Розділ 1

Так, усе це сталося зі мною рівно місяць тому, але навіть після тридцяти одного дня моєї глибокої любові Антон Морозов відмовлявся мене помічати.

Я видихнула злість, як дракон, крізь ніздрі й упіймала його погляд, кинутий у бік сусіднього ряду, де біля вікна сиділа тонкогуба бліда видра. У просторіччі — студентка Елла Клюквіна. Нічого особливого, повірте вже мені! Тонкі кісточки, мишаче волоссячко, тремтячі вії й підтиснутий рот, наче її ось-ось знудить. Таких манірниць ще пошукати! Не розумію, і що мій Морозов у ній знайшов? Особисто мені вона д-дуже сильно не подобалася!

Миритися в його оточенні я могла тільки з однією дівчиною — такою самою очкастою ботанкою-вундеркіндом, про геніальність якої теревенив увесь університет. І то лише тому, що мій ботанік сохнув за блідою видрою.

Я видихнула повітря крізь зуби й повторила:

- Привіт, Морозку!

Антон не відповів, продовжуючи дивитися на Клюквіну. Та теж із цікавістю косилася на блондина через плече. На мого блондина, між іншим!

Ти диви, витрішки влаштували! Ну, я вам покажу!

Недовго думаючи, я стрельнула в неї темним поглядом, закинула руку на спинку стільця Морозова й гаряче притиснулася до нього стегном.

Його від мене смикнуло, як струмом.

- К-к-корсак! - окуляри ледь не злетіли з носа, зате мене точно помітили. - Т-ти чого?!

Я так усміхнулася, що з рівного ряду зубів сточена крихта посипалася.

- Я сказала: «Привіт, Морозку!» - промуркотіла хижо. - А я звикла, щоб зі мною віталися. М-м? — вимогливо вигнула високу брову.

Ну от, нарешті кивнув. Хоча погляд іще скляний — напевно застиг бурштином від краси блідої Клюкви. Ну нічого, зараз приведу Ромашку до тями. Не вистачало ще, щоб якісь хитрі видри переходили дорогу нашому щастю. Зі мною цей номер не пройде!

Я підняла руку й помахала нею перед обличчям хлопця — він у цю мить якраз зібрався знову глянути на Поганку й здригнувся, коли я навмисне зачепила його по носу.

- Гей, це я — Агнія! І я сиджу тут!

- Корсак, та що з тобою? — здивовано запитав блондин.

Погляд миттєво сфокусувався на мені, а за скельцями окулярів ошелешено кліпнули довгі вії — ну от, інша справа!

- Нічого. Просто, коли я злюся, у мене шкутильгає координація, і все довкола страшенно дратує, - чесно зізналася. - Ось як зараз! Я все ще чекаю, Морозов, - нагадала, - але моє терпіння не безмежне!

- П-привіт.

Яке ж це умиротворення — мати справу з кмітливою людиною! Одразу хочеться всміхатися й обіймати весь світ! Крім Клюкви, яка сидить і понуро на нас вирячається. Довелося і їй показати середній палець — випадково почухавши ним щоку.

Здається, зрозуміла. Тонкі губи здригнулися й звично скисли.

- Ну от, інша справа, Ромашко. Я теж рада тебе бачити!

Морозов відвернувся й насупився. Глянувши на викладача, записав за істориком у конспект тему нової лекції.

- Я про радість нічого не казав, - тихо, але вперто пробубонів. - І я тобі не Ромашка, Корсак, і не Кучерик! Досить, утомився повторювати! — несподівано гаркнув.

Ого, які ми грізні! Я від захвату навіть заусміхалася, задивившись на світле хвилясте пасмо, яке хлопець, поправивши окуляри, заправив собі за вухо.

«Ну, це ми ще подивимося, хто ти мені», - не менш уперто подумала. Зараз головне, що Морозов забув про Клюкву й тепер абсолютно точно знав, хто з ним сидить.

Мене це повністю влаштовувало, і я вирішила відволіктися на навчання. Тим більше, що Василь Юрійович продовжував суворо поглядати в мій бік. Він виявився з тих викладачів, хто не пробачає студентам їхньої самовпевненості. А отже, мені належало його здивувати й свою самовпевненість виправдати.

