Розділ 5

Картер
За рік
Старша школа

П’ятниця. Вересень. П’ята година пополудні.

Я знаю це тому, що весь час дивлюся на годинник, на якому біжать секунди, чухаючи нігтем великого пальця сухі губи.

Сонце смажить так нещадно, що здається: штовхни підбором висушений до білого гравій, і він розсиплеться на пил.

У небі не видно птахів. Листя на в’язах повисло клаптями, але в тіні дірявого навісу старого складу за гаражем батька Лукаса, де ми зібралися, дихати майже терпимо, і ніздрі напружено втягують гаряче пекло дня.

— Як думаєш, Картере, у них вийде? У Кріса й хлопців? Усе-таки цей жирдяй Гіггінс хитра тварюка. Кріс упевнений, що в минулому він напевно вже провертав подібне, інакше не діяв би в місті так нахабно. А ти як вважаєш?

Очі Лукаса гарячково блищать, і піт, що виступив на скронях, говорить значно красномовніше за саме запитання. Я повертаю голову й дивлюся на друга.

— Вийде, Палмере. Але я все одно вважаю, що вони ідіоти.

— Чому? — заперечує друг. — Хіба він не заслужив, цей Гіггінс? Ти чув, що чоловіка, який продав йому бар на Мелборн-Лейн два роки тому, минулої весни знайшли мертвим у Рваній лощині біля Коралового пагорба?.. Так от, той чоловік сам погодився на угоду з Гіггінсом і все підписав, тут не підкопаєшся. Дивне інше: навіщо йому раптом знадобилося продавати бар, який процвітав, та ще й за чверть ціни, га?

Я знизую плечима, розмірковуючи:

— Та хіба мало причин? Боргові зобов’язання, сімейні обставини, а може, йому просто набридло. Таке теж буває.

— Ну так, авжеж! — голосно хмикає Лукас. — А через рік у зливу він примудрився опинитися в місці, де через кожні три метри із землі стирчить попереджувальна табличка «Небезпечно», і зламати собі шию! Дуже зручно. Якого біса він узагалі там робив?

— Це Америка, Палмере. Тут кожен сам собі господар. Якщо тобі вночі заманеться дістати зі штанів член і відлити з краю урвища, ніхто не має права завадити. А якщо ти при цьому послизнувся — ну що ж, твої проблеми.

Лукас обурено піднімає широкі брови.

— Я не зрозумію, Картере… Ти що, йому адвокат?

Я креслю запальничкою й прикурюю сигарету. Наповнивши легені, повільно випускаю дим.

— Я просто намагаюся думати так, як мислить Гіггінс, і як слід мислити твоєму братові. Немає мотиву, немає зв’язку, а отже, немає і злочину. А ти, Палмере, договорюй, якщо вже почав.

— Ходять чутки, що той чоловік, Рон Нойлз, колишній власник бару, накопав на жирдяя щось велике, за це й поплатився.

Ім’я здається мені тьмяно знайомим, і я згадую.

— Стривай… Нойлз… Бетті Нойлз, так? Випустилася зі школи торік. Була в групі підтримки і, здається, якийсь час крутила з Крісом. Вона дочка цього Рона?

Лукас одразу стискає губи й відводить очі.

— Ну так. Їй знадобилися гроші — Бет хоче поїхати в Огайо, у неї там тітка. Тож угнати в Гіггінса нову тачку за п’ятдесят штук — це, бляха, справедливо!

Бляха, так! Ще й як так! Але мене дивує інше.

— Ви ідіоти! — сухо кидаю я, і кажу це другові цілком щиро.

— Чому це? — дивується той.

— Бо для вас це занадто! Бо в цього Гіггінса напевно є прикриття в поліції, інакше він би так не нахабнів, але головне — є мізки! І якщо він почне копати, дівчисько розбовкає!

Але Лукас упевнено мотає головою.

— Ні, Бет мовчатиме, вона його ненавидить. Вони з матір’ю всі гроші спустили на юристів, зате тепер у них є постанова окружного судді. За публічні погрози на їхню адресу Роакіну Гіггінсу заборонено наближатися до них ближче, ніж на сто метрів. А нашій родині потрібні гроші, Картере — сам знаєш.

— Скільки?

— Половина з десяти штук.

Негусто. Та де там! Невиправдано мало за такий ризик!

