, щоб вона якнайшвидше закінчилася, відчуваючи, що Нік мене за ці поїздки ненавидить. Щоразу він намагався боляче штовхнути мене на задньому сидінні батькового джипа й прошепотіти так, щоб батьки не почули:

«Ну давай, дурна качко! Поскаржся на мене татусеві! Розпусти нюні, він же та-а-ак любить свою принцесу! Може, пошкодує й відвезе тебе назад у твій Х’юстон! У будку, в якій ти жила. Я все знаю!»

Я не хотіла скаржитися. Я хотіла, щоб Ніколас мене не помічав, якщо вже ми з ним не змогли подружитися. Зовсім. Зрештою, моєї провини не було в тому, що він ріс із батьком, а не з матір’ю, в якої була інша сім’я. Усе це я дізналася одного ранку від місіс Фернандес, нашої прибиральниці, яка приходила, а після маминих слів одразу ж подумала про Алекса Райта.

Чому він інший? Не такий, як Нік? Як було б чудово, якби саме Алекс виявився моїм старшим братом! Під час нашого розставання він мимохідь кинув, що на вихідні їде з родиною до Грінсборо, і тепер мені відчайдушно захотілося, щоб він повернувся й опинився тут! І щоб Нік поводився нормально, а не презирливо кривив губи й не насміхався, адже Алекс сам сказав, що він мені друг!

Ця думка водночас збентежила й порадувала.

Я зав’язала волосся у високий хвіст, узяла тарілку з печивом і, широко усміхаючись, рушила до вітальні, де біля телевізора сиділи хлопці — троє. Вони рубалися в приставку й про щось жваво балакали, але, помітивши мене, повернули голови в мій бік.

— Хто це? — спитав рудуватий хлопчина, одягнений у мішкувату футболку. На його голові криво сиділа бейсболка з логотипом незнайомої спортивної команди, і сам він виглядав вгодованим здорованем. — Що за дівчисько?

— Це Лена, моя молодша сестра, — на мій подив, цілком спокійно почав Ніколас, але закінчив у своєму дусі: — Знайшлася, бродяжка. Вона тепер тут живе, і моя нова матуся хоче, щоб ми з батьком їй дупу підтирали. Купують їй усе на першу вимогу, наче вона принцеса! — Він невдоволено хмикнув, показуючи друзям своє ставлення до мене: — Тягається за мною, як причепа! Набридла!

— А вона симпатична. Плоска, правда, як дошка, — сказав ще один хлопчисько, старший, що виліз на спинку дивана. — Скільки їй років, Ніку?

— Одинадцять. Але якщо хтось із вас її зачепить — голову відірву! Ясно? Навіть не дивіться в її бік! Я і тільки я — її особисте пекельне створіння!

Усі притихли, я теж розгубилася. Голосно розсміявся лише темноволосий хлопчисько — четвертий. Він сидів на підлозі, з джойстиком у руках, тому я не відразу його помітила.

— Ай-яй-яй, Нікі, — негучний голос пролунав насмішкувато. — Ти повторюєшся, друже, — зауважив він із холодною лінивістю. — Це були мої слова, і говорив я про свою сестру Вікторію. На біса нам здалася твоя принцеса-бродяжка? Краще скажи їй, нехай уже закриє рота, подасть печиво й звалить! Тут її нікому розважати!

Що?! Я на всі очі дивилася на хлопчиська й не могла повірити ні своїм очам, ні тому, що чую. У цьому місті в мене був один друг, і він виглядав його точною копією!

От тільки сині очі сьогодні здавалися темнішими й дивилися з-під довгого чуба зовсім інакше — байдуже й зовсім без участі, ніби бачили мене вперше. І різкіше проступали вилиці на холодному обличчі.

Я остовпіла, почувши такі грубі слова.

— Алекс? — видихнула, і голос здригнувся. — Невже ти мене забув? Це ж я — Лена! Пам’ятаєш магазин?!

— Не пам’ятаю. Залиш печиво й зникни, Лено!

Хлопці перезирнулися, а потім вибухнули сміхом. І найгучніше — мій брат Ніколас.

Але відповів рудий товстун, повалившись до друзів на диван:

— «Ах, Алексе, невже ти мене забув? Як ти міг!» — тоненько перекривив він мене, зімітувавши мій голос. — От же тупиця! Ні, це не Алекс, дурна! Це Картер — його брат-близнюк! Ти їх переплутала!

Почервонівши від сорому, я позадкувала, залишила печиво на столі й вибігла з кімнати.

Мабуть, провидіння змилувалося наді мною, бо тієї миті з вікна в передпокої я побачила Алекса, який виїжджав зі свого двору на велосипеді й поглядав на наш дім.

Швидко вдягнувши куртку й кросівки, я попередила маму й поспішила вийти до нього, залишивши пихатих ідіотів сміятися з мене на самоті, досі дивуючись, як можуть два хлопці бути такими різними й такими схожими водночас.

Відтоді я намагалася не помічати насмішок Ніколаса, не заговорювати з ним без потреби й не перетинатися з його друзями в нашому домі. Мамі не скаржилася — їй теж доводилося нелегко. Тато часто кудись її возив і майже не відпускав від себе. Іноді я чула, як він досить різко говорить із нею, але все це відбувалося за зачиненими дверима їхньої спальні, і при мені мама ніколи не показувала, що її це турбує.

Зустрівшись з Алексом, я не стала розповідати йому, що сталося у вітальні дому Холтів, але зізналася, що бачила його брата. Він здогадався сам і питати не став. Того вечора, щоб підняти мені настрій, Алекс посадив мене на велосипед і показав здалеку Кораловий пагорб. А от до будинку місіс Слоун на сусідній вулиці, в якому жило з пів сотні котів, ми підібралися близько. Вони сиділи всюди — яскраві, плямисті й найзвичайніші. На нефарбованому ґанку будинку, на водостоках, на невисокому паркані, на зарослому газоні й навіть на поштовій скриньці!

Шкода, що тоді ми не здогадалися прихопити із собою їжу, але ми ще не раз навідаємося на сусідню вулицю з друзями Алекса, з якими він мене познайомить. Із Грегом Батлером, Чаком Форсі, Пілар Мендес та іншими дітьми, що живуть у Сендфілд-Року. А того дня Алекс знову жартував, і образа на дурних хлопців швидко забулася — нам просто стало не до них.

І все ж одне мене бентежило — Картер, щойно я його бачила. Я так і не змогла до нього звикнути.

Минав час, а мені все так само, як уперше, було дивно бачити дзеркальне відображення Алекса в іншій людині. Особливо коли двоє братів уранці виходили з дому й сідали до шкільного автобуса разом із сестрою. У той короткий час, коли вони разом ішли або стояли поруч, коли усміхалися одне одному, перекидаючись жартами, з погляду Картера зникала темрява… Коли він піднімав руку й відкидав чуб з обличчя, вони з Алексом були такі схожі.