Розділ 2

Про Валерія Купріянова, старшого онука Матвія Івановича, ходили чутки, що він гравець, марнотрат і людина, з якою краще не мати серйозних справ. Бо довіри він не викликав ні своїми вчинками, ні бажанням працювати на благо рідної корпорації, ні тоненькою усмішечкою випещеного марнотратника життя, що не сходила з його обличчя.

Мерзенною усмішечкою, треба сказати.

За той час, що я працювала в «Сезамі», він з’являвся тут двічі, й обидва рази надовго не затримувався. Місяців зо два тинявся офісом, займаючи суміжний із дідом кабінет із поважним написом «Виконавчий директор», їздив по будівельних об’єктах, був присутній на нарадах, але відверто там нудьгував і мало вникав у процес управління проєктами чи в стратегічне планування компанії. А потім траплялася серйозна розмова з дідом (за зачиненими дверима кабінету генерального), і Купріянов зникав.

Особисто я вважала його низьким типом без сорому й совісті. Звісно, так я стала вважати не одразу, а після того, як почула про зірваний контракт, що ледь не підірвав імідж «Сезама», і страшну суму розтриньканих ним грошей. І не зіткнулася ніс до носа з його підлою особою, коли одного разу він зачинив мене в приймальні й спробував залізти під спідницю. І, звичайно, не посоромився вилити мені на голову цеберко гидоти про мій уявний зв’язок із його дідом.

Тоді я не витримала й заїхала йому графином у лоб. Думала, вбила, а він нічого, похитався на худих ногах, але очуняв. Однак попередження не зрозумів, і через рік довелося прийом із графином повторити.

Коли Купріянов з’явився в «Сезамі» втретє, то вже порозумнішав і тримався від мене подалі.

Це сталося за кілька днів після того, як Матвія Івановича терміновим рейсом доправили до однієї зі швейцарських клінік і крісло генерального спорожніло. Він заявився до головного офісу компанії з поважним виглядом і повідомив, що тепер усе управління корпорацією переходить до нього. А кому не подобається, той просто зараз може бути вільний — він, бачте, нікого не тримає.

Сказав так і подивився на мене з мерзотним примруженням.

Звісно, я засмутилася. Ну а як не засмутитися, коли з дорогим шефом біда, на шиї діти й іпотека, а завтрашній день знову лякає невизначеністю? У моєму контракті справді існував пункт, у якому було сказано, що я перебуваю під особистим патронатом генерального директора, і звільнити мене можна тільки з його безпосередньої згоди. Але, почувши новину, я вже подумки прощалася з робочим місцем і збирала речі — ясно ж, що Купріянов мене в секретарях тримати не стане. Бо цього разу я об нього точно графин розіб’ю.

Я вже готувалася до найгіршого, коли несподівано стався великий сюрприз.

Юристи Воронова скликали екстрені збори директорів і на них повідомили, що старий заповів усі свої активи й корпорацію зовсім не старшому, а молодшому онукові. І що тільки Андрій Ігорович Воронов, і ніхто інший, за особистим розпорядженням господаря може посісти його місце.

Навіть місце «Тимчасового виконувача обов’язків».

Сказати, що всі здивувалися, — означає нічого не сказати. Про молодшого онука Матвія Івановича відомо було небагато. Начебто не одружений, доволі молодий, останні шість років живе за кордоном і там само веде свій бізнес. Казали, що він розумник і багато чого домігся сам. Що людина він із діловою хваткою, жорсткими принципами, а характером увесь у діда. Що своїм життям і часом воліє розпоряджатися сам, а тому вони з Матвієм Івановичем не надто ладнали.

Але ладнали дід з онуком чи ні — в розрізі посталої проблеми було не так уже й важливо. Головне, що всі перелічені вище чутки вселяли колективу надію на те, що «Сезам» не збанкрутує і що ми всі залишимося з роботою.

