Глава 13

Ще вчора я й уявити не могла, що поставлю подібне запитання незнайомому хлопцеві. Дорослому, привабливому і точно не обділеному жіночою увагою чи впевненістю в собі. Але тим цікавіше буде почути відповідь. Бо він скаже правду. А якщо ні – я це одразу зрозумію.

То чи здатен кохати не благородний принц із чистими помислами, а розбійник, який нехтує правилами? Що відчуває його серце? Навіть зараз, коли я серйозно дивлюся на Горобчика, він грає зі мною, ліниво мружачись, як кіт із мишкою, яка хоче знати надто багато.

То невже його серце ніколи не завмирало від звуку імені, якщо не Альбіни, то якоїсь іншої дівчини?.. З боку я зараз, мабуть, здаюся йому передбачуваною Ромашкою – наївною та простою. Інакше звідки це безглузде прізвисько? Але яка різниця, що він думає про мене особисто, якщо ми більше ніколи не зустрінемося? Набагато важливіше за це – сьогоднішній день і теза Броні Костеркової: красиві хлопці безсердечні й не здатні на сильні почуття.

– Звісно, кохав, – відповів Данил на моє запитання так само легко, ніби я спитала його: чи спав він колись на животі? – І зараз люблю. У мене велика родина – мати, сестра, брат, племінники. Не уявляю собі життя без них.

Певно, на моєму обличчі відбилося розчарування, бо він сам продовжив:

– Але якщо ти маєш на увазі те кохання, про яке пишуть у романтичних книжках – усю цю солодку патоку, загорнуту в етикетку серйозних стосунків, типу: «Він був вірний їй і кохав до останнього подиху», – то ні. У мене інші завдання й цілі в житті, щоб забивати голову подібною дурнею. Альбіна чудово це розуміє і не створює зайвих проблем. І, якщо вже ми говоримо відверто… – посміхнувся Горобчик, – то не вона одна.

М-да вже, куди відвертіше. Але хіба я на інше чекала від свого гостя?

– Зрозуміло… – протягнула розчаровано і закінчила, розуміючи, що повною мірою отримала відповідь на своє запитання: – Вірю.

Ми продовжували дивитися одне на одного, не ховаючи поглядів. Дивно, але тиша не дзвеніла між нами натягнутою тятивою, як буває між чужими людьми, які раптом опинилися в одній кімнаті. Вона м’яко вичікувала, не підганяючи розмову, і хлопець першим звернув на це увагу, вказавши підборіддям на книжкову шафу, заставлену книгами:

– Життя влаштоване набагато простіше, і почуття в ньому не головне. А ти читаєш надто багато романів.

– Так. Хіба це заборонено?

– Або ж ти дуже вправно водиш мене за ніс.

– В сенсі?

Ну ось, і Горобчик став серйозним. Провів кісточками пальців по щоці, ніби перевіряючи, чи добре її поголив.

А може, й досі не міг повірити, що опинився тут, зі мною, а не зі своєю подругою-брюнеткою.

– Мені не дає спокою одне запитання, дівчинко, – задумливо промовив.

– Чому ти мене так називаєш?

– Бо ти ще зовсім зелена. Фарбу, звісно, відмила, але я був упевнений, що ти старша. Розкажи мені про сьогоднішній протест на площі. Хочу розвʼязати для себе одну загадку і забути.

Це прозвучало несподівано. Наша з дівчатами акція пройшла не дуже вдало, і всім нам ще тільки належало розбиратися з її наслідками, але правила гри з Горобчиком обнуляли будь-які зізнання вже завтра – адже так?.. А на зауваження про вік я вирішила не реагувати. Данил був, звичайно, старший за тих хлопців, з якими я навчалася – це добре показала його розмова з моїм батьком, але все ж не настільки, щоб вдавати із себе замшелого старця.

Я підібралася, роздумуючи, але обережно спитала:

– Що саме ти хочеш знати?

– Якого біса ти там робила? Роздягнутися на вулиці при температурі плюс п’ять і стрибати голяка перед натовпом роззяв – не кожній дівчині таке спаде на думку. І та розмальована фурія, яка застрибнула в мою машину, зовсім не в’яжеться з дівчиною, яка зараз стоїть переді мною. То де ж ти справжня, Ромашко? Ось моє питання. Твої батьки взагалі знають, яке життя ти ведеш за межами їхнього дому? Чи ти тільки прикидаєшся… квіточкою?

І так він це вимовив «квіточкою», ніби звинуватив мене одразу у всіх смертних гріхах. От прямо за руку спіймав!

Звісно, я обурилася. Щоправда, пошепки – щоб ніхто з домашніх не почув!

– Що? Я не прикидаюся!

– Ага, так я й повірив, – з’єхидничав Горобчик і повернув усмішечку на губи. Та він сам – справжній лис! – А хто тоді в моїй квартирі підлогу вимив, аби я її біля парку не «забув»? І, до речі, це я ще машину не дивився – напевно, ти й там встигла наслідити фарбою!

– Ти не розумієш! – я ахнула. – Такі, як ти, ніколи не розуміють! А може… може, я там була, бо хотіла підтримати людину! Якій, між іншим, було погано й боляче!

– Яку ще людину? – Горобчик у сумніві смикнув бровою. – Щось я там жодної бідолахи не помітив. Усі драпали від поліції будь здоров! Тільки п’яти виблискували.

– А таку! Найзвичайнісіньку!.. – я зміряла хлопця ображеним поглядом, притискаючи до грудей кухоль. – І взагалі, що з тобою сперечатися? Це тобі природа дала все, та ще й з лишком – а іншим, ні!

Данил також відкрито оцінив мій зовнішній вигляд. Ковзнув невиразним поглядом по грудях, голих колінах і щиколотках. Повернувся на обличчя.

– Ну, тебе вона, скажімо, теж увагою не обділила.

– Обережно, бо програєш, – з докором попередила. – Добре, що це не була твоя відповідь на моє запитання, інакше я б не повірила. Я – звичайна, але не про це зараз!

– То говори зрозуміліше, Ромашко. Або я вирішу, що ти не хочеш відповідати і для тебе звична справа бігати голяка вулицями і виставляти свої груди й дупцю напоказ!

Я завмерла, відчуваючи, що жар на щоках уже не горить, а просто танцює язиками полум’я. Дивна річ, ми говорили пошепки, але при цьому кидали одне одному виклик.

– Я не виставляла! З глузду з’їхав?!

– Та невже?! А за яке місце я тоді тебе в машину запхав, а, донько Єви? І що ти весь час прикривала курткою? Між іншим, моєю курткою!

На це відповісти було нічого.

– Добре, виставляла. Але не для того, про що ти подумав! І я прикривалася плакатом на площі. І взагалі, там був мій одяг. Я тільки й встигла його зняти, коли якісь ідіоти почали до нас чіплятися і пролунали свистки, зрозуміло?!

Йому не було зрозуміло. Та й з чого раптом? Я ж іще нічого не розповіла. Тільки встигла звинуватити його в черствості й остаточно почервоніти.

– Рито? – голос Горобчика пролунав із уважною лінивістю – раптом спокійніше і мʼякше. – То ти відповіси? Чи мені вже можна озвучити своє бажання?

Я не хотіла програвати, але справа була не в цьому. Зрештою, бутерброди – сущя дрібниця, і ми обоє це знали. Мені хотілося проговорити, раз вже почала. Раз вже він захотів дізнатися.

– Я не прикидаюся. У цій кімнаті я справжня – це складно приховати, коли ти тут і можеш бачити, чим я живу. От тільки впевнена, що тобі байдуже… Даню. І ні, батькам нічого не відомо про мій сьогоднішній вчинок. Я зважилася на нього в надії, що вони ніколи про це не дізнаються. І лише тому, що одна хороша дівчина, яку хлопці висміяли через зовнішність, вирішила наковтатися таблеток і мало не померла. Ця дівчина – чудова людина, краща за багатьох, кого я знаю, от тільки хто в наш час цінує душевні якості, правда? Якщо цими якостями не наділена довгонога красуня.

Схоже, я й далі продовжувала дивитися на хлопця з викликом, бо він раптом із подивом запитав:

– Ти в мене питаєш, Ромашко?

Навряд чи це було насправді так, і, витримавши секунду під поглядом темних очей, я заперечно хитнула головою.