Розділ 8

Він іде, а от Ніколас — ні. Провівши друга довгим поглядом у спину, він зачиняє за ним двері й підходить ближче. Питає, зупинившись переді мною:

— Що тут сталося? Що ти тут із ним робила?

Я не близька зі своїм зведеним братом і не збираюся йому нічого пояснювати. Мені б самій пережити те, що щойно сталося. І найменше я хочу це з кимось обговорювати, тим паче з ним!

Опустивши руки, вчіплююся в спідницю.

— Нічого.

Але на моєму обличчі сльози, і Нік не вірить. Він завжди був підозріливим.

— Ні, так справа не піде, сестричко, — мружить сірі очі, озирнувшись на двері. — Я ж не дурень. І я поставив запитання!

Двоє сильних хлопців, і обидва в небезпечній близькості до мене — це занадто для одного дня. Я намагаюся обійти Ніколаса, але він легко перегороджує мені шлях широкими плечима. Руками відсуває назад.

— Пусти!

— Він тебе образив? Принизив? Що?!

Чому мені на мить здається, що в запитанні зведеного брата прозирає надія? Наче він сам не робив цього сотні разів.

— Навіть якщо й так, тебе це не стосується!

Я знову намагаюся обійти Ніколаса, але в мене не виходить. Мені неприємно до нього торкатися, мені завжди здавалося, що він складається з чужої мені матерії — липкої й задушливої, і я змушена відступити. Але щойно я це роблю, у його голосі тут же з’являються знайомі шиплячі нотки.

Не розумію, як він може подобатися дівчатам? Мені хочеться бігти від нього не озираючись!

— Помиляєшся, Качко! Я спитав тебе, що ти робила тут із Картером? І я хочу дізнатися відповідь! Тобі мало одного брата Райта, то ти вирішила взятися за іншого?!

— Що? — я сахаюся від Ніколаса, розплющивши очі — стільки незрозумілої злості читаю в його погляді й чую в словах. І тут же обурююся — уже на це в мене точно вистачить сил:

— Та як ти можеш таке говорити?! Навіть не смій порівнювати Алекса з такими, як ви! Як ви обоє — пихаті дурні!

На обличчя Ніка набігає тінь здогадки, і він упирає долоню в стіну біля моєї голови.

— Як ми? — не питає, уточнює, ніби підловив мене на слові. — То, значить, я маю рацію, і Райт чогось від тебе хотів? Чого?! — наполегливо й різко видихає.

Це занадто. Мені вистачає його вдома, щоб терпіти ще й у школі!

— Нічого! Це щось означає тільки у твоїй хворій уяві!

Ніколас на секунду опускає голову, прикушуючи нижню губу. Присуває руку так близько, що його великий палець лягає мені на горло, і він повільно гладить ним мою шкіру. І знову дотик хлопця не схожий на ласку. Цього разу це більше схоже на попередження, настільки неприємні відчуття викликає.

Я намагаюся відсторонитися, але він не відпускає.

— Послухай мене, Качко. Послухай уважно… — знизивши голос, Нік озирається на двері й присувається. — Зараз у мене немає часу на розмову з тобою, але ми обов’язково до неї повернемося. Твій Алекс був ганчіркою! Ні на що не здатним сопляком, і я заплющував на нього очі. Він би ще довго водив тебе за руку, перш ніж наважився трахнути. Але Картер — зовсім інша річ. Йому відомо, що в дівчини між ногами, і мені це не подобається!

Від здивування я не знаходжу, що сказати, і Нік сердито вимагає:

— Забудь про нього, зрозуміла?! Забудь, або він розтопче тебе швидше, ніж встигнеш отямитися! І тоді ти нікому не будеш потрібна. Навіть… — Йому не подобається те, що він збирається сказати, але він змушує себе зізнатися: — Навіть мені!

Я завмираю, не в змозі осмислити почуте, і мотаю головою.

Він ніколи не говорив нічого подібного, а все інше я відмовлялася помічати. З чого б йому мною цікавитися? Дочкою дружини свого батька, яку він ледве терпить?

— Ні. Ти — схиблений, Ніку! Я не хочу цього чути! Ти мене ненавидиш!

