Глава 12

– Але невже у тебе ніколи поруч із дівчиною не виникало потреби відчувати?

– Відчувати? – Горобчик хмикнув. – Постійно! Саме тому ми з Альбіною й домовилися сьогодні зустрітись. Вона чудово задовольняє всі мої потреби.

Господи, ось це відвертість! У мене навіть щоки зашарілися, а йому хоч би що!

– Ні, ти не зрозумів. Я не про задоволення кажу, не про подібні зустрічі, я зовсім про інше.

– А це вже друге питання… Рито, – звузив погляд Данил. – Твоя черга відповідати. – І підняв брову.

– Вірю! – поставила я крапку в першому питанні, і ми пішли далі.

– То навіщо ти вигадала хлопця, якого насправді не існує? – запитав він мене. – Та ще й такого нудного, що здохнути можна. Ніколи б не подумав, що схожий на скромного, боягузливого алергіка. І, до речі, я обожнюю котів, – навіщось уточнив.

Значить, ось чому йому було так весело за столом? Порівнював себе з іншим?.. Хоча, може, він і має рацію. Що я знаю про хлопців? Майже нічого. Зате фантазувати вмію – до місяця й назад!

– Це зовсім безглузда історія, можеш вірити, а можеш, ні.

– Домовилися. Головне, щоб чесно, пам’ятаєш?

Я кивнула… і несподівано легко зізналася:

– Я сама винна, що він з’явився, бо не вмію брехати.

Кутик рота Горобчика помітно сіпнувся в сумніві, і я поспішила виправитися:

– Тобто вмію, звісно, але не дуже добре! А частіше – так погано, що краще й не починати.

– Цікаво…

– У мого тата є бізнес і будинок у Франкфурті, і батьки часто літають до Німеччини у справах. Одного разу, коли вони відлетіли на кілька днів, до мене прийшли хлопці й дівчата з університету – нам якраз дали теми для курсових робіт, і хтось запропонував їх обговорити. Нас було чоловік десять, і ми просиділи до самого вечора. А десь за тиждень моя подруга зізналася, що переспала з нашим одногрупником у спальні моїх батьків. Але найголовніше, – я зробила паузу, добираючи слова для розповіді. – Вони там дещо забули похапцем… п-після всього. Я не уточнюватиму «що», можна?

– Я здогадався, – хмикнув мій сьогоднішній гість, надто досвідчений, щоб не збагнути, про що мова. – Цікавий квест, Ромашко. Ти про це, звісно, не знала?

– Ні, – я зітхнула, згадуючи розмову з Каріною в університеті та її прохання пробачити їм з Сухецьким те, що сталося. – На той час мої батьки вже повернулися і, схоже, самі все знайшли. Але ти маєш рацію, я не знала і не могла зрозуміти, чому вони весь час цікавляться, чи не з’явився в мене хлопець. Так, натяками, але наполегливо. Мені здалося це грою, і одного разу я жартома відповіла – можливо. А потім це безглузде зізнання саме обросло фактами, як снігова куля. Я просто не змогла викрутитись – от і вся правда.

– А чому ти не зізналася батькам, що презерватив не твій – коли дізналася?

Я з сумнівом подивилася на хлопця.

– Як ти собі це уявляєш?.. Вибачте, я вас люблю, але допустила, щоб у вашій спальні переспали двоє стурбованих студентів? Ні, – хитнула головою, – це ще гірше. Нехай вже краще думають на мене.

– Запросто уявляю, – заперечив Горобчик. – Судячи з того, які в тебе молоді батьки, вони в твоєму віці й не таке бачили. Невже б не зрозуміли?

– Не знаю. Я б тільки ще більше заплуталася. Даша здогадувалась, звичайно, що я когось покриваю і, думаю, вони до останнього сумнівалися… Поки не побачили тебе. – Я подивилася на хлопця, спустила погляд на його футболку й шорти та додала очевидне: – І мене у твоєму одязі. Тож пізно зізнаватись.

Данил знову тихо засміявся.

– Вірю, Попелюшко! Тепер мені зрозуміло, чому твій батько хотів перекрити мені крани життя й скрутити шию. Від таких подвигів, якими ти мене нагородила, навіть святому не відмитися! І я ще сердився на твого брата через кетчуп?!.. Добре, що з мого заду шкуру не здерли, а лише джинси!

Він мав рацію. З будь-якого боку, з якого не подивися – все виглядало некрасиво й жахливо. А можливо, ще й неправдоподібно. Але мені було байдуже, зрозуміє він мене чи ні – не засудить точно!

– Я щось придумаю, Даню, – пообіцяла, борючись із новою хвилею провини. – Вранці ти просто підеш і все забудеш.

– О, ні, Ромашко! Таку пригоду я ще довго пам’ятатиму, повір!

Він перестав сміятися й опустив руки з обох боків від своїх стегон. Продовжуючи уважно мене розглядати, обхопив смаглявими пальцями край столу, куснув губи й дозволив:

– То що ти хотіла дізнатися про мою здатність відчувати… Рито? Запитуй.

– Ти колись кохав?