Про все це говорили дуже гаряче, обговорювали приїзд Андрія Воронова з ранку до вечора цілий тиждень. А на ділі ж виявилося…

А на ділі все так і виявилося. Хіба що до списку чеснот «героя» додавалися деякі нюанси.

Андрій Воронов був високий, плечистий і вельми гарний собою, чим привів у захват увесь жіночий колектив у будівлі компанії. Особливо незаміжніх дам. Не стану сперечатися щодо успадкованих ним від діда ділових якостей — цього в нього й справді було з надлишком, але він так само виявився жорстким, педантичним, скрупульозним, нетерплячим і сухим.

І на відміну від свого діда, не поспішав сходитися з людьми, воліючи тримати дистанцію й вести розмову по-діловому холодним тоном. Створюючи враження, що економить на спілкуванні кожну хвилину й змушує відвідувачів пітніти.

Коли він розмовляв із підлеглими, я так і чула в його голосі тріск колотого льоду. Що ж до мене, то зі мною він і поготів тримався зверхньо. Мало того, що, гад, позбавив премії (насправді не тільки мене, а ще й половину офісу, пояснивши це необхідністю переглянути фінанси по кожному відділу й провести звірку), так ще й косився в мій бік із таким пихатим зневажанням, наче я тут перед ним у м’ятому негліже розгулюю або з прихлопнутою мухою на лобі.

Щойно Воронов зайняв кабінет генерального, він узявся мотатися по об’єктах і просиджував на роботі з восьмої ранку до дев’ятої вечора, і мене тримав поруч. Я мовчала, скреготала зубами, але, розуміючи, як це зараз важливо для «Сезама» і передусім для Матвія Івановича, — терпіла.

Як жінку новий шеф мене зовсім не помічав, тож графин стояв на столі недоторканим, а от як секретаря — ще й як, і з першого ж дня взявся нещадно експлуатувати.

Уже й не знаю, які саме чутки про мене до нього дійшли, але підозрюю, що найменш улесливі. Бо хоч як я старалася поводитися з ним коректно й виконавчо… а гризтися ми стали із самого початку!

Що ж до Купріянова, то хоч йому й не сподобався дідовий заповіт, але, на загальний жаль, із компанії він не зник. І навіть із кабінету виконавчого директора не виїхав. Навпаки, за два тижні після того, як на чолі «Сезама» став Воронов-молодший, у головному офісі з’явилася й красуня Нелечка — спеціалістка з аналітики ринку. Особиста помічниця Валерія Олександровича.

Ха! Не знаю, як іншим, а от мені, у чому саме вона «суперспеціалістка», стало ясно одразу ж, щойно я побачила у високому розрізі її спідниці мереживо шовкових панчіх, яке вона не соромилася виставляти при появі Воронова, а в очах — азарт мисливиці на багатих чоловіків.

А потім і доказ знайшовся про їхню змову з Купріяновим, коли я застукала парочку в підсобці й почула про злочин, який вони замишляли!

Узагалі-то сидіти під столом і підслуховувати чужі розмови не входить до прямих обов’язків секретаря, і раніше за мною такої звички не водилося. Тож, коли це сталося вперше, я й подумати не могла, що стану свідком таємної розмови.

Я саме була за дорученням шефа в спеціальному приміщенні, де всі молодші директори (а їх у штаті «Сезама» налічувалося аж вісім штук, разом із регіональними), архівували важливі документи, і куди доступ мали тільки перші особи компанії та їхні секретарі. І, зарившись у папери біля дальньої шафи, намагалася відшукати договір по одному завершеному будівництву, який терміново знадобився Воронову… Коли раптом почула, як у приміщення хтось стрімко зайшов і грюкнув дверима.

Чесне слово, я б не відволіклася й далі собі перебирала папери в нижній шухляді дальньої шафи, якби раптом не почула за спиною млосні зітхання і… ну, звуки. Незвичні, зважаючи на місце, де я перебувала. І вже зовсім непристойні!