Хлопець ледь помітно киває.

— Правильно, Тріскунку. І це до біса забавляє — знати, що ти все розумієш. Не підходь до Райта! Я не жартую!

Я все-таки відштовхую його від себе й прослизаю під рукою. Підхоплюю з парти рюкзак, відступаючи до виходу.

— Ти не можеш мені наказувати, ти мені навіть не брат! А Алекс ніколи не був сопляком! Він був кращий за вас усіх! І зараз він для мене кращий, зрозумів? Начхати мені на тебе!

Я намагаюся втекти, але Ніколас недарма нападник у найуспішнішій команді з лакросу за всю історію школи. Він легко ловить моє зап’ястя й смикає на себе. Змушує привалитися спиною до вхідних дверей, і сам навалюється зверху.

Можна тільки дивуватися, як у коридорі ще ніхто не почув шуму, що лунає з кабінету. Але це, найімовірніше, тому, що зараз усі старші класи мають зібратися на спортивному стадіоні, щоб привітати шкільну команду з лакросу.

І Пілар, яка перший рік бере участь у групі підтримки й страшенно хвилюється, уже напевно переодяглася і готується до виходу разом з іншими чирлідерками. І виглядає мене в надії, що я додам їй упевненості.

— Куди, сестричко? Стояти! Я з тобою ще не закінчив!

— Відпусти! Негайно, або я закричу!

Ніколаса мої погрози ніколи не лякали, не лякають і зараз. Навряд чи когось усерйоз здивує сімейна сварка між родичами. Подумаєш! Хіба складно знайти привід?

— Качко, — шипить він в обличчя, — тільки спробуй комусь сказати, що ти мені не сестра, і дуже пошкодуєш! Мовчатимеш разом зі своєю сучою матусею, такою ж вертихвісткою, як ти, і дякуватимеш нам із батьком за нашу доброту. Інакше я вам обом додам проблем!

Я давно до цього звикла — до погроз Ніка. Спочатку я не сміла сісти на його стілець, потім узяти його чашку або потурбувати звуками свого синтезатора, тому найчастіше я грала на клавішному інструменті за зачиненими дверима своєї кімнати, спрямовуючи звук у навушники. Або підійти до басейну при друзях зведеного брата — про все це Нік ніколи не говорив при батьках, зате наодинці — скільки завгодно.

Коли ми залишалися самі, його завжди тягнуло до мене, як магнітом, і він починав стежити за мною, як шуліка. А може, мені це тільки здавалося, але я любила, коли він ішов вечорами. І коли приводив до себе дівчат теж — тоді Нік забував про мене.

Останній рік мені дуже бракувало Алекса. Ось із ним завжди було легко й вільно.

Ставши старшою, я зрозуміла, чому мама не хотіла повертатися до Марка Холта — він контролював кожен її крок і кожну дію, вимагав уваги, але при цьому я не бачила особливої ніжності в його очах — мені здається, він просто не був здатний на ніжність. Або виражав почуття по-своєму. Радше ним володіли потреба в Аделі й одержимість, яку він намагався приховати за роздратуванням, мовчанням і дорогими подарунками, якими обсипав дружину. Я добре розуміла, що він потребував її, не зважаючи на її бажання, але мені все ще бракувало досвіду, щоб докопатися до суті їхнього шлюбу й усе зрозуміти, а мама старалася здаватися спокійною.

Але дещо я бачила в її гарних очах — те, що стримувало мене й не дозволяло додати їй прикрощів.

Іноді вони здавалися порожніми, ніби вона була далеко. Ніби ховалася в собі від навколишнього світу й у думках утікала кудись. А іноді, коли вона приходила з батьком до школи (я продовжувала називати Марка так) і бачила мене на невеликій сцені за піаніно або спостерігала мої успіхи в навчанні, вона світилася від щастя — надзвичайно жіночна й золотоволоса Аделі переконувалася, що вчинила правильно, і ця впевненість розправляла її невидимі крила, і вона поверталася й починала жити заново. Я дуже любила бачити її такою.

Ми обидві оберігали одна одну, як уміли. І вже точно мені не хотілося, щоб Нік завдав моїй мамі, яка вирішила змінити своє життя заради мене, проблем.