— Ти розумієш, що якщо Кріс не впорається і фургон не піде до Ролі [4] найпізніше завтра вранці — вашу родину вже не врятують п’ять тисяч доларів?

Лукас киває:

— Знаю.

— Тримай язика за зубами й більше нікому не тріпайся. Чорт!

— Та я нікому, Райте! Знаєте тільки ви з Холтом! Я навіть Пітеру нічого не сказав! — схвильовано божиться Палмер. — Цей Рудий за хот-дог рідну матір продасть! Я що, дурень?

— Двоє — це вже багато.

— Та годі, Картере! Я тобі довіряю! Я тільки боюся, щоб Уолберг не ляпнув зайвого про наш гараж, коли стане гаряче.

— Не ляпне, доведеться з ним поговорити. Хай тільки спробує, я нікому нічого не забуваю.

 І я не брешу, пам’ять у мене відмінна, саме тому Лукас киває.

Ми сидимо з ним біля задніх дверей складу, на перевернутому ящику з написом «Rochester», між порожніми баками з-під фарби, і слухаємо, як у передвечірній тиші відразу за іржавою стіною розмірено скрипить диван. Тах. Тах. Тах.

Сьогодні п’ятниця, і в цей час гараж Палмерів уже зачинений. Зате за дві вулиці відкритий бар «Сота заводь», де батько Лукаса, колишній вояка, а тепер так собі механік, звично надирається спиртним з обіду.

Ми тут самі.

Лукас, Нік, я і Тільда.

За відчиненими дверима скрипить матрац, глухо вдаряється об стіну дерев’яний остов продавленого дивана і частішає чуже дихання… Ми чуємо, як Тільда сміхом зупиняє сопіння Ніка, просить дати їй прикурити сигарету й не м’яти її груди так сильно, ніби він трахає дівку вперше.

Після довгої паузи, протягом якої в Лукаса судомно ходить кадик, вона дозволяє Холту продовжити.

Коли Лукас іде, а на його місце сідає Ніколас, він забирає з моїх пальців недопалок сигарети й киває на двері:

— Набридла! Треба буде їй сказати, щоб більше сюди не приходила. Терпіти не можу шлюх!

Але, судячи з того, як довго Нік не злазив із Тільди, на правду це не схоже. Хоча, може, справді не заводить?

Я з усмішкою кидаю на нього короткий погляд і знову повертаю його до дальнього кінця двору, туди, де поверх паркану видніється відкритий відрізок дороги.

— А мені здається, Холте, ти просто терпіти не можеш бути другим. Але я не винен, друже, що більше подобаюся дівчатам. Не ця, то інша — яка різниця?

Нік сміється — так, що дим клаптями виривається з легень, і відкидає плечі на цегляну стіну.

— Пішов ти, Райте! — штовхає мене ліктем у бік. — Часом я шкодую, що ти так добре мене знаєш! Ось тому я, на відміну від тебе, і заводжу собі постійних подружок — щоб бути в них першим.

— Ну і як? Не розчаровують?

Світлі очі Холта задоволено мружаться.

— Іноді мені щастить!

У двір із боку внутрішньої частини дому заходить хлопчина років чотирнадцяти — Метью Палмер, молодший із братів, і непривітно коситься в наш бік. Я давно підозрюю, що з усієї трійці він найкмітливіший, і знаю, що зараз йому тут точно нічого робити.

— Де Лукас? — звертається до нас Мет крізь губу. — Там тренер Герлі дзвонить! Каже, що у вас завтра перше тренування, і він хоче бачити всіх!

Пацан продовжує стояти й витріщатися. Я піднімаю біля своїх кросівок великий шматок гравію й влучно запускаю йому під ноги.

— Ану геть звідси! Вчися сам відповідати!

Він не відступає, і другий шматок гравію прилітає йому вже в гомілку, викликавши скрик.

— Я кому сказав, зникни, сопляк!

Мет забирається геть, але перед тим, як піти, сміливо показує нам «фак», і те, що я при цьому бачу в його очах, мені подобається.

— Цей молодший Палмер колись нарветься! — сердиться Нік. — Йому ж ясно було сказано: сиди вдома! Якого хріна виліз? Клянуся, Картере, якщо Лукасу плювати, то наступного разу я сам йому цей «фак» у дупу засуну! Я не терпітиму, щоб усякі молокососи тикали ним мені в обличчя!

— Остинь, Ніку.

Але друг схоплюється на ноги й горлає вслід пацану: