Розділ 1

Не люблю стандартні обличчя, стандартні думки й стандартних людей. Мені потрібна винятковість. Непересічність — ось той двигун, який змушує мене йти далі, вдосконалюючи себе і свій світ, і знаєте що — мені це подобається!

Я з дитинства працювала над собою. Танці, брекети, спортзал, викладач англійської. Зрештою, мої батьки неабияк постаралися, щоб їхня єдина донька виросла королевою, і тепер я входила в будь-які двері, не зважаючи на косі погляди й перешіптування за спиною. Цей світ належав сміливим і цілеспрямованим, і я безперечно збиралася триматися його курсу. Ні вже, вибоїни й ями — не для мене.

Двері широко розчахнулися й глухо вдарилися об стіну. Викладач історії, який саме стояв за кафедрою, повернув голову й зустрів мою появу в аудиторії запитанням:

- Корсак? — брови чоловіка суворо піднялися. - І чому я не здивований? Ви знову запізнилися! Я вже практично перейшов до теми сьогоднішньої лекції.

Ох. І чому всім типам із науковим ступенем так подобається накидати на студіозусів ярмо провини?

Я підняла руку й спокійно глянула на годинник.

- Практично, але ж не перейшли? Точний час за Гринвічем підказує мені, що до початку лекції залишилося ще двадцять сім секунд. Цього цілком достатньо, щоб зайняти вільне місце й дістати конспект.

Опустивши руку, широко всміхнулася викладачеві.

 – Добрий день, Василю Юрійовичу! Ось бачите, я мала рацію. Нехай із другого разу, але ви запам’ятали моє прізвище!

- Кхм…

- Обіцяю надалі бути ще пунктуальнішою. То я можу сісти? Обожнюю ваші лекції!

- Сідайте вже, Корсак!

Отак би відразу й сказав. А то надумав при всіх вичитувати!

Залишивши на обличчі самовпевнену посмішку, я повернулася лицем до аудиторії й озирнулася.

Ну, звісно. Усі студенти з цікавістю підвели голови, спостерігаючи за нашою з істориком розмовою — хто б сумнівався! Усі, за винятком світловолосого, кучерявого хлопця в окулярах. Я вп’ялася в нього поглядом, грюкнула дверима й застукотіла підборами по старому паркету. Попрямувала до нього між рядами парт, відчуваючи, як на моїх ідеальних, засмаглих стегнах натягується тканина короткої сукні.

Порівнявшись із потрібним столом, змахнула довгим чорним хвостом і сіла поруч із блондином.

- Привіт, Морозку, - сказала натхненно, - а ось і я!

Антон Морозов не відповів. Щільніше стиснув губи, поправив окуляри й уткнувся носом у конспект, наче й не до нього звернулися. Зате озвався довготелесий придурок із сусіднього ряду. Як там його?

- А ти справжня язва, Агнешко, але це так заводить! Тобі б у фільмах для дорослих зніматися — у формі майора СС. Я б подивився! — І так гиденько зареготав, задивившись на мої груди: - Ах-ха-ха! Точно б подивився!

Кажу ж — придурок. Рівень гумору — Маріанська западина без надії на порятунок. Довелося всерйоз ощиритися на криву посмішку.

- Заткнися, Трущобіне, поки завод не зламався! Бо я твої косі витрішки й погасити можу. Без форми майора, одним манікюром!

Манікюр на середньому пальці мав чудовий вигляд, і я поспішила його продемонструвати. Хлопець заткнувся, але я про всяк випадок затримала на ньому темний погляд. Про язву — це він правильно помітив. Забув додати «злопам’ятна»!

Відвернувшись до кафедри, розкрила сумочку, дістала зошит і ручку. Знову подивилася на Морозова. Насупилася, простеживши за його поглядом.

Минув рівно місяць відтоді, як ми познайомилися, і я дала йому час звикнути до мене. Сьогодні цей термін саме спливав, а Морозов, як і раніше, мене не помічав і навіть не думав виявляти симпатію. Більше я з цим миритися не хотіла.

Я згадала нашу першу зустріч і себе — тоді мене ніби блискавкою вразило…

Усе було ідентично сьогоднішньому дню, тільки дата інша. Але та сама аудиторія, спільна лекція для двох груп і той самий Василь Юрійович, який намагався втихомирити розгаласованих студентів…

- Досить, молоді люди! Прошу уваги, у нас серйозна тема! Та що ви розтріщалися, як безплідна сарана!

