Розділ 8
— Відпусти мене, Ніку! Мені нічим дихати! Якщо ти не припиниш, я все розповім батькові, клянуся!
Бліді щоки Ніколаса червоніють, а дихання стає шумним і глибоким — таке враження, що він мене не чує. Ми в кабінеті самі, і я вже сто разів пошкодувала, що послухалася міс Едвардс і не пішла разом із Пілар. Зараз будь-яке інше покарання виявилося б бажаним подарунком!
За дверима коридором хтось проходить, стукають підбори кількох ніг, і я вже збираюся виконати обіцяне й покликати на допомогу, коли Ніколас раптом сам неохоче відсторонюється, але руку з мого зап’ястя не прибирає. Повторює вперто:
— Мені плювати на батька, Качко. Що він мені зробить? Я його єдиний син! Але мені не плювати на Райта! Я так і не почув відповіді, що він хотів від тебе? І чому в тебе розбита губа? Ти що, з ним… ссалася?! — раптом здогадується. — Відповідай!
Я втомилася й не хочу все це продовжувати. А Нік не відчепиться, поки не повірить у те, у що сам захоче.
— Я вже казала, що тільки у твоїй хворій голові можуть виникати такі думки! — стараюся, щоб голос звучав упевнено. — Це не він хотів, а я! Я хотіла поговорити з ним про Алекса, але Картер відштовхнув мене, бо ненавидить. Так само, як ти! Що ще ти хочеш знати?! Що він мене вдарив? І чому мені здається, що тобі б це сподобалося?!
Моя відповідь Ніколаса влаштовує, і з сірого погляду зникає хвилювання. А мені стає до огиди неприємно дивитися на хлопця. Настільки, що вже висохлі було сльози знову колють очі.
— Ви мені обоє огидні, що ти, що Райт. Не бачу жодної різниці. Я не хочу бути тобі потрібною. Ніколи!
Настрій Ніколаса помітно піднімається.
— Чудово, Тріскунку! Ну, бувай! Побачимося вдома!
Усього кілька секунд — і Нік, наче нічого не сталося, відпускає мене. Відсуває вбік, розчиняє двері й виходить. Одразу ж у коридорі перейшовши на біг, мчить у напрямку спортзалу й чоловічих роздягалень, а я нарешті залишаюся сама і, знесилено видихнувши, привалююся плечима до стіни.
Душу раптом тривожить неспокій і думка, що одного дня для мене все може закінчитися зовсім інакше. І що мені, напевно, краще поїхати звідси — із Сендфілд-Рока. Але що може зробити зі своїм життям сімнадцятирічна школярка?
Нічого. Хіба що постаратися переконливо збрехати зведеному братові.
Так, я збрехала Ніколасу й ні про що не шкодувала. Різниця між ним і Райтом усе-таки була. І для мене — така ж величезна, як чорна зяюча прірва.
Що б особисто мені сьогодні Картер не зробив і не сказав, я зрозуміла, що він був щирий, коли зайшла мова про Алекса. За той біль, який я побачила в його очах, я виявилася готова пробачити йому все. Бо тепер мені цілком точно відомо: йому ще гірше, ніж мені.