Розділ 3

Картер

Старша школа

— Гарне тренування, хлопці, але розслаблятися зарано! Мета — понад усе! Я хочу, щоб на момент матчу зі школою Джефферсона кожен із вас знав, заради чого вийшов на поле, і був готовий вирвати перемогу в «Бульдогів» зубами! Усім ясно?

— Так, сер!

— Лукасе, ти й далі розгойдуєш стик, коли м’яч потрапляє в сітку. Скільки можна повторювати: використовуй імпульс, а не гаси його! Послаблюй верхню руку. Усе зрозумів?

— Так, сер!

— Ніколасе, зверни увагу на подачу й швидкість. Пам’ятай, що на тобі, як на нападнику, лежить відповідальність за швидкі прориви й переміщення м’яча на половині суперника. Я вже мовчу про забивання голів. Вмикай не тільки силу, а й мізки! Працюй на зону атаки з виправданою агресією. У тебе знову два попередження за гру, хлопче! Якого біса, Холте?! Під час гри з «Бульдогами» ти мені потрібен на полі, а не на штрафному майданчику!

— Виправлюся, сер!

— Картере Райте…

— Слухаю, сер.

Голос тренера нижчає, і в роздягальні стає тихіше. Я знімаю шолом і стягую з себе футболку. Витираю нею змоклу шию. У декого з хлопців виривається співчутливе зітхання — тренер Герлі жорстка людина, і всі про це знають. Як знають і те, що я не люблю підкорятися правилам. Але я все ще тут, у команді «Беркути» старшої школи Еллісона з лакросу, і всім цікаво, чому. Думаю, якби вони дізналися причину, це їх здивувало б. Багато хто тут лише для того, щоб вступити до коледжу.

Мені, щоправда, поки про це думати зарано.

— Іноді мені здається, Райте, — каже тренер Герлі, зчепивши руки за спиною й стискаючи губи після кожного вимовленого слова, — що ти зроблений із невідомого мені волокна, з іншим запасом міцності. Чудова гра, хлопче!

— Дякую, сер.

— Якщо ти й далі гратимеш у тому самому дусі, у нас усіх уже цього року з’явиться шанс надерти зад «Бульдогам». Залишаю тебе атакувальним півзахисником і дуже на тебе розраховую. Саймоне Адамсе?

— Слухаю, сер!

— Хлопче, твої довгі руки потрібні в захисті! Ти виходиш у гру на місце Райта! Усім усе зрозуміло? Через два тренування затверджуємо склад команди!

У роздягальні дві дюжини людей, але всі відповідають в унісон:

— Так, сер!

Я заходжу в душову одним із перших, змиваю зі шкіри піт, просочений адреналіном, але на виході з кабінки на мене чекає Саймон Адамс — чорний, як ніч, і такий самий передбачуваний тип. Він навчається на клас старше, він більший і вищий за мене, і після слів тренера вважає себе вправі зігнати на мені злість.

Не скажу, що все відбувається несподівано. Після останнього рішення Герлі поміняти нас місцями я був певен, що ми зчепимося — надто високий авторитет Саймона в старшій команді, до якої ми тільки перейшли з Ніком і Лукасом, щоб залишити без уваги мої чотири очки. Але якщо вже тренер вирішив залишити за нами право з’ясувати все між собою, я відповідаю на атаку.

Ми обмінюємося ударами майже беззвучно — мої удари швидші й різкіші, і скоро переходять у серію. У шумі тугих струменів, що б’ють об кахель, наші дихання розмиваються, а рвані видихи глухнуть. Навіть шкода, що він прорахувався — усе закінчується надто швидко.

Коли я виходжу в роздягальню, обмотавши рушник навколо стегон, Саймон лишається стояти навкарачки, спльовуючи кров на підлогу й намагаючись підвестися. Здивований і розчарований у своїй силі, яка його підвела.

Нічого, уже зовсім скоро він захоче реваншу, і той обійдеться йому ще дорожче.

Старші хлопці косяться на мене, а Нік ірже, привалившись до шафки:

— Ну як, хлопці? Я ж попереджав Адамса, що краще не нариватися. Сперечаємося, він не вийде з душової раніше, ніж за три хвилини?.. Ей, Адамсе! — горлає Нік. — Матусю покликати? Чи краще одразу твою дівку, щоб рани зализала?.. Хто знає, може, тобі ще дещо перепаде з жалю? О, чорт, хлопці, а я б на це подивився!

— Заткнися, Холте! — я підходжу до своєї шафки й надягаю боксери. Слідом натягую джинси, кросівки і, нарешті, толстовку. Напруга після гри й бійки тримає тіло в приємному тонусі — люблю такі моменти, а от язиком молоти — не дуже. Але Ніку подобається, і він продовжує глузувати з Адамса, поки того немає в роздягальні.

Чорт із ним! Я не переживаю за Холта, зрештою, він майже такий самий відморожений придурок, як я. Якщо йому хочеться дістати по пиці, то це його справа.

У роздягальні стоїть щільний запах спітнілих тіл. Я запихаю брудний одяг у спортивну сумку, клацаю блискавкою й прямую до виходу. Попереджаю друзів, штовхаючи двері в коридор:

— Чекаю вас надворі!

— Окей, Райте!

Я проходжу повз спортзал, іду далі коридором і виходжу на шкільне подвір’я з боку парковки. Жовтень цього року видався теплий, і на дерев’яних лавках досі сидять школярі — хто в очікуванні батьків, а хто просто теревенить, склавши одне одному компанію. У цій великій школі вистачає спортивних секцій і дурних занять на кшталт тих, якими захоплений мій брат, щоб зайняти кожного. Тож зазвичай тут до самого вечора досить гамірно.

Помітивши мене, з ближньої лавки зривається парочка сопляків і забирається подалі — у бік трибун відкритого стадіону. Чудово!

Я підходжу до лавки, кидаю на неї сумку й сідаю, важко відкинувши плечі на спинку. У голові знову довбається знайома думка: скоріше б отримати права, а не сидіти тут, як ідіот, в очікуванні шкільного автобуса. Але, чорт, я вже передчуваю, що цей рік стане для мене найдовшим, і бійка із Саймоном не здається приємною.

— Привіт, Картере! Ти вже закінчив? Я боявся, що знову запізнишся. Як минуло тренування?

Я повертаю голову (хоч можу цього не робити, голос хлопця знайомий мені чи не краще, ніж мій власний) і бачу Алекса. Він підходить ближче, знімає з плеча рюкзак і ставить поруч із моєю сумкою. Ляснувши мене по плечу, сідає на лавку й витягує ноги. Втомлено зітхає, проводячи долонею по обличчю:

— Ну й деньок! Дві статті, і обидві терміново. Схоже, ти мав рацію щодо нашої секретарки — міс Моран. Їй подобається мене експлуатувати, тепер я й сам це бачу.

— І що цього разу знадобилося хитрій жабі?

Алекс хмуриться від моїх слів, стискає губи, але відповідає:

— Та маячня для міських новин Сендфілд-Рока! Звичайна подяка спонсорам від імені учнів і дирекції. Барвистий звіт, чим живе наша школа в новому навчальному році, і як ми підтримуємо нашого доброго мера Болтона. Нічого нового, Картере, повір. Рік тому ми з Кевіном писали про те саме!

— Відстій.

— Точно. Але головне не це. Вона не дає мені писати про те, про що я хочу, розумієш? Мої статті називає недостатньо толерантними й збирається обговорити їх на засіданні шкільного комітету!

Алекс зітхає, і тепер уже я ляскаю його по плечу.

— Забий, Але! Моран стара затята феміністка, якій не начхати на тебе. Вона не хоче, щоб ти спіткнувся. Ти просто поки цього не розумієш.

— Я намагаюся, Картере…

— Але?

— Але несправедливість мене вбиває! Мені подобається працювати в шкільній газеті, однак я не погоджувався мовчати! І якщо в сім’ях із прийомними підлітками є проблеми, то кому, як не підліткам, про це говорити?.. Ти знаєш, що Тільда Стронг із десятого класу тільки цього літа двічі тікала з дому?

— І?

— У цього має бути причина! Я не вірю, що вся справа в її характері й поганій спадковості, як запевняють батьки. Дурниці!