Розділ 4

Моє захоплення альпінізмом сталося несподівано, невдовзі після нашої з мамою розмови про моє майбутнє, коли під час літніх шкільних канікул я опинилася з батьком в Альпах на змаганні альпіністів у Тіролі. Був серпень, пекло сонце, і мені хотілося на море, а не колесити Австрією зі знімальною групою батька, але він пообіцяв, що буде цікаво, і не обманув.

На гірському маршруті виявилося шумно, весело й абсолютно вільно в колі таких самих, як ми, мандрівників. Спершу мені припала до душі сама атмосфера стежки, а потім повний захват заволодів душею. Той захват, який вражає й надихає. Ніщо не віщувало цього раптового інтересу, поки я не побачила круті, високі скелі Альп і дивних людей, які дерлися по них угору з неймовірною впертістю й азартом.

У заповідному парку Тіролю було безліч підйомів для любителів боулдерінгу* і скелелазів-початківців, і наступного дня я наважилася спробувати видертися по найпростішій стіні.

У свої тринадцять років я була стрункою, але достатньо сильною дівчинкою, ділянка призначалася для новачків, і мені вдалося подолати мої перші чотири метри. Але не це головне! Щойно я відчула нагрітий сонцем рельєф скелі під долонями, щойно жадібно вчепилася пальцями в каміння, вибралася нагору й побачила усмішку батька — у мене перехопило подих і з силою забилося серце. Не від страху — я ніколи й нічого не боялася, а від думки про людей і про ту висоту, яка була їм під силу. А отже, і мені під силу теж.

Ці канікули виявилися для мене найпам’ятнішими й найщасливішими.

Повернувшись додому, я кинула танці, якими займалася з п’яти років, уроки сценічної мови й театральну дурню, і з пристрастю віддалася новому захопленню.

Здивувався батько, обурювалася мама, дивувалася Діта, але моя твердолоба впертість усіх перемогла. Я знайшла скеледром і стала проводити в скельному залі весь вільний час — підкорювати стіну й готувати себе до справжніх сходжень. Вивчала природу гір, відомі маршрути й спорядження альпіністів. Тренувала тіло, роблячи міцними руки й ноги, мріяла й абсолютно точно знала, що колись подолаю свій особистий Еверест.

Про цю мою дивну пристрасть, звичайно, знали друзі (уже три роки я виходила з хлопцями на кілька гірських маршрутів), тому й Міленка мене сьогодні так легко відшукала.

Розігнавши машину на трасі до ста тридцяти кілометрів на годину, я пролетіла відстань до котеджного селища, де жила моя сім’я, за лічені хвилини. Минувши центральну охорону, відкрила пультом автоматичні ворота, поставила «Ауді» в гараж і зайшла в дім.

Величезний мармуровий дог Чарлі спав біля сходів і навіть не поворухнувся, лише сіпнув вухом, помітивши мою появу. Зате доберман Террі підбіг, роззявив пащу й радісно завиляв обрубком хвоста, напрошуючись на ласку.

- Привіт, хлопці.

Я присіла поруч із Чарлі й погладила псів — було так звично знову повернутися до них. У знайому тишу просторого дому, здебільшого порожнього без його господарів. Такого великого, що тільки коли я зняла з ніг туфлі, поставила на комод сумку й стягнула гумку з довгого хвоста, звільняючи волосся, зі спальні батьків нарешті примчав мамин тойтер’єр — маленька й полохлива дівчинка Гретта. Покрутившись біля моїх ніг, вона отримала свою порцію ласки, пробігла тонкими лапками по паркету й залізла Чарлі на шию грітися.

- Агнешко, ти повернулася?

Голос пролунав із кухні, і я пішла йому назустріч.

- Так, Ольго Павлівно, я вдома.

З арки висунулася голова нашої домробітниці й тут-таки зникла.

- Дитинко, тоді я вмиваю руки й тікаю! Прибори для вечері на столі, ризото й хліб на плиті, а фреш і салат у холодильнику… Загалом, усе як завжди! У Віоли репетиція в театрі, вона дзвонила пів години тому й сказала, що буде пізно! А в мене за годину побачення, уявляєш? У мене!

Я зайшла в кухню й зупинилася біля порога. Коли на кухні хазяйнувала Ольга Павлівна, місця завжди не вистачало. А зараз жінка озиралася довкола, наводячи останній лоск.

Оглянувши приміщення критичним поглядом, вона метнулася до столу, щоб поправити у вазі букет-композицію з живих орхідей.

- Нарешті. Давно пора.

Я пройшла до холодильника й дістала апельсиновий фреш. Налила собі сік із графина в келих. Зараз мені було цікаво, і я запитала:

- І хто ж він?

Жінка працювала в нас багато років і пам’ятала мене ще дівчинкою. У свої сорок шість років вона залишалася цікавою людиною, виростила доньку сама без чоловіка й усе ніяк не могла побудувати своє особисте щастя. Тиждень тому Ірка зареєструвала її на сайті знайомств, і, здається, крига скресла.

- Він капітан поліції. Бачила б ти його — такий цікавий чоловік! Щоправда, вдівець і має дорослого сина, але ж життя триває. А раптом у нас щось і вийде?

Я побажала жінці удачі, передала її доньці привіт і вийшла з кухні.

Опинившись у своїй спальні, дозволила собі на п’ять хвилин упасти на диван і відкинути голову на підголівник.

Хотілося їсти й спати, хорошу книжку, Морозка під боком і слухати всю ніч безперервно його розповідь про таємниці Всесвіту. Але навчання ніхто не скасовував, і поки не прийшло розслаблення, я взяла себе в руки, увімкнула ноутбук і витратила три години на продовження розробки програми, що взаємодіє з базою даних  MS SQL, — моє лабораторне завдання.

До першої ночі повернулася мама, ми повечеряли, і я пішла в душ. Довго стояла під гарячими струменями, закинувши голову, дозволяючи тілу розслабитися, і, тільки відчувши в м’язах жар, обтерла тіло льодом, а після — дорогою косметичною олією.

Так мене привчила мама, це давно стало звичайною процедурою відходу до сну, і коли я лягала спати, саме в цей момент значно більше, ніж у будь-який інший, я відчувала себе жінкою.

Навіть не знаю, спала я чи ні, але на початку п’ятої ранку очі розплющилися, а рука потягнулася до айфона. На цей час двічі на тиждень у блозі Антона на сайті «Фейсбук» з’являлися пости, в яких він обговорював прочитані книжки, і ось уже місяць, як я не пропускала жодного.

Профіль: Антон Морозов, 20 років, студент.

Інтереси: точні науки, філософія, література, Космос

Про себе: дивлюся у Всесвіт. Сподіваюся, що колись Всесвіт побачить мене.

Люблю рок. Мрію одного дня опинитися в джунглях, опуститися на глибину 40 метрів і познайомитися зі справжнім кейв-дайвером.

Літературний блог Антона Морозова
Повідомлення від 28 квітня

Час публікації 04:01

Привіт усім любителям цікавих історій!

Скучили за доброю порцією здорової іронії та якісним стилем? Втомилися від життєвого штилю й чекаєте емоційного струсу?

Готуйтеся, сьогодні всього буде з надлишком! Цей роман ви не забудете ніколи, навіть якщо, перегорнувши останню сторінку, закинете його під ліжко або акуратно повернете на полицю. І коли ви читаєте моє попередження про іронію, не поспішайте думати, що на вас чекає легка подорож у світ великої літератури. Ваше почуття гумору лише пом’якшить занурення в реальність, але не врятує від болю падіння й гіркого присмаку чужої провини!

Тут усмішка проступить крізь сльози, а під фінал стане нудотно й душно. Але все точно налагодиться, коли ви побачите слово «Кінець»)

 Жорстока й безжальна реальність. Іронія, прошита відчуттям невідворотного й усвідомленням глибини людської дурості.

Просто не буде. Буде смішно, гірко й боляче, але незмінно правдиво — ось у чому суть таланту автора!