Я нікому не звикла програвати навіть у дрібницях, тому стала уважно слухати історика й записувати за ним важливі тези лекції в конспект. У процесі так заслухалася розповіддю про зовнішню політику Візантії, що й не помітила, як задивилася на долоню блондина — по-чоловічому широку, але акуратну, з міцним зап’ястям, що стискала в довгих пальцях ручку.

- Морозов, тобі казали, що в тебе красиві руки? — клянуся, це не я сказала, а почуття прекрасного в мені, але я була з ним повністю солідарна.

- Що? - хлопець підняв голову й розсіяно мазнув по мені поглядом. Знову відвернувся. – Ні, не казали.

- Отже, я буду першою. Вони в тебе красиві, і сам ти симпатичний. Дуже!

Я вимовила це пошепки, нахилившись до щоки Морозка, і він почервонів. Стиснув пальці в кулак, ховаючи руку від мого погляду. Чорт, ну не можна ж бути таким зворушливим. Так і захотілося куснути його за щоку! Схоже, я страшенно за ним скучила за минулі вихідні.

- Відчепися, Корсак, - насупившись, прошипів. Уже він-то за мною точно не скучив. – Кинь свої жартики! Я тобі вже сказав, що на мене вони не діють!

Але я відповіла таким самим шепотом.

- І не подумаю. Ти мені подобаєшся, Кучерику! — Присунувшись ближче, щоб нас не чули, запитала: - А я тобі? Невже зовсім ні? От узагалі ні краплі?!

Так вийшло, що я торкнулася його грудьми, і він тут-таки відсмикнув лікоть. Обурився тихо, але дуже рішуче. Навіть жовна на вилицях натягнулися — ого, який симпатяга!

- Ні, не подобаєшся. Узагалі! І якщо ти не припиниш так поводитися, я просто встану й піду! Ти заважаєш мені займатися, і я не збираюся це терпіти. Я не розумію, навіщо ти взагалі до мене сідаєш? Ти що, не можеш знайти собі інше місце?

У лекційній аудиторії вистачало місця для всіх, і натяк прозвучав більш ніж прозоро. Але я не звикла перебувати в зоні ігнору, тож Морозову належало це прийняти. Однак відсунулася подалі, дозволивши хлопцю дихати. Хай думає, що в нього є вибір — поки що.

- Чому? Можу, звичайно. Але не хочу! - скинувши підборіддя, глянула на дошку. – Так сталося, що ти мене надихаєш.

- На що це? — Морозов повернув обличчя, і світло-карі очі за скельцями окулярів здивовано округлилися. – На навчання?

Я зітхнула й повернулася до конспекту, поспішивши записати за істориком чергову тезу.

Авжеж, коли справа стосується зваблення, логіка в мого недосвідченого ботаніка одразу шкутильгає. Довелося скривити губи в посмішці.

- Ну звісно ж, на навчання, Морозку! На що ж іще?

Мені здалося, чи він полегшено видихнув, теж пустивши в діло ручку? Зашурхотів стрижнем, залишаючи на папері красивий ряд літер.

- А можливо, і на щось більше, - замислено додала. – Наприклад, на серйозні почуття. Як тобі такий варіант?

Такий варіант йому точно не сподобався, і він здивовано ковтнув. Прокліпавшись, поправив окуляри.

- Продовжуєш єхидничати, Корсак? Знову взялася за своє? І що тобі від мене треба, не розумію. Чого причепилася?!

Ого, знову гарчання! А характер у мого Кучерика є, та ще який! Чудово, не люблю скигліїв. Однак я теж не подарунок, і Морозку краще б про це знати. Коли треба, можу й неласкавим словом прикласти.

Умить забувши про лекцію, схрестила з блондином карі погляди й чесно попередила:

- Морозов, обережніше. Я тобі не шматок скотчу, щоб причепитися, і не липкий пластир. Добирай вислови й краще пригальмуй із претензіями, бо я ж і образитися можу. Та в цій аудиторії будь-кому було б за щастя сидіти зі мною! Але чомусь не тобі!

Сказала це сердито, очікуючи побачити на обличчі Морозова розгубленість, а він раптом несподівано всміхнувся. Не по-доброму, із досадою, але я все одно задивилася на складочки в куточках губ. Відповів мені, наче звертаючись до дитини, не здатної в пісочниці розгледіти очевидне: