Розділ 1

Катя Уфімцева цілком обґрунтовано славилася в нашому університеті унікумом і вундеркіндом. Закінчивши школу в шістнадцять років, за два роки навчання на фізико-математичному факультеті ця худенька, але вперта дівчина примудрилася здолати програму чотирьох складних курсів і зараз у свої неповні дев’ятнадцять готувалася до вступу в магістратуру. Вона з легкістю вигравала місцеві універсіади й збиралася захищати честь університету на міжнародній олімпіаді фізиків у Мюнхені. Ми познайомилися з нею ще під час навчання в старших класах школи, разом беручи участь в олімпіадах із точних наук. Одного разу я побачив худющу дівчину у великих окулярах, заговорив із нею й зрозумів, що нікого розумнішого не зустрічав. Так і почалася наша дружба.

- Нічого серйозного, Антоне, - заспокоїла Софія Віталіївна. - Звичайні навчальні моменти. Завтра на факультеті день доповідей із фізики, будуть присутні журналісти й рада університету. Сергій Михайлович хотів ще раз зібрати в деканаті всіх учасників, щоб уточнити черговість виступів. Не знаєш, де вона могла б бути?

Звичайно, знав! Я вже дістав із кишені мобільний, збираючись дзвонити Уфімцевій, але вчасно отямився. Відповісти на запитання виявилося нескладно, а от відволікати подругу не хотілося. Я, як ніхто інший, розумів, наскільки важливий у період роботи момент концентрації. Про це міг би здогадатися й наш декан Крокотуха, замість того щоб зайвий раз турбувати студентів перед їхнім відповідальним днем.

- Ви ж знаєте Катю, Софіє Віталіївно. Поки вона не буде впевнена в успіху на сто відсотків, поки свого не доб’ється — перестає існувати для світу. - Я всміхнувся. – Напевно, Уфімцева зараз у бібліотеці з ноутбуком — будує квантові теорії й обмірковує докази, щоб завтра здивувати нас усіх. Я й сам люблю це тихе місце. Якщо треба, я, звісно, сходжу й покличу її, але не думаю, що для неї так уже важлива черговість.

Я сподівався на відгук розуміння в очах жінки й не помилився. Софія Віталіївна зітхнула й, перш ніж піти, поплескала мене по плечу.

- Думаю, ти маєш рацію, Антоне. Гаразд, ми самі з Сергієм Михайловичем вирішимо це питання. До речі, як справи з твоїм проєктом і поїздкою? — запитала з цікавістю. – Уже вибрав тему?

Минулого року моїм самостійним проєктом з астрофізики зацікавився один великий науковий університет. Ні на що особливо не сподіваючись, я надіслав роботу для участі в міжнародному конкурсі й несподівано опинився серед лідерів. Моя теорія припала до душі канадським фізикам, і цього літа один з університетів Торонто запросив мене відвідати їх із дослідницьким візитом, а заодно представити на суд колег ще один проєкт — на будь-яку цікаву мені тему. Ось про це й запитувала викладачка.

- Майже. У мене є ідеї, але потрібна інформація. Зараз я збираю матеріал і готуюся до роботи. Попереду чотири місяці, тож сподіваюся все встигнути.

Жінка задоволено кивнула.

- Це добре. Але якщо буде потрібна допомога, Антоне, — звертайся. Ти завжди знаєш, де мене знайти.

- Так, дякую, Софіє Віталіївно. Знаю.

Я розвернувся й пішов, не знайшовши сміливості зізнатися викладачці, що, найімовірніше, ні в яку Канаду не поїду. Навіть зробивши проєкт.

Тут мої надії могли обвалитися в одну мить. Якщо з фантазією та ідеями в мене ніколи проблем не було, то з коштами проблема існувала. Все ще нездоланна, хоч би як я намагався «збити масло» й заробити гроші власними силами.

Даремно я все це затіяв — гру із закордонними університетами й власним «я». Що стосується останнього, я був нічим не кращий за Корсак — треба це визнати. Мною теж рухало бажання самоствердитися й досягти мети будь-якою ціною. Але крім цього я хотів довести собі, що здатен прожити своє життя не даремно й зробити цей світ для когось кращим і цікавішим. Можливо, правдивішим. От тільки дорогу поїздку до Торонто, не кажучи вже про проживання в чужій країні, моя сім’я собі дозволити не могла, яка б благородна мета мною не рухала.

Я це розумів, однак миритися не хотів.

У мене все ще залишався час, перш ніж прийняти рішення від усього відмовитися.

Думаючи про це, я пройшов повз аудиторію, в якій мала відбутися наступна пара з англійської, і поквапився до виходу. Але пішов з університету не відразу. Лише після того, як зазирнув до бібліотеки й переконався, що з Уфімцевою все гаразд.