Розділ 4

Я не замислююся над тим, що буде далі. У мене й своїх справ по горло. Але щодо Вікторії вже зараз не тішу себе ілюзіями — з мізками моїй сестрі не пощастило, на відміну від зовнішності. Нащадки ірландців, індіанців і голландців — пекельний коктейль! — ми з братом народилися темноволосі, зі смаглявою шкірою й синіми очима, а от Вік успадкувала пекучо-темні очі батька й мінливий характер матері. Тож їй цілком до снаги підчепити якогось ідіота навіть у чотирнадцять, не переймаючись тим, у що їй це виллється.

Однак моїй сестрі пощастило в іншому — я знав, як відбити в неї охоту тягатися за нами, поки вона не подорослішає. Мені було плювати на всіх інших, але аж ніяк не байдуже, що відбувається в моїй родині й із моїми близькими.

Закінчити розмову з Алексом виходить пізно ввечері, коли я повертаюся з вулиці й заходжу до нашої з братом спальні, увімкнувши біля дверей нічник і скинувши куртку на крісло. Наш дім достатньо просторий, у ньому вистачає спалень, щоб усі троє дітей Райтів могли розміститися в окремих кімнатах, але ми з братом усе ще продовжуємо жити в одній, куди нас колись принесли немовлятами. Таке відчуття, що це фізична необхідність — знати, що Алекс поруч. Дивитися на нього, впізнаючи свої риси, і щоразу переконуватися, що з ним усе гаразд.

Постіль брата розібрана, але я знаю, що він не спить. Ал в одних боксерах сидить на підвіконні, поставивши на нього одну ногу, сперши гострі лопатки об укіс вікна, і дивиться на мене.

Я проходжу повз і починаю роздягатися.

— Мотоцикліст, який тебе привіз, — це ж був Крістіан Палмер? — неголосно питає він. — Старший брат Лукаса?

 Чорт! Я попереджав Кріса, щоб він поводився тихіше, висаджуючи мене за двадцять метрів від дому, але цей придурок любить випендрюватися, і напевно до брата донісся звук рикливого двигуна «Scrambler», коли Кріс рвонув з місця й поїхав.

— Так. І що?

— Я чув, у нього були проблеми із законом. Скільки йому? Дев’ятнадцять?

— Слухай, Але, яка різниця? Я йому не матуся, щоб виховувати.

Я знімаю кросівки й розстібаю ремінь на джинсах. Стягую їх із себе, відвернувшись до шафи. Я до біса втомився й не хочу вислуховувати Алекса, мені вистачило й нотації від батьків.

— Від тебе тхне сигаретами.

— Відвали! Ти мені теж не мати!

Але від брата не так-то легко відкараскатися, і він спускає ноги, випростовуючись на підвіконні.

— Картере, зараз перша ночі! Ви запросто могли нарватися на поліцію, і в батька були б через тебе проблеми! Ти неповнолітній і в цей час маєш бути вдома!

— Кинь! — я задираю голову й озираюся на Алекса. — Я не дурень, щоб на такому попастися. У батьків ніколи не буде через мене проблем, я ж казав!

Ми сваримося через моє пізнє повернення не вперше, і Алекс недовірливо пирхає:

— Я б на місці батька не був у цьому такий упевнений, знаючи, що тобі ніхто не указ.

Тут він має рацію, і я невесело всміхаюся, раптом подумавши про те, що моїм батькам слід було замість двох зачати одного сина — вийшов би чудовий результат! А так нічого не вдієш, доведеться їх засмучувати, щоб відвоювати собі особисту територію і право самому розпоряджатися своїм життям. Зрештою, так і буде.

Я стягую із себе футболку й зізнаюся:

— Я покараний, Алексе. І тепер цілий тиждень тільки вчуся, тренуюся в Герлі й сиджу вечорами вдома. Тож давай спи — досить проповідей! Я й без тебе втомився, як чорт! Не хвилюйся, сьогодні наш старий перевершив сам себе!

Почувши це, Алекс зістрибує з підвіконня й підходить ближче.

— Повернися, Картере, — несподівано просить, і я напружую спину. Відповідаю різко:

— Відвали, сказав!

— А я сказав, повернися!

Я жилавіший і міцніший за нього, але він упертіший, і вже за секунду Алекс бачить те, що мені хотілося від нього приховати, — свіжі синці на ребрах і ключиці. І змащений слід від персня Рея Уолберга на підборідді, що здер шкіру.