Я приходила в цю аудиторію не один місяць, але саме того дня посварилася з Тамаркою Абазовою, своєю подругою, і пересіла на вільне місце за останньою партою. Якби я тієї миті знала, що зустріну свою долю… О, ні, я б не втекла, як ви подумали. Я б не змарнувала стільки часу даремно! А тоді я й уваги не звернула на сусіда по парті — довговолосого кучерявого блондина. Ботаніки ніколи мене не приваблювали, а очкарики й поготів! Але хлопець несподівано тихо засміявся, і я завмерла, неочікувано для себе відреагувавши на цей сміх. Справжній, чи що. Не схожий ні на який інший.

Мені раптом здалося, що він сміється з мене. Але ж це неможливо! Ніхто й ніколи не висміював Агнію Корсак!

- Гей, ти чому смієшся? — пам’ятаю, я повернулася до нього, готова осадити нахабу. Але виявилося, що він зовсім на мене не дивився!

Зате відповів, знизавши плечима й поправивши на носі окуляри:

- Тому що історику соромно кидатися такою аксіомою. Особливо знаючи, що ця комаха не раз урятувала тисячі життів від голодної смерті.

- Сарана? — я здивувалася, зверхньо оглядаючи сусіда. – Та ну! Ти ж не серйозно?

Він уперше подивився на мене, цілком навіть серйозно, і я зажадала:

- Як це можливо? Поясни.

- Дуже просто. Останній масовий випадок — коли до Камбоджі прийшли Червоні кхмери* й почався повальний голод, люди смажили й варили сарану, і тільки так змогли вижити. Тож цю комаху ніяк не можна назвати безплідною. У ній купа корисного білка!

Що?! Фууууууу!

Вочевидь, моя пауза з відповіддю надто затягнулася, а обличчя видало всю внутрішню суперечність від почутого, бо хлопець раптом із підозрою запитав:

- Сподіваюся, ти знаєш, хто такі Червоні кхмери?

Я? Гадки не маю! Але неодмінно сьогодні ж дізнаюся!

- Звісно! — упевнено фиркнула.

Здається, блондин не повірив. Ні відповіді, ні моїм чесним очам. Раптом насупився й відвернувся, наче тільки тепер побачив, хто сидить із ним поруч.

- Гаразд, - відсунувся подалі, ніби я могла його вкусити. Повів плечем, відмахуючись, як від мухи. – Проїхали…

Що?! Це він мені?

- Стояти, Кучерику! Куди це проїхали? Раз уже розкусив, давай, розповідай!

Мої пальці виявилися міцно стиснутими на його зап’ясті, і хлопець із надією запитав:

- І ти відчепишся?

- Подивимося, - ухилилася я від прямої відповіді, а про себе подумала: звичайно, відчеплюся, що мені ще з таким ботаніком робити?

- Добре, слухай!

І тут він зробив найпростіше, що міг зробити. Кучерик зняв окуляри й підняв до мене обличчя.

Нічого незвичайного не мало статися, клянуся. Я щодня байдужо дивилася на сотні людей — красивих і не дуже. Сміялася й легко йшла від них, залишаючись собою. А тут… Хлопець зняв окуляри, п’ятірнею відвів волосся від обличчя, підняв погляд і заговорив.

Тепло-карі, незвичайні очі в облямівці темних вій дивилися на мене. Кучерик щось говорив, говорив… А я, мов зачарована, прикипіла поглядом до чоловічих губ, відчуваючи, як від звуку його голосу в душі вібрують струни, про існування яких я до останнього часу й гадки не мала.

Ніколи не думала, що зі мною може статися щось подібне. Що я отак просто западу на першого-ліпшого хлопця. Я, Агнія Корсак, яка ніколи й нікого не любила… раптом відчула відчутний укол у грудях. Серце вдарило об ребра, дихання збилося, і вогняний розряд стрілою пройшов крізь тіло, пронизавши невідомим до цієї миті почуттям.

Проклятий Купідон сьогодні вибрав мішенню мене й зареготав, а я, забувши про Червоних кхмерів, запитала в хлопця його ім’я…