Розділ 1

Жінка, що вминала ворс килима високими підборами, була розкішна й знала це.

Висока й струнка брюнетка з чорним поглядом пантери, вона повільно обходила кабінет голови будівельної корпорації «Сезам» і всміхалася молодому чоловікові вустами, створеними Всевишнім не інакше як для плотського кохання. Для того самого кохання, яке, коли його шукають, охоче продається, але коштує дорого — не кожен чоловік здатен купити.

Блакитноокому й темноволосому Андрію Воронову, головному спадкоємцю всіх активів корпорації «Сезам» і родинного рахунку у швейцарському банку, цей цінник явно був по кишені. Ось чому Неллі-людожерочка зупинилася біля високого крісла, навпроти столу начальника, і, змахнувши важкими віями, вигнула круте стегно. Підняла з млосним поглядом розкішні груди й видихнула, проводячи долонею по тканині вузької спідниці:

— Ах, Андрію, ти ж знаєш, як я цього хочу! Повір, не менше за тебе!

Я просто-таки розчула в напруженій тиші, як саме тієї миті затріпотіло й часто закалатало серденько у Воронова. Тук-тук-тук. Смаглява рука піднялася до коміра дорогої сорочки, послаблюючи краватку, а подих завмер…

Ой-ой, ще секунда такого еротичного натиску — і ж, дурень, не встоїть! Зв’яжеться з цією акулою, як вона того жадає, і тоді прощавай, спадкоємцю! Пропаде, а за місяць про нього ніхто й не згадає!

Ох, чорт, що ж коїться! Кому кричати, щоб увімкнули сирену?

Узагалі-то, хоч я й перебувала зараз в одному кабінеті з парочкою (щоправда, стоячи під столом навкарачки), ще два тижні тому мені на цю сцену було б глибоко начхати. Як начхати на шури-мури свого начальника людині, якій куди важливіше не втратити роботу й зберегти пристойний оклад — за мірками секретаря, звісно. Та кохайтеся собі на здоров’я, тільки премію платіть! Але три дні тому все круто змінилося. Коли я випадково власними вухами підслухала розмову цієї Людожерочки з її коханцем — між іншим, двоюрідним братом мого гобліна… Тьху! Тобто шефа, звичайно ж. І дізналася про те, що Воронова-молодшого надумали… прикінчити!

Та не колись там в осяжному майбутньому, а найближчими з найближчих днями!

Жах! Я як новину почула, то одразу сон утратила, а йому хоч би що!

Ні, ну до чого ж твердолобий і впертий тип, дарма що вродливий і поважний! Терпіти його не можу! І що наші офісні дівчата в ньому знайшли? Адже крім привабливої зовнішності… Ну, добре — крім дуже привабливої зовнішності, в ньому стільки пихи й хрускоту, що так і хочеться чимось важкеньким по маківці приголубити! Щоб став ближче до землі й м’якше до людей!

Як приїхав зі своєї Німеччини, так одразу й почав командувати, шикувати всіх по струнці. Звик міняти костюми щодня, наче тут не контора, хай і багата, а якийсь подіум! Я за три місяці вже їм лік утратила! Ноги збила, бігаючи до хімчистки й назад з його сорочками.

Тільки нам, слухняним підлеглим, що з його краси, коли він бездушний, мов сухар. Жодного разу не бачила, щоб усміхався. Усе тільки: «Гир-гир, виконуйте! І бажано терміново! За п’ять хвилин документи на стіл!»

Ох, залишається тільки зітхати й сумно згадувати колишнього господаря, Матвія Івановича. Ось із ким працювати було за щастя!

Старший Воронов недарма вважався шанованою людиною. Він і вислухати вмів, і підлеглих міг добрим словом ушанувати. Навіть сварився тактовно, як на свою посаду, будь-хто підтвердить! Аж поки одного дня не опинився в комі в одній зі швейцарських клінік.

Оце він би мені одразу повірив, якби я надумала розповісти йому про замах, що готується на його улюбленого онука. А цей гоблін, коли розповіла, тільки нервово хмикнув мені в обличчя, потім розсердився, а тоді грюкнув дверима в кабінеті, обізвав Півниковою й наказав тримати язика за зубами.

Інакше він мене візьме просто за комір і копняком викине з компанії. Щоб я, бачте, не верзла дурниць і нісенітницями не займалася, якщо вже більше нічим зайнятися. Ще й навис згори, виблискуючи морозними очиськами:

«…Я зрозуміло все пояснив?

Та вже куди зрозуміліше. Але щоки все одно порожевіли від образи.

— Це мені-то нічим?! Ну, знаєте, Андрію Ігоровичу! Я не винна, що ви поводитеся, як… як останній йолоп!

— Ще хоч одне слово, Півникова, і я розпрощаюся з вами раз і назавжди, так і знайте!

— Я вам не Півникова, а Півник! І ви не можете мене звільнити без дозволу Матвія Івановича. У мене так у контракті написано!

— Контракт і переписати можна!

— Тільки спробуйте! Ви тут ще не директор, а виконувач обов’язків!

— Тоді я вас не звільню, а зашлю!

— Куди це, цікаво? Мені не можна їхати!

— Та хоч до біса на роги, аби очей не муляли! Марш звідси до приймальні, і щоб за дві хвилини зробила мені каву — міцну! І тільки спробуй туди зцідити свою отруту! У, Кобро! Понижу до техперсоналу! Оце мені до снаги!

— Щ-що? Що ви собі д-дозволяєте?

— Поки що нічого!

— Від… від пітона чую!

— Геть, я сказав!»

Ага, ось так просто й викинув — гад блакитноокий!

І навіщо мені тільки це треба — переживати за нього? Та чхати я хотіла! Отак би залізла на найвищу драбину в офісі й я-а-ак чхнула б із почуттям і піною обурення, як верблюд слиною. Щоб умився Воронов своєю самовпевненістю з ніг до голови! Повірте, ні крапельки б не пошкодувала!..

Не пошкодувала б… якби не вдячність і людська симпатія до його діда. Ось кому я була зобов’язана всім! Ну не могла я після доброти цієї людини взяти й відвернутися від його онука, хай навіть і грубіяна. Тим більше коли життя останнього повисло на волосині...

Ех, Матвію Івановичу, душа людина! Три роки знайомства, а скільки добрих спогадів і вдячності! Оце опинилася б я зараз поруч із ним, неодмінно спитала б боса: як же так, дорогий ви наш? На кого рідний колектив кинути зібралися?

Адже в моєму житті все тільки почало налагоджуватися, коли він узяв до себе на роботу нетямущу стажерку… І маєш тобі — раптом інсульт і кома.

А пам’ятається, коли я вперше з’явилася в головному офісі «Сезама» — нікому не відома особа, чуток довкола нас поповзло — ух, не злічити! Жінок у висотній будівлі корпорації працювало з надлишком (плановий відділ, бухгалтерія, проєктувальники, інженери), а тут новий секретар у директора — про кого ж іще пліткувати? Та не в абиякого директора, а в багатого вдівця!

Подумаєш, сімдесят чотири роки — саме ж час почати третю молодість! Дарма, чи що, секретарка в нього руда, а значить, безсоромна й нахабна! Така далеко піде!

А я що? Я мовчала — Матвій Іванович попросив. «Не варто ворушити осине гніздо, Дар’є, повір старому. Попліткують і заспокояться. Ти, головне, придивляйся й учись тут, що до чого. Дівчина ти кмітлива, впораєшся. Нема чого звертати увагу на такі дурниці!»

І я була з ним згодна. Нема чого. Тим більше що роботи в мене виявилося — цілий Еверест!

Але навіть якби бос і не попросив, я й сама нікому не збиралася розповідати, як ми з Матвієм Івановичем познайомилися — не люблю зайвого базікати. Як одного разу цьому багатому вдівцеві — на вигляд доволі щупленькому чоловічкові, якщо вже чесно, — на ранковій пробіжці в парку стало зле, і він боком, боком… та й завалився тушкою в найближчі кущі. Пролежав там понад годину в жовтневій сирості, і хто його знає, коли б очуняв, якби того ранку повз старий парк не пробігала я з дітьми, скорочуючи дорогу до дитячого садка.

Звісно ж, запізнюючись і поєднуючи спорт із прогулянкою, а ви як думали!

— Ма-ам, дивися, а там мужик валяється!