— Що… Що сталося?! Картере! — видихає Алекс і блідне так, ніби в одну мить втратив можливість дихати. — Тебе побили?!

— Мене? — я не можу втриматися й сміюся. Спочатку тихо, а потім голосніше. Цей сміх нервовий і грубий, і майже одразу обривається. Відштовхнувши брата плечем, я згрібаю брудні речі в оберемок і крокую до стіни, де кидаю їх у кошик. — Лягай спати, Але, — прошу Алекса, дістаючи з шафи рушник, щоб піти в душ, — зі мною все добре. Сьогодні після тренування побився із Саймоном Адамсом, от і все! Буває.

Якби він мені повірив, усе було б простіше. Але він не вірить.

— Не бреши! У школі на твоєму обличчі нічого не було, я б помітив!

Я не хочу йому брехати, я просто хочу, щоб він не пхав носа в ті самі темні кутки, про які я попереджав. Невже не ясно?

— Не твоя справа!

Алекс не вміє ображатися, ми з ним майже одне ціле, саме тому його гірке, але щире зізнання чіпляє душу:

— Як би я хотів знати, Картере, яке життя ти ведеш вечорами. І заради чого. Невже оці сліди на твоєму тілі і є та сама свобода, про яку ти говорив? Вибита кулаками?!

Я не витримую й б’ю долонею по стіні, тільки в останню мить стримавшись, щоб не стиснути пальці.

Ну чому мені так складно з ним говорити? Саме йому все пояснити — чому?.. Кожна клітина мого тіла противиться тому, щоб хоч перед кимось тримати відповідь.

— Заради всього святого, Алексе! Я не збираюся сперечатися й відповідати. Я не збираюся — курва! — нічого обговорювати! Я просто інший і втомився це повторювати! Мені це необхідно, ясно?! Так само гостро, як тобі писати! Змирися вже, або я сам звалю звідси нахер!

Усе, на сьогодні я видихався, і вже збираюся пройти повз брата до ванної кімнати й як слід грюкнути дверима, коли цей ідіот робить те, чого ми ніколи не демонструватимемо на людях.

Він заступає мені шлях і з усієї сили обіймає за плечі, притискаючи до себе. Видихає майже так само люто, як я:

— Картере, як ти не розумієш? Я не хочу одного дня тебе втратити!

Його тепло несподівано знерухомлює, і я завмираю, відчуваючи прохолодну щоку брата на своїй, яка досі горить після бійки з Уолбергом.

— Придурок… — шепочу, втративши голос. — Але… відпусти, — прошу, але сам нічого не роблю, щоб його відштовхнути.

— Ні!

— Який же ти дурень…

— Пообіцяй, Картере, що будеш удома! Усього тиждень! Дай батькові відчути, що він важливий для тебе! Будь ласка!

Відповісти виходить не відразу, зате чесно:

— А для кого, Але, я граю в цей чортів лакрос? Чи думаєш, мені більше нічим зайнятися? Тільки йому не кажи, старий у нас гордий.

— Не скажу!

 
Коли ми вже лежимо у своїх постелях, нічник погашений, а вечірній бриз з океану, залітаючи у відкриту фрамугу вікна, колише жалюзі, Алекс раптом зізнається мені:

— Знаєш, Картере, а ти сьогодні мав рацію.

— Коли це?

— На шкільній парковці, коли сказав, що я розмазня, бо ніяк не наважуся поцілувати Лену.

— Я не так сказав, не вигадуй.

— Але подумав. Неважливо! Ти мав рацію. Я вже давно хотів це зробити, але не міг наважитися.

— І?

— Думаю, я її люблю.

Ого! Нехиле зізнання. Воно валиться на мене, як мішок із борошном, і я присвистую. Дивлюся на брата, закидаючи руки за голову:

— Офігіти! Та ти здурів, чувак!

Алекс у відповідь мовчить, і я даю йому шанс.

— А може, тобі тільки здається?

— Ні, — він упевнено відповідає. — Уже давно. Я відчуваю.

Мені смішно. Час сопливих Ромео канув у Лету ще з тієї миті, як Г’ю Гефнер розпродав перший наклад «Плейбоя», обох Кеннеді викрили у зраді, а людство додумалося знімати порно. Яка, до біса, любов?!