Розділ 2

- Олю! Гей, Ольго! Виглянь у зал, там твій син прийшов! Можеш одразу й товар у відділі розкласти — саме Антон допоможе! Бо я поки полиці банками з грибами й ананасами заставила, мало ковзани не відкинула. Думала вже, що не розігнуся!

Я закинув рюкзак на плече й сунув руку в кишеню джинсів, зупинившись біля входу в підсобне приміщення великого супермаркету, де працювала мама. Іноді вона сиділа на касі, а іноді виходила в зал — ось як збиралася зараз. У мене давно увійшло у звичку заходити до неї по продукти в її робочі зміни.

- Тітко Таню, скажіть мамі, нехай не поспішає! Я зачекаю.

Висока й повна жінка, що стояла біля входу, розсміялася.

- Ох, Антошко. Та яка ж я тобі тітка? Мені ж усього тридцять сім! Добре, що ніхто не чує! Ти мене краще просто Тетяною називай, я так почуваюся молодшою. Ти ж у курсі, красунчику, що серце не старіє? — жінка підморгнула й поправила рукою формений ковпачок із логотипом магазину, що кокетливо сидів на її збитій маківці. - Особливо жіноче. От як побачу симпатичного хлопця, так і починає калатати! Ледь не вистрибує, просто як зараз!

Я всміхнувся і знизав плечима. Одного дня я виріс, але все ще не міг звикнути до жартів маминої подруги.

- Ну, хіба що теоретично, - припустив.

- У курсі він. Ще й як у курсі!

З підсобки показалася мама й викотила слідом візок, навантажений товаром. Порівнявшись зі мною, цьомкнула в щоку й звично оглянула сина на цілість і збереженість.

- Привіт, Тошко. Уже звільнився? Щось ти сьогодні рано, - задоволено помітила.

- Привіт, мам. Так вийшло.

Повернувши візок лицем до проходу, мама пригрозила подрузі:

- Тетяно, перестань мені бентежити дитину! Я все чула! Ти ж знаєш, який він у мене сором’язливий. Він тебе з п’яти років пам’ятає, хто ти йому, як не тітка?

- Твоя дитина стала таким видним хлопцем, Ольго, що скоро від наречених відбою не буде! Усе звикнути не можу — ще недавно був світлим і кучерявим хлопчиськом, усі його з дівчинкою плутали, а тепер он яким чоловіком вимахав! Антоне, ти коли вже мою Аньку на побачення запросиш? Їй уже вісімнадцять, я дозволяю! Хоч би раз до нас у гості зазирнув — донька все про тебе питає.

- Вчиться він у мене, Тань. Ніколи йому про побачення думати!

Коли мама так казала, я й справді починав червоніти. Ніби вже час звикнути до таких жартів, а не виходить.

- Мам, може, досить? — я забрав візок із рук матері й покотив перед собою. Віддаляючись проходом, озирнувся до старої знайомої: – Тітко Таню, не зважайте! Передавайте Ані привіт, якось побачимося!

У візку лежали пачки з крупою, і на повороті мама притримала їх рукою.

- Синку, а може, й справді запросив би Танину доньку в кіно? — сказала втомлено. Її робоча зміна починалася дуже рано, і до моменту мого приходу, як правило, день уже встигав її виснажити. – Сходили б обоє, розвіялися. Адже в тебе сама навчання в голові — хіба так можна? Я у твоєму віці вже тебе няньчила.

- Можна, мам. Усе можна, коли є мета.

Я звик учитися, мене завжди цікавило все нове й незвичайне. А ще — так було легше не відчувати самотності в нашій маленькій квартирі. Уже тоді, коли мені було сім років, і мати вийшла заміж удруге.

Зараз вона зітхнула й погладила мене по руці:

- Ех, Тошко, і в кого ти в мене такий розумний? От би сестрі твого розуму хоч трохи дісталося. Зараз Крістінка не хоче вчитися, а потім буде, як я, — усе життя гнути спину на чужого дядька. Не розуміє, дурненька, що ти не завжди будеш поруч і її балуватимеш.

- Я її не балую, мам.

Блакитні очі, не схожі на мої, глянули з сумнівом.

- Ну, звісно! Хто тебе просив Крісці новий смартфон купувати? А тепер їй блютузні навушники подавай, і цю, як її — селфі-палицю. Скажеш, це не балування? А як же Канада, синку?

Канада все ще залишалася примарною мрією, а сестра була поруч — найсправжніша. Непосида, але я її любив.

- Не починай, мамо. Вона ж хотіла. Крістіні дванадцять років. У всіх є, їй теж хочеться.

- Та звідки ти знаєш, що хочеться?

Як завжди, коли думки поверталися до вітчима, відповісти вийшло різко:

- Знаю. Він мені ніколи й нічого не купував. От і їй теж, хоча Крістіна його донька. Іноді, мам, достатньо прикладу.

Ми обоє замовкли, обірвавши розмову, бо в її продовженні сенсу не було.

Батьки вважали, що в нас із сестрою є все необхідне. А якщо необхідне — це їжа й дах над головою, то з такими доводами складно сперечатися. Однак ніхто не забороняв мені з цим не погоджуватися.

Я допоміг розвантажити візок, купив у магазині потрібні продукти, щоб мати не несла їх додому в руках, і пішов. Для мене день тільки починався.

Удома нікого не виявилося. З університету я повернувся раніше, ніж зазвичай, і сестра ще не встигла прийти зі школи. До нічної зміни в поштовому відділенні доставки, де я трохи більше року працював вантажником, сортувальником і молодшим менеджером в одній особі, ще залишався час, і, прийнявши душ, я просто завалився спати. Минула ніч теж була робочою, і зараз дуже хотілося забутися.

Найімовірніше, я б проспав, глибоко провалившись у сон (останнім часом я тільки так і спав, миттєво переходячи з одного стану в інший), якби не сестра.

Крістіна стрибнула колінами на ліжко й жвавою рукою скуйовдила мені волосся.

- Соню, прокидайся! Гей! На роботу запізнишся!

Снів я не бачив, лише один суцільний затишний провал, із якого не хотілося вибиратися. На яку ще роботу? У відповідь щось невиразно промимрив і відмахнувся.

- Ну ж бо, Тошко, вставай! — обурилася сестра. - Сам же потім сваритимешся й бігтимеш стрімголов, я тебе знаю!

Я відірвав щоку від подушки, сонно провів долонею по обличчю й глянув на сестру.

- Привіт, мала. А котра зараз година?

Мала зітхнула й сповзла з ліжка.

- Взагалі-то майже сьома! Тож, якщо хочеш устигнути на зміну, — вставай! До речі, я тобі картоплю посмажила, будеш?

Їсти я хотів. Від думки про їжу шлунок тут-таки забурчав і зажадав пального. А за ним і усмішка ковзнула на губи.

- Питаєш! Я голодний як вовк! Зараз, ще пару хвилин полежу й встану…

Крістіна злізла з ліжка, сіла на підлогу й опустила підборіддя на край постелі.

- Антоне, ти дуже втомився, так? — раптом співчутливо запитала, зітхнувши. – Дуже?

- Терпимо.

Я відповів неохоче. Від якогось часу, що підкрався непомітно, сестра підросла й почала мене жаліти, а це було незвично і, як факт, складно сприймалося. Це я досі ніс за неї відповідальність, це я все дитинство і юність опікувався дівчиськом-шибайголовою, яке нахабно мене експлуатувало, і проти чого я, в принципі, не був. А тепер ось вона кидає в прання мої футболки, смажить картоплю й питає, чи я втомився…

Як давно це було — мені вісім років, новий мамин чоловік, і раптом, коли я гостро відчував, що самотній, — поява в житті рідної людини.

Ні, я не злився і не ревнував, як боявся вітчим, і не збирався воювати в сім’ї за увагу. Усе сталося само собою. Спершу в моїй кімнаті з’явилося пхикаюче, сопуче немовля, потім щоденні прогулянки з візочком у дворі, а потім уже просто прогулянки із сестрою.

Вітчим пропадав на роботі й риболовлі, відсипався, мама брала додаткові зміни в магазині, а я, як умів, виховував Крістіну. Витирав їй носа, годував, забирав із дитячого садка, а потім зі школи. Їй першій розповідав фантастичні історії, які вигадував сам, і з нею ж розмірковував про майбутнє Всесвіту.