Розділ 2

Навіть не віриться, що її батьком був чоловік, якого я ніколи не любив, але заради матері змирився з його присутністю в моєму житті.

Наші стосунки з вітчимом не склалися із самого початку — вже не знаю, чим я, тиха й невибаглива дитина, припав йому не до душі. Але він, чоловік скупий і недалекий, із вічними повчаннями та порадами, ніколи й не намагався мені сподобатися. Його життя було одноманітним і пласким, як рейки, якими він водив свій тепловоз, а мені хотілося бачити далі. Озиратися навколо й дивитися на життя іншими очима. Не розчаровуючись, а здобуваючи.

Я чудово пам’ятаю, як він сміявся з моїх запитань, які я, будучи хлопчиськом, ставив мамі. Називав диваком, а наодинці, коли вона не чула, — ниючим білявим дівчиськом.

Але тут він брехав. Я ніколи не нив, не скаржився, не просив і не зазирав йому в рот, щоб здатися своїм. Саме на зло вітчимові, який рано облисів і прикривав лисину рідким пасмом волосся, я й носив свою хвилясту довгу шевелюру. Не було б його поруч — давно б підстригся.

От колись поїду, тоді й підстрижуся, а зараз я вів із вітчимом особливий рахунок. І, хоч як було важко, у нашій маленькій війні я точно не програвав.

І все ж я ніяк не міг очікувати, що моя молодша сестра — улюблена мала вредина, щойно їй виповнилося п’ять і вона почала щось розуміти, без сумніву стане на мій бік. Схоже, і для її батька це стало сюрпризом.

Звичайно, я знав, що мине зовсім небагато часу, і мені доведеться піти з дому — уже зараз нам із вітчимом було тісно разом, хоча наша двокімнатна квартира й належала матері. Напевно, ще й тому так хотілося якнайшвидше стати на ноги й забезпечити себе спочатку найнеобхіднішим, а потім і житлом.

А ще Крістіна теж дорослішала. Перетворювалася з дитини на юну дівчину, подовгу базікала з подружками, зависала в Інстаграмі й обставляла кімнату різними дівчачими дрібничками. Миттєво захоплюючись чимось новим, зачитувалася книжками, і я не міг не радіти тому, що в моїй сестрі вже у дванадцять років значно більше здорового глузду й надії стати людиною вищою за плаский світ, ніж у її батькові.

А ще все частіше замислювався про те, що їй потрібна своя територія.

Після того, як тиждень тому я подарував їй на день народження новенький смартфон, сестра фотографувала й знімала на відео все, що могла. От і зараз ця вредна дрібнота взяла й зняла на камеру мене напівсонного, з приплющеним оком.

- Кріс, перестань! — я махнув рукою, але вона ухилилася.

- А ти прокидайся, соню! — підхопилася на ноги, відскочивши. - Бо не перестану! Ще подружкам тебе покажу, от!

Очі тут-таки розплющилися, і щока відірвалася від подушки.

- Я тобі покажу! Ану дай сюди мобільний! — але рука знову промахнулася, і я здався. Знову ліг, запустивши пальці у волосся над чолом, прибираючи його від обличчя. - Краще скажи, як справи в школі, - запитав. – Написала контрольну?

При згадці про школу сестра тяжко зітхнула й прибрала смартфон убік. Сіла на своє ліжко, підібгавши ноги по-турецьки.

- Не знаю, - сухо буркнула. – Здається.

Дивлячись на її насуплені брови, я запитав суворіше:

- А конкретніше?

Як завжди, коли Крістіна вважала, що життя до неї несправедливе, обурення вихлюпнулося з неї фонтаном слів.

- Антоне, я не винна, що не розумію! Я знаю, ти мені все пояснив, але бачив би ти ці завдання — вони ж зовсім дурнуваті! Навіть Інка Потапенко — і та не змогла все розв’язати, а вона, між іншим, відмінниця! А Анна Володимирівна така, каже: «Нічого не знаю, здавайте роботи, це легка тема». Ха! Нічого собі легка! Терпіти не можу алгебру! Ненавиджу дроби! Та хто це занудство вигадав?! І взагалі, я вирішила, що буду фотографом, навіщо вона мені потрібна?! — Сестра розплющила блакитні очі й притихла. – Антоне, правда ж?

