Розділ 1

— Степку, що за розмова? Треба казати «чоловік». Де?

— Он, дивися! А що він там робить? І чому він босий?

Що він там робить, судячи з порожньої пляшки з-під дешевого алкоголю, яка лежала осторонь — за кілька метрів біля урни, — здогадатися було неважко. Але лежав він якось уже надто незатишно — носом у кущах, із піднятими догори ногами, без взуття й без шкарпеток, в одних трусах. І в такому положенні перебував уже досить довго, судячи з того, що навколо було безлюдно, а незнайомця вже встигли роздягнути й роззути — треба гадати, товариші по чарці.

Я зупинилася й озирнулася. Підійшла ближче. Почав накрапати дрібний осінній дощик — із тих, що пробирають наскрізь, але чоловік не збирався подавати ознак життя й на моє наближення не відреагував.

— Ей, чоловіче?.. Ей, ви мене чуєте?!

— Мам, а він бандит, так? — не вгамовувався Степко. Він у той час обожнював усякого роду розбійників. — А можна я його теж паличкою потикаю, як ти?

— Ні!

— Мам, ну так нечесно! Я теж хочу!

— А я хоцу пісеньку! — шморгнула носом маленька Сонечка, притискаючи до себе парасольку. — Ма-ам!

— Діти, та зачекайте ви! Не бачите, тут дядькові погано. І взагалі, Степку, краще потримай-но Сонечку й відійди, я сама спробую його розбудити. І не плутайтеся під ногами! Ще доведеться нам зараз швидку допомогу викликати!

Про швидку допомогу Степкові сподобалося, і він тут-таки крутнувся на п’ятах — мало шапка з рудої маківки не злетіла.

— Ух ти! Правда, мам? Із мигалками?!

Повз пробіг вусатий спортсмен поважного вигляду й повідомив:

— Дівчино, та облиште ви цього алкаша! Бачите, яка в нього пика синя! Тут таких доходяг щодня по кущах, як грибів понатикано!

Ну, не знаю. Щодо останнього я не була певна. Все-таки парк громадський, і коли-не-коли, а охорона має обходити територію. Але заперечити не встигла. Бо всюдисущий Степко, поки я відволіклася на спортсмена, все-таки схопив шматок довгої коряги, стрибнув уперед і тицьнув ним бідолаху в зад. Та так відчутно, що я ахнула, а тип у кущах охнув, прийшов до тями й заблагав — тихенько й жалібно:

— Допоможіть!

— З-зараз! Киш, Степку! Яка ж ти в мене непосида!.. Ей, чоловіче! Давайте, чи що, руку. Спробую вас витягти!

Витягти незнайомця вийшло не одразу, але я все ж зуміла пробратися в кущі й поставити його на ноги. Відтягла за лікоть подалі.

— Дівчино, а чому я роздягнений? — здивувався той, коли втомився кректати й здивовано оглянув себе. Підняв на мене погляд.

— Так пити треба менше, дядьку! — не змогла я стримати докору в голосі, струшуючи з волосся опале листя. — У вашому-то віці!

Чоловічкові було на вигляд років сімдесят — мокрий і пом’ятий. А посинілою й подряпаною фізіономією ну точно на мого сусіда-алкаша дядька Славка схожий. От тільки алкоголем від нього не тхнуло, і щось було в світлих очах таке… наївне, чи що. Тверезе й здивоване. Наче його життя щойно несправедливо скривдило.

Потримавшись рукою за серце, він розсіяно провів долонею по лобі й поплескав себе по порожніх кишенях. Точніше, по тому місцю на трусах, де вони мали б бути.

— Холодно. І телефона нема. Нічого нема, — раптом поскаржився, — навіть ключів!

Я тільки плечима знизала й зітхнула — а я-то тут до чого? Але, глянувши на босі ноги «алкаша», що стояли в тонкій калюжі, і бліді, худі коліна, полізла в сумку. Відшукавши в ній газету з оголошеннями про продаж квартир, розстелила її на лавці й посадила чоловічка зверху — все ж краще, ніж на асфальті тупцювати. Діставши з кишені телефон, запропонувала:

— Гаразд, я можу подзвонити, кажіть кому. Тільки швидко, бо ми до садочка запізнюємося!

Незнайомець погодився й кивнув. Попросив слабким голосом:

— Дзвони Русланові!.. Ні! Краще Сергієві, моєму водієві — він уже має бути в гаражі. Хоча… — несподівано насупившись, махнув рукою, — нічого не вийде.

— Чому?

— Номера телефону не пам’ятаю. Ні його, ні свого заступника. Чого ти дивуєшся, д-д-дівчинко? — простукотів зубами буркотливо у відповідь на мій косий погляд. — У моєму житті й важливішої інформації в-вистачає, вже повір! Щоб такою дурницею голову з-забивати!

Ага, ну так. Так я й повірила! Але вираз на обличчі постаралася зберегти серйозний.

Не знаю, що чоловічок тут розпивав із друзями, але явно щось галюциногенне. Або, може, з ним це від холоду легке марення сталося?

Усівшись боком на лавку, я розкрила на колінах сумку й знайшла на дні гаманець. Відкривши його, дістала купюру й тицьнула незнайомцеві в руку.

— Ось, тримайте. Більше не можу, правда. Я квартиру винаймаю, кожна копійка на рахунку. А вам цих грошей вистачить і на автобус, і на булочку з кавою — на зупинці є кіоск. А мені поспішати треба… Діти чекають, розумієте?

— Розумію.

Але грошей чоловік не взяв і руку від себе відштовхнув. Зітхнувши, озирнувся… і підвівся з лавки, знову ставши босими п’ятами в калюжу. Побрів від нас алейкою до виходу з парку, навіть не помітивши, що до його трусів прилипла газета.

Сонечка здивовано розкрила ротика, а Степко пирснув сміхом. Довелося легенько дати синові потиличника по шапці й, подумки застогнавши, взяти дітей за руки та пуститися слідом за чоловічком.

Ні, ну чому я?! Як із дитинства повелося, так і триває! Хто кішку з дерева зніме? Дашка! Хто пів міста оббігає в пошуках сусідського пса? Знову ж таки я! Ну чому саме мені, а не вусатому спортсменові, треба було зупинитися й потикати чоловічка паличкою? Мені що, найбільше треба, чи що?

А тепер і до садочка запізнилися, і на роботі доведеться брати вихідний, а я й так в агентстві нерухомості без прописки тримаюся на чесному слові! Але чоловіка залишити не змогла — раптом незнайоме відчуття підказало, що й не алкаш він зовсім. Просто немолода людина, з якою сьогодні сталося щось надзвичайне. І якщо я зараз йому не допоможу, то може й зовсім непоправне статися!

Загалом, коли ми всі вчотирьох вийшли з парку, на Матвієві Івановичу, крім трусів і футболки, були мої рожеві шкарпетки й куртка, а маківку прикривала Сонеччина парасолька. Він підвів нас до дорогої машини й сказав, що це його, от тільки їхати він не може — ключів же немає, і я знову вдала, що повірила. Дістала телефон і, махнувши на все рукою, викликала таксі — вперше, чи що…

Ось так ми й познайомилися…

І зараз, три роки потому, коли я вже була зобов’язана Воронову-старшому всім, що мала, я просто не могла відвернутися від його онука. Тим більше коли він сам перебував у критичному стані в боротьбі між життям і смертю і, зі слів Людожерочки, «невдовзі мав відкинути копита».

Ні, що б там мій самовпевнений шеф про мене не думав, а я збиралася його врятувати!

Але того, що він мене під стіл запхав, — не пробачу!