Розділ 3

Поштова служба термінової доставки «Service life» славилася фірмою серйозною й функціонувала цілодобово, включно зі святковими днями та вихідними. Клієнтів обслуговували з восьмої ранку до восьмої вечора, усе в сервісі було заточено під збільшення швидкості доставки, тому робота не стихала й уночі. Працювали транспортний парк, диспетчери, вантажники й молодші менеджери, обслуговуючи зв’язок між відділеннями по всій країні. Йшла кореспонденція, посилки й різні вантажі, а отже, компанія потребувала тих, кому належало завантажити, розвантажити, відстежити й упорядкувати транспортування відправлень.

Зазвичай за ніч мені доводилося виконувати різну роботу, бути і сортувальником, і вантажником. Останнім часом мене намагалися підключити до команди менеджерів і логістів, пропонуючи повну зайнятість, але я щоразу відмовлявся, воліючи працювати ночами — залишаючи собі на відпочинок кілька вільних ночей на тиждень.

Заробіток виходив так собі, але разом із підвищеною стипендією та платними лабораторними, які я робив здебільшого для студентів з інших факультетів, вдавалося сяк-так зводити кінці з кінцями й триматися на плаву.

Вдавалося б, якби не конкурс і не поїздка з проєктом до Канади. І не власне майбутнє, яке я мріяв пов’язати з наукою.

Чорт! Мені потрібні були гроші, і слід було добре подумати, де їх узяти.

Близько третьої ночі від’їхала завантажена машина, я забрав зі складського приміщення накладні й увійшов до кабінету, де стояли столи менеджерів. Сівши за один, вніс у комп’ютер дані щодо відвантаження (як старший зміни), і подивився на годинник. Настав час невеликої перерви, коли можна було години дві відпочити, і я дістав із рюкзака ноутбук. Розкривши його, підключився до Wi-Fi, але перш ніж зайти в інтернет, відкрив у Word текстовий документ із незакінченою рецензією на книжку…

Уже три роки я вів у «Фейсбуці» власний літературний блог. Спершу не думав ні про що серйозне, просто ділився з друзями й світом думкою про прочитані книжки — надто багато було думок у моїй голові, надто багато бажання висловитися й внутрішньої суперечності. Але несподівано блог набув популярності, пішов відгук, і підписників побільшало. Тепер їх у мене налічувалася не одна тисяча — тих, із ким я вів діалог на своїй сторінці.

Однак останнім часом через необхідність думати про майбутнє вільного часу поменшало. Я вже не ковтав книжки запоєм, як колись, будучи не в змозі втамувати спрагу знань і вражень. І все ж намагався читати кожну вільну хвилину — вдома, у транспорті, в університеті.

Думки нікуди не зникли, вони й далі жили в мені — цілий хаос ідей найрізноманітнішого характеру, як і потреба їх викласти, що я й робив. Іноді в рецензіях, іноді в розмові в мережі, у наукових проєктах, а іноді в оповіданнях. Останні, щоправда, я нікому не давав читати, крім сестри, але Кріс вони подобалися, і поки мені цього було достатньо.

Я закінчив рецензію, закрив ноутбук і потягнувся. Диспетчерка повідомила, що машина на розвантаження у відділення прибуде до п’ятої години ранку, а отже, у мене залишалася ще ціла година.

Я повернувся на склад і заснув — так само, як хлопці, примостившись на диванчику біля коробок.

Агнія

Сьогодні вона мала значно кращий вигляд — майже такий самий добрий, як я її пам’ятала, — короткі кучері завитої перуки й легкий макіяж. Вона й далі була дуже худою, але після місяця лікування в ізраїльській клініці до неї повернувся апетит, обличчя заграло рум’янцем, а з ним і настрій покращився. Я любила, коли вона усміхалася, — у цей момент я згадувала своє дитинство і нас. Бабуся завжди казала, що ми — команда. Саме так я їй і відповіла, коли, дізнавшись про її хворобу, на невдоволення батьків покинула навчання за кордоном і повернулася додому: «Ми команда, Ба! А вчитися там я ніколи не хотіла, ти ж знаєш».

У бабусі завжди було чудове почуття гумору, а от терпіння не спостерігалося. Тому й зараз вона перервала мою розповідь про відрядження батька до Південної Америки нетерплячим помахом руки:

- Останні десять років мені здається, що мій єдиний син — не нащадок польського дворянина, якого я виховувала відповідно, а герой серіалу «Слідопит» у пиловику й чоботях, якому дали карту країни Ельдорадо, але забули згадати, що ця країна — міф. І тепер він шукає її до крові з носа, але все ніяк не може знайти. Це ніколи не закінчиться, Агнешко. Я бачу його по телевізору частіше, ніж у житті, і вже перестала сподіватися, що йому набридне. І тобі не раджу!

Мій батько, який у минулому зробив чудову кар’єру кіноактора, а потім із легкістю з нею розпрощався, зараз вів на телебаченні відоме шоу про подорожі й різні перегони по всьому світу і рідко з’являвся вдома. Його породисте, гарне обличчя з ямочками й упізнаваною посмішкою серцеїда подобалося глядачам, міцно тримало рейтинг, і канали платили за цей рейтинг великі гроші. Мабуть, ми могли б жити в Малібу, якби когось із нашої сім’ї це приваблювало. Але, на жаль. У цьому сенсі я була донькою своїх батьків.

Я пам’ятаю, як одного разу мати сказала: «Значно цікавіше світити в тому місці, де ти не один із сотні світлодіодів, а єдиний яскравий софіт». На що ми з батьком дружно погодилися.

Мати грала в театрі й, схоже, переживала чергове захоплення молодим обдаруванням. У своєму житті я вже до всього звикла. Зокрема й до того, що люди здатні видавати за дійсність багато речей. І любов теж — якщо це зручно й влаштовує двох.

Мої батьки любили одне одного, але ще більше вони любили свободу й самих себе, і не скажу, що я їх не розуміла. Принаймні в якийсь момент дорослішання я теж почала вірити, що партнер по життю — це щось на кшталт респектабельного друга, який не створює проблем і з яким комфортно будь-якої пори року.

А себе можна розтратити й на пристрасть. Особливо якщо пристрасть — справа твого життя.

Так, я в це вірила, поки проклятий Купідон не звів мене з Антоном Морозовим і не всадив жорстоко стрілу в моє серце, прибивши до хлопця.

Ми не були разом, але навіть думка про іншу дівчину поруч із Морозком, лише умоглядне припущення, що Кучерик може когось торкнутися, усміхнутися або, не дай боже, поцілувати… доводило мене до відчаю й гніву. Змушувало кров текти венами розплавленою лавою, знаходити його поглядом у коридорах університету й не відпускати.

Такого зі мною не траплялося ніколи. І… Чорт, із цим треба було щось робити! Одужувати моє серце ніяк не бажало!

Вочевидь, я, забувшись, знову перейнялася думками про Антона, бо бабуся раптом усміхнулася й нарочито махнула на мене рукою.

- Ти мені набридла, Агнешко! Дзижчиш і дзижчиш. Ще й красуня хоч куди! Поруч із тобою я почуваюся заздрісною старою перчицею. Іди вже до своїх хлопців! Вони, мабуть, зачекалися. Минулого разу один так надзвонював у домофон, що я вже думала замість тебе на побачення піти. Запропонувала йому скласти компанію, а він відмовився, уявляєш? Невіглас! Жодної поваги до старості!

Я встала з-за столу, за яким пила чай, і підійшла до інвалідного візка, в якому сиділа бабуся. Присіла поруч і поправила її ноги. Її доглядальниця й подруга — Любочка, жінка років п’ятдесяти й просто золота людина, піднялася було, щоб мені допомогти, але я її зупинила.