Ми витратили з нею на підготовку до контрольної три дні. Тема справді була нескладною, вчителька сказала правду. Складним виявилося зосередити на ній увагу, коли руки свербіли через новеньку іграшку.

Я видихнув і подивився на малу з незлим докором.

- Неправда. Рік тому ти хотіла бути офіціанткою, ще недавно — журналісткою, а в дев’ять років — дресирувальницею левів.

- Це тому, що мені хотілося собаку.

- У тебе був хом’як, а зараз є золота рибка — дресируй. Навчиш її говорити, так і бути, пошлеш алгебру до біса! Порівняно з таким талантом будь-яка наука програє. Одразу отримаєш нобелівку й заживеш, як Бейонсе в особняку за сто мільйонів баксів. Слухай, Кріс, - я підвівся на лікті й нахилився до сестри, - а може, тобі й справді стати співачкою? У дитинстві ти так красиво кричала: «Віддай, це моє!» Голос у тебе є, лишилося знайти свого Jay-Z, і жодних дробів! Як тобі така формула успіху?

Із почуттям гумору в сестри було все гаразд, тому вона очікувано хмикнула:

- Ха-ха. Не смішно!

- А як на мене, то дуже. Хтось абсолютно точно переписуватиме контрольну й сьогодні ж розбере всі завдання.

- Ну, Антоне!

- Крістіно, не сперечайся!

Сперечатися ми не любили, і сестра поступилася.

- Гаразд. Але я все одно буду фотографом! — заявила вперто. - Вони вільніші й крутіші! Весь світ для них!

Крістінка підхопилася на ноги, схопила зі столу смартфон і, увімкнувши камеру, навела на мене.

- Антоне, усміхнись! — дзвінко скомандувала. – Коли ти без окулярів, ти такий симпатичний!

Замість усмішки я перевернувся на спину, закинув руку за голову й показав сестрі язика.

- Вау, класний знімок! Тошко, давай ще!

- Чого?!

Схопившись із ліжка одним стрибком, скрутив малу в вузол і відібрав смартфон, але вона заверещала, і довелося і її відпустити, і мобільний віддати.

- Гаразд, тихіше ти! Забирай. Але щоб усе видалила! Зрозуміла?

- Ага! Звичайно! Обов’язково! От як скажеш, так усе й зроблю!

Я зі сміхом підійшов до вікна й відсунув тюль. Виглянув на вулицю. В останні числа квітня дні стали помітно довшими й теплішими, і все ж уже сутеніло. Зовсім скоро час виходити на роботу. Я зав’язав волосся на маківці у хвіст, залишивши відкритими виголені скроні, і пішов до ванної кімнати голитися. Коли стояв із бритвою біля дзеркала, збоку знову спрацював спалах.

Ох, здається, цього разу від ідеї стати фотографом сестра так просто не відмовиться.

- Кріс, перестань. Ти мені заважаєш.

- А на кому мені ще вчитися? Знову скажеш «на рибках і хом’ячках»? - почулося знайоме обурення. - Нудно.

- На подругах і друзях. Та звідки я знаю? Хоч на хлопцях зі школи, але мені тебе розважати ніколи.

Сестра дивно притихла, але не пішла, і я обернувся.

- Гей, ну що знову?

- Нічого.

- Крістіно, ми з тобою все обговорювали. Ніякі домашні завдання я за тебе робити не стану. Допомогти — допоможу. Але тільки завтра. Вибач, раніше ніяк.

- Та ні, я зовсім не про це.

- А про що?

Сестра покусала губи, накрутила на палець пасмо волосся й сперлася плечем на дверну коробку. Стала дряпати на ній нігтем краплю застиглої фарби.

- Антоне, як ти думаєш… Тільки скажи чесно. Я красива? Ну, можу я комусь сподобатися по-справжньому? Як жінка?

- Що?! — від здивування я ледь не порізався й випустив із руки бритвений станок, але тут-таки підхопив його в умивальнику й сполоснув під краном.