Глава 13

– Ні, просто кажу. Ти ж хотів знати. Це був наш із дівчатами протест на захист тих, кого сучасні безглузді стандарти краси змушують почуватися недосконалими у навколишньому суспільстві. Наше оголення мало допомогти голосніше про це сказати – донести до людей. Про те, що ми всі різні, а поняття краси часто зведене до фальшивого ідеалу. А ті, хто цього не розуміє, – моральні неандертальці.

– І як, вдалося донести?

– Не вдалося. Все закінчилося дуже швидко, але ми хоча б спробували. А це більше, ніж нічого. Я, мабуть, здаюся тобі смішною?

Синьоокий спостерігав за мною й просто відповів:

– Ні, не здаєшся.

Витримати паузу, що настала після його відповіді, виявилося непросто.

– Чому ти не пішов, Даню? – тихіше спитала. – Може, тепер скажеш. Головне, чесно, пам’ятаєш? – повернула йому його ж слова. Гра тривала, і ми обоє не поспішали її завершувати.

– Через тебе. Я отримав не всі відповіді на запитання.

– І що ж іще ти хочеш знати?

– Саме зараз – багато, а що буде завтра – не знаю.

Я теж не знала, що буде з ним завтра, а от себе вже змогла здивувати – я ніколи й ні з ким не була такою сміливою. Горобчик мав би мене відлякати своєю свободою й силою – у ньому не було нічого від образу скромного, чуйного хлопця, який я собі придумала. А натомість притягував. Я мала піти, але все ще залишалася з ним, радше відчуваючи, ніж розуміючи, що він мене не відпускає.

– Ти сказала не всю правду, а лише частину правди, так, Ромашко? Я добре знаю дівчат. Тебе привело на площу щось особисте. Те, про що не говорять, але не забувають. То що ж це було? Або, швидше, хто?.. Думаю, справа в хлопцеві, і цього разу в справжньому, так?

Я здивовано дивилася на синьоокого. Що він міг знати про мене – нічого, ми познайомились лише сьогодні. І все ж бачив набагато більше того, ніж я збиралася комусь і колись відкрити.

– Так.

– І чим тобі насолив цей шматок пихатого ідіота?.. Пробач, але тільки в такого могла закохатися дівчина, яка живе в цій кімнаті. Кинув чи висміяв, як твою знайому?

– Ні, – я ледь помітно хитнула головою і промовила: – Ні те, ні інше.

– Тоді що?

Не відриваючи погляду від Горобчика, я розгублено повела плечима, не вірячи, що справді збираюся зізнатися:

– Лише сказав, що я холодна, дерев’яна і… і нежива. Він… він був одним із тих, хто посміявся з тієї дівчини, Броні.

Я чекала, що хлопець співчутливо кивне. Або, може, скаже якусь дурницю. Час було закінчувати цю безглузду гру в правду і ховатися в свій особистий кокон, який є у кожної людини. Але замість слів Горобчик раптом відірвав стегна від столу і встав. Дивлячись мені в очі, простягнув руку й легко торкнувся моєї долоні.

Це сталося так несподівано, що я здригнулася, охнула й мало не пролила недопите молоко, але він забрав кухоль з моїх пальців і поставив на стіл. Сказав просто – так само прямо, як говорив до цього:

– Ну, щодо неживої – це він збрехав. Упевнений, і щодо решти – теж.

Данил підійшов ближче й поклав долоню на мою талію. Запитав, схиляючи голову до мого обличчя:

– Хочеш, доведу?

Його стегна торкнулися моїх, щоку обдало гарячим подихом, і я відчула, як хвиля жару, чуттєва й небезпечна, зовсім незнайома мені, піднялася з якихось невідомих глибин і стиснула легені. Прибила мене ніби до стіни.

– Я… е-е…

– Дай відповідь на останнє запитання, Ромашко. І цього разу правду. То я тобі насправді не подобаюсь?

Пальці хлопця поволі ковзнули по моєму плечу й сховалися під волоссям. Майже невагомо погладили шию. Його ніс торкнувся скроні, і моє серце застукотіло, мов божевільне.

Я видихнула ледь чутно – чи то захищаючись від цієї несподіваної ніжності, чи то сама собі всупереч:

– Н-ні.

І почула у відповідь:

– Не вірю. Я чую, як часто б’ється твій пульс, брехунко! Я міг спіймати тебе на брехні одразу, але тоді ми б не прийшли до цього.

Я й сама собі не вірила. Шкіра під долонею Горобчика горіла, а думки плуталися – я ніколи не стикалася з такою знерухомлюючою чоловічою близькістю і не розуміла, що робити. Але не могла не визнати – я програла.

– До чого? – прошепотіла. Його обличчя було так близько, а очі знову дивились в мої.

– Ти винна мені одне бажання.

– І чого ж ти хочеш? Щоб я вийшла на балкон і розбудила криком сусідів чи знову перетворилася на Попелюшку?

– Ні, це було б занадто просто. Не повіриш, але про таке я ще нікого не просив.

– Про що ж?

Данил сказав майже біля самих моїх губ:

– Відгукнись на мій поцілунок… Рито.

***

Спальня, м’яка напівтемрява, зачинені двері й ми – у цій кімнаті наче відрізані від усього світу. Горобчик притягнув мене ближче і знайшов мої губи – привідкриті від шумного дихання та його слів. Накрив їх своїми, гарячими й м’якими, не напористо, як я могла очікувати, а майже невагомо. Минула довга секунда, перш ніж він спробував їх і рушив далі. Натиснувши сильніше, обхопив мій рот і поцілував глибше, навряд чи підозрюючи, що робить зі мною.

Щоб встояти на ногах, я підняла руки й поклала долоні на міцні плечі хлопця. Не відсахнулася, бо не змогла, приголомшена його сміливістю та власними відчуттями. Жіночим єством, що прокидалося і відгукувалося на цей чоловічий дотик. Але чому саме зараз і… з ним?

Невже в усьому винна гра та наше дивне знайомство? А як же бар’єри? Чому я їх не відчуваю? Коли ми опинилися «поза» всіма заборонами?

Мій перший досвід стосунків був невдалим, і я вирішила не думати про їхній фізичний бік. Напевно, тому вигадати нового хлопця, ідеального в зрозумілих мені сенсах, вдалося так легко. Він жив у фантазіях, благоролний і розумний, здатний на подвиги лицар і, звичайно ж, кохав мене. Сама собі я уявляла це кохання романтичною казкою, але ж мріяти не заборонено? Саме так він мав мене обіймати, як зараз обіймав Горобчик, і саме таким обіцяв бути наш перший поцілунок. Солодким для губ, повільно-глибоким, що пронизує тіло чутливим тремтінням і до бажання зрозуміти – а що ж далі?

А синьоокий продовжував мене цілувати, і не відгукнутися я не змогла. Погладила його плечі, і сильні руки відразу стиснулися на талії.

– Рито, я тебе хочу.

– М-мене?

– Ну, а кого ж іще? Сьогодні відбуваються дивні речі, але мене до тебе тягне.

– Тебе й до Альбіни сьогодні тягнуло.

– Ні, тут інше. До біса Альбінку!

– Що ж саме?

– Не знаю. Мабуть, це мій гель винен. Я весь час думаю про те, як він пахне на твоїй шкірі. Яка ти, Ромашко, під цим одягом. Така ж ніжна, як здаєшся?

Це було так відверто, що я мала згоріти від сорому, а натомість пробурмотіла йому в губи:

– Господи, ти збожеволів.

– Так. А ти? Чому мене не прогнала?

– І я.

Халат зісковзнув до ніг, відкривши мої голі плечі, а за ним і футболка Горобчика впала на підлогу. Здається, я задихнулася від відчуття гарячого тіла поруч і розтанула від наполегливої м’якості його губ. Ми не поспішали, але безперечно рухалися далі й не хотіли зупиняти те божевілля, що незрозуміло зблизило нас. І якщо раніше я не уявляла, як можна довіритися чоловічим рукам, то зараз не розуміла, як цим рукам можна опиратися.

Напевно, якби наш поцілунок стався в іншому місці, я б змогла зупинитися. Але Горобчик проник на територію, де я була собою і де жили мої мрії.

Думаю, саме останні мене й підвели…

П.С. Дівчата, ну ви й мовчунки. Сподіваюся, вам хоч трохи подобається історія і я недаремно її